Сьогодні, 23 травня, відзначають День морської піхоти України. Команда Вікон долучається до привітань і принагідно знайомить з одним із наших героїв. У свої 20 років він боронив Маріуполь та отримав два тяжких поранення. Внаслідок цього залишився без правої руки та лівої ноги, місяць пробув у полоні російських окупантів.
Він пройшов 11 складних операцій та протезування. Та попри це, морський піхотинець Роман Городенський знайшов сили в собі та прийняв себе таким, який є.
Хоча уявити собі, що так розвиватимуться події, ще наприкінці 2021 року чоловік не міг. Тоді він з побратимами поїхав на ротацію. Стояли неподалік населених пунктів Павлопіль, Широкине, Водяне.
Роман був розвідником, тому основна робота полягала в тому, щоб спостерігати за ворогом. Звісно, всі бачили, як ситуація на кордонах погіршується, тому робили припущення, що може стати важче.
Однак уявити такої жорстокості та кровожерливості ворога ніхто не міг. Перший час від початку повномасштабної війни, як розповідає Роман, вдавалося добре відбиватись артилерією.
Та снаряди закінчувались, а ворог лише посилював обстріли. Чоловік згадує, що з ночі і до четвертої ранку окупанти накривали авіацією, а на світанку починали ще й артилерію залучати.
Далі загарбники кидали на деякі напрямки піхоту, українські захисники відбивали їхні атаки, і так повторювалось день у день.
Але що ти зробиш проти авіації, якщо вона криє 24/7 з періодичністю в 10–15 хвилин?
Роман пам’ятає, як перший час із побратимами тримали свої позиції поблизу будинку культури, який називали Іскра. До нього йшла пряма дорога, якою й наступали окупанти.
Згодом російські загарбники почали накривати вогнем з усіх сторін, кидали димові шашки. Тому іноді доводилося відбиватися практично наосліп.
Та коли будинок культури зруйнували, Роман з побратимами змінили позицію. Його друг запитав, чи може він попрацювати кулеметником. Після згоди командира чоловіки почали свою роботу.
Довгий час їм вдавалося тримати вулицю Металургів. Роман говорить, що позиції противника були практично за 30 м від них у багатоповерхових будинках.
Того дня, коли Роман дістав поранення, артилерія накривала вогнем як завжди. Однак цього разу чоловік почув свист, і, як тільки встиг сховатися за деревом, неподалік вибухнула міна.
От саме завдяки цьому дереву, якщо можна так сказати, я зараз живий.
Дерево закрило всі життєво важливі органи. Та снаряд все ж таки поцілив у руку та ногу. Великий уламок одразу відсік ногу, а в руці було багато відкритих переломів.
Усе так швидко сталося, що я навіть і не зрозумів.
Коли почалась евакуація, Роман втратив свідомість. Як прийшов до тями, ноги вже не було, а рука була на бандажі.
Та коли чоловік потрапив у полон, то у руці почався сепсис. Романа попередили, він у цій ситуації навіть має вибір: або померти за кілька днів або ж йому ампутують руку. Так і попрощався зі своєю вже другою кінцівкою.
Насправді ж це був єдиний раз, коли у полоні був вибір чи право голосу. Роман пригадує, що здебільшого ставилися зверхньо і ніби до звірів.
У своїх роздумах чоловік зауважує, що в окупантів немає жодного розуміння, що таке війна та хто такі військовополонені, а головне — яким має бути до них ставлення відповідно до міжнародного права та Женевської конвенції. Та у таких умовах Роман пробув місяць.
Дуже мало, якщо порівняти з хлопцями.
Зараз чоловік постійно повторює, що мріє, щоб усі його побратими повернулися з полону.
А поки що Роман намагається прийняти своє поранення та усвідомити, що все сталося не даремно, оскільки він робив свою справу та обороняв найдорожче.
За свою Батьківщину, за свою державу, за свою рідню, майбутніх дітей, які ходитимуть по вільній і незалежній Україні.
Після полону та 11 операцій Роман приїжджав до Миколаєва та питав, чи зможе повернутися на службу. Однак йому пояснили, що це вже практично неможливо.
Два тижні після відмови він не знав, що робити. А потім вирішив, що зможе бути корисним, навіть якщо не може стояти на захисті країни. Тому Роман почав займатись волонтерством та відправляти своїм друзям усе необхідне на фронт.
Радий бути корисним хоч чимось. Думати про хлопців, які там, і дякувати їм за те, що ми тут ходимо.
Роман говорить, що розуміє, наскільки цінно те, що зараз деякі українські міста не чують звуків вибухів, а мирні жителі можуть спати у тиші. Та йому після повернення було довгий час складно звикнути до цього.
Зараз сплю по три-чотири години на добу. Не можу вже спати, коли все так спокійно.
Та все ж таки адаптації сприяли нові знайомства, як-от з американським режисером-початківцем. Тепер він зголосився робити документальний фільм про захисника Маріуполя.
А також запросив Романа поспілкуватися з американськими ветеранами, які були в дуже тяжких боях. Перед зустріччю чоловіка попросили одягнути форму.
Він не міг зрозуміти певний час чому, але потім йому вручили нагороду Ветеран 2022 на зустрічі американських морських котиків та десантників. Роман досі згадує, як американські військові обіймали та дякували йому за службу.
Ми просто робили свою роботу, — говорить Роман сором’язливо про свій внесок у захист Маріуполя.
Та найбільшу нагороду чоловік отримав наприкінці 2022 року, коли нарешті зміг одружитися з коханою.
На війні військовим доводиться вибиратися з різних ситуацій. Абсолютна більшість із них загрожують життю. Та неймовірною навичкою стало вміння швидко реагувати та думати, що робити в тій чи іншій ситуації. Читай історію артилериста, який дивом врятувався під Соледаром.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!