Під час війни більшість українців перепрофілювалися та почали робити те, про що раніше думали, що їм не під силу. Так само бізнес та деякі підприємства змінили свій рід діяльності.
Бізнесвумен з Ужгорода Олена Талапа ще у 2006 році відкрила салон штор та ательє в місті. У 2021 році жінка отримала титул Mrs. Best Designer International 2021, а в серпні 2022 у Штатах здобула титул Mrs.Transcontinental 2023. Там вона мала змогу розповісти, як українські жінки живуть, борються та допомагають країні під час війни.
Але в перші місяці повномасштабного вторгнення її бізнес відшивав плитоноски. Олена Талапа розповіла для The Village Україна про перші дні війни, виклики, з якими стикнулася під час пошиття плитоносок, і чому вважає, що бізнес повинен продовжувати працювати.
У вересні 2021 року Олена разом із чоловіком переїхала до Києва, бо й до того довгий час жила на два міста. Але менш як за півроку їй знову доведеться повернутися до Ужгорода.
Жінка ділиться, що вважала себе людиною, яка має хорошу інтуїцію. Проте до всіх розмов про війну ставилася скептично.
— Я не вірила, що таке може статись. Була дуже оптимістичною, — каже Олена.
Посмотреть эту публикацию в Instagram Публикация от OLENA TALAPA (@olena_talapa)
Публикация от OLENA TALAPA (@olena_talapa)
24 лютого вона, як і всі українці, почула вибухи. Але про війну її сповістив син з-за кордону.
Ми жили на Голосіївському проспекті, тому все добре чули. Але остаточно мене розбудив дзвінок від сина з Канади, який сказав, що почалась війна, — згадує бізнесвумен.
Того ж дня вона з подругою виїхала за місто. З ними були 15 людей, серед яких шестимісячна дитина. Вони ховалися у підвалі й чули вибухи та звуки літаків. Наступного дня вирішили їхати в Ужгород, і це було правильне рішення. Будинок, у якому вони перебували, розташовувався недалеко від дороги на Бучу й Ірпінь.
— Дорога зайняла три доби. Увесь цей час я думала про те, як можу допомогти та що робитиму, — згадує вона.
В Ужгороді вже створювались волонтерські рухи. Їх очолювали люди, яких Олена знала особисто.
Коли дісталися до міста, жінка відразу дізналася, як її колектив. Вони вирішили підтримувати зв’язок та допомагати, хто чим може.
Олена дізнавалась про потреби для цивільних і військових. Спочатку віддавала тканину, яка підходила для виготовлення запальних сумішей і маскувальних сіток. Не всі тканини підходили, тому доводилося кожну перевіряти запальничкою.
Згодом волонтери звернулись із запитом на пошиття прапорів.
— У мене була тюль жовтого та блакитного кольорів, вони не зовсім такі, як потрібно було, але на той момент альтернатив не було. Тому я викликала колектив, і ми відшили 200 прапорів із того, що було, — розповідає підприємиця.
На початку повномасштабного вторгнення була проблема із забезпеченням військових. Тоді в одній з волонтерських груп Олена побачила, що потрібні плитоноски. Вона погодилася допомогти, адже в неї був швейний цех. Але тоді жінка ще не знала, що це не проста робота.
Усе почалося з пошуку фурнітури та тканини. Майстри, які вже виробляли на той момент плитоноски, поділились електронними лекалами. Першу плитоноску вдалося зробити за тиждень. Радилися з військовими. Коли отримали схвалення від військового керівництва області, почали шити й інші.
Але під час роботи все було не так просто. Приладдя було пристосоване для роботи з легкими тканинами. Швейні машини часто ламалися.
— Швейне виробництво завжди потребує то голки, то нитки, ножиць для розкроювання й інших матеріалів.
Але все це постачалося раніше з Одеси, Харкова та складів під Києвом. Тому був величезний дефіцит, ціни злетіли в декілька разів, — ділиться Олена.
Потрібну тканину теж було знайти нелегко, тому доводилося купляти її в Чехії та Польщі. Так вийшло, що перед у плитоносок був зелений, а спинка — синя.
Загалом вдалося відшити 1000 плитоносок, на складі лишалося ще 300.
Олена зізнається, що коштами, які отримували від виготовлення плитоносок, не могла покривати витрати на утримання колективу. Мінімум шестеро людей могли залишитися без роботи. Тож коли в березні почали надходити замовлення на пошиття штор, не відмовляли.
У червні перестали шити плитоноски. Жінка пояснює, що в Україні вже почали з’являтися підприємства, які більш професійно могли це робити — у них було спеціальне обладнання та спеціалісти. Вони могли вже шити не просто плитоноски, а повноцінні вироби з пластинами, й робили це швидше.
Коли у перші місяці повномасштабного вторгнення була нагальна потреба, вона з колективом зробила все, що могла, зі свого боку.
Олена організовує в Ужгороді аукціони серед дизайнерів, щоб зібрати кошти на потреби волонтерів і військових.
Наголошує: тим, хто залишається в тилу, важливо розуміти, що допомога потрібна завжди, і буде потрібна до самої перемоги.
— Уже 16 років я створюю робочі місця. Якщо завтра я вирішу закрити виробництво, то крім мене ще 18 людей втратять роботу. Тому, коли мені пропонують усе покинути та переїхати за кордон, я відповідаю дуже різко, — розповідає жінка. Вона переконана, що бізнес має підтримувати країну.
Раніше ми розповідали історії українок, які знайшли сили побороти усі перешкоди, попри обстріли та втрату минулого життя.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!
Фото: The Village Україна