Ми не маємо втомлюватися розповідати про жахіття, які роблять російські військові на нашій землі. Ми маємо розповідати історії людей, які пережили найстрашніші миті свого життя. Це один з доказів російських воєнних злочинів, за що вони обов’язково відповідатимуть.
Це історія Оксани Гальченко з Маріуполя. Жінка була успішною танцівницею. Вона працювала за кордоном близько п’яти років, потім повернулася до Маріуполя й відкрила свою школу танців. Навіть стала заступницею директора Міського палацу культури Чайка.
На початку 2022 року вирішила зробити паузу в кар’єрі та відпочити після 18-річного невпинного марафону. А 16 лютого зламала ногу. Повномасштабну війну та окупацію міста вона зустрічала на милицях. Та це навіть додавало їй сил, щоб протистояти окупантам. Свою історію вона розповіла для УП.Життя.
За два дні до повномасштабного російського вторгнення Оксані зробили операцію. Про початок великої війни вона дізналася від медсестри. Жінка каже, що у 2014–2015 роках у місті вже бачили війну. Тоді навіть прапори “ДНР” висіли на адмінбудівлях. Проте Оксана не могла уявити, що цього разу усе набуде таких масштабів.
25 лютого більшість пацієнтів роз’їхалися по домівках. Тих, хто залишився в лікарні, переселили до коридора. Оксана не поїхала, бо потребувала медикаментозного лікування та жила в іншому мікрорайоні одна. Жінка вирішила, що в лікарні безпечніше.
Початок війни у лікарні
Медзаклад розташовувався в 17 мікрорайоні. Росіяни почали його обстрілювати уже 26 лютого. Тоді почала зникати вода й електроенергія. А вже 3 березня поблизу лікарні вибухнув ворожий снаряд. Вибуховою хвилею вибило усі вікна, в лікарні стало дуже холодно. Згодом зник ще й інтернет.
— Я ніколи не забуду, як про мене турбувалися люди. Особливо вразила подруга нашої родини Тетяна Горюнова, їй 81 рік.
Вона живе у центрі міста. Жінка знала, що я в лікарні, тому пішки під обстрілами прийшла навідати мене і принесла їжу.
Це було на початку березня, коли навколо вже вибухало, — розчулено згадує Оксана.
Новини про події в інших районах пацієнти дізнавалися від військових, працівників Червоного Хреста чи нових прибулих до лікарні. Поранені надходили до медзакладу щодня по 40–50 людей.
Одного дня військові привезли до медзакладу молоду жінку Світлану та її доньку — п’ятирічну Лізу. Вони лише вдвох вижили з усього будинку, інші загинули під завалами.
Дівчинку поселили в коморі, де раніше були медикаменти. Вона була настільки налякана, що не виходила звідти півтора тижні.
Танк вистрілив у лікарню
10 березня Оксана побачила український прапор на даху сусіднього будинку та сфотографувала його. А наступного ранку окупанти зайняли район медзакладу. Медсестра просила пацієнтів якомога менше контактувати з росіянами та не виказувати свою позицію, щоб не було проблем.
Російські солдати обшукали кожну палату й кабінет. Потім залишили “ДНРівців” на посту, щоб ті контролювали ситуацію.
Кілька днів біля лікарні стояв російський танк, повернутий дулом на будівлю. Усі боялися, що він може вистрелити. Так і сталося лише за три дні. У стіні з’явилася величезна діра. Тоді постраждало дві-три людини. Після цього випадку усіх пацієнтів перевели до підвалу.
— Я ніколи не забуду той запах крові, поту, гною, брудного тіла…
Люди лежать просто у коридорах, і до них ніхто не підходив, бо лікарі фізично не встигають усім допомогти. Каналізація не працювала, — говорить Оксана.
Росіяни казали, що президент утік з країни й що вони от-от візьмуть Київ. Альтернативної інформації ніхто не мав, але всі на підсвідомому рівні знали, що це брехня.
Про “зелені коридори”
Після 17 березня лінія фронту перемістилася ближче до центру Маріуполя. Тактика захоплення міста у росіян була такою: скинути бомбу на мікрорайон, потім, знищивши, зачистити та залишити на постах “ДНРівців”.
Оксана хотіла виїхати до Львова, але не мала з ким, і це було небезпечно. Окупанти розстрілювали машини мирних мешканців, а “зеленими коридорами” намагалися вивезти людей до Донецька чи в Росію.
“Милиці були моєю зброєю”
Оксані було тяжко як морально, так і фізично. До її зламаної ноги додалося захворювання. Голос сів, а температура тіла трималася вище 38 °C. З усіх ліків вона мала лише два пакети протизапального та сіль для полоскання горла.
Вона знала, що через певний час у неї трапиться запалення легень. Набралася сміливості та пішла до нового головного лікаря, якого призначили окупанти.
— Я зухвало зайшла в кабінет і кажу: “Я помираю: на милицях, у мене температура 38,5 °C уже кілька днів, у мене сів голос… Я вже не витримую. Мені потрібно в Мангуш (Донецька область — ред.)”, — ділиться жінка.
Тоді командир наказав солдату зареєструвати Оксану на евакуацію без черги. Жінка не знає, чому він вирішив їй допомогти.
— Можливо, тому що запам’ятав мене. Одного разу я вимагала, щоб він вийшов із сигаретою з підвалу, де перебували хворі. Можливо, мій беззахисний вигляд на милицях так подіяв, — міркує вона.
Та Оксана вважає, що милиці були її зброєю. Візуальна вразливість давала їй сили навіть на зухвалість до окупантів.
28 березня жінка виїхала не в Мангуш, а в Нікольське. Звідти відправилася до Бердянська, а потім — до Запоріжжя. Далі — півроку прожила у Львові. Зараз перебуває за кордоном та мріє про перемогу України.
Навіть попри постійні обстріли, окупацію, руйнування медзакладу, лікарі продовжили надавати пацієнтам допомогу. Українські медпрацівники інколи творять справжні дива, вони заслуговують на вдячність та повагу. Раніше ми розповідали історію незламних миколаївських медиків, які працюють під обстрілами.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!