Одні — кидали каміння, інші — раділи та хрестили. Командир міномета Павло про війну на Донбасі та ставлення місцевих до війська

Напевно, вже всі знають, що десятки тисяч українців змінили професію та стали військовими. Так само і Павло Могильський. Зараз він — командир міномета, а до повномасштабної війни працював на Смолінській шахті. 

Після 24 лютого 2022 року він у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади захищав Миколаїв та відбивав атаки ворога. Після цього потрапив у Донецьку область, де перебуває вже близько року. Його історію розповіли у ДП Східний гірничо-збагачувальний комбінат.

Особлива риса — постійна робота над собою

Павло працює на Смолінській шахті з 2006 року на дільниці спуск-підйом. Багато працівників добре знають його та мають про нього лише позитивні відгуки. Старші колеги кажуть, що Павло завжди сумлінно виконував завдання, а також мав здібності у галузі сучасних інформаційних технологій. Йому легко вдавалося знаходити причини збоїв у сигналізації та усувати проблеми, також з легкістю налаштовував смартфон чи ноутбук. 

Колеги акцентують, що особлива риса Павла — постійна робота над собою. Він завжди прагне самовдосконалюватися, розвиватися. Крім цього, він спокійний та розсудливий, його складно вивести з рівноваги. 

Про зміни за час повномасштабної війни

Павло вважає, що за цей час змінився кожен, з’явилися інші цінності. Він наголошує, що зараз інакше сприймається поняття “друг”. Каже, що з багатьма побратимами служить з першого дня вторгнення, разом пережили вже багато подій та емоцій.

Павло згадує, що мав досвід строкової служби та польових зборів, але велика війна — це зовсім інше.

— Мій перший бій відбувся 7 березня 2022 року під час оборони Миколаєва. Очікував, що буде страшно. Проте страху не було, чомусь переважало почуття цікавості.

А ось коли нас перекинули на Донеччину, там тривали такі важкі бої та обстріли, що вже дійсно охоплював страх. Але нічого. Впоралися з емоціями. Головне — не занепадати духом, — переконаний він.

З квітня минулого року Павло перебуває на Донеччині. Він був і в Лимані, і в Зарічному, і в Богородичному,  і у Мар’їнці. Каже, що психологічно втома є, але військові намагаються підтримувати одне одного. Усі вони прагнуть перемоги та якнайшвидше повернутися додому.

Павло каже, що найважче, коли довго не можеш зв’язатися з рідними.

— Коли ми працюємо на позиції, то протягом трьох діб не маємо зв’язку з рідними. Напевно, це найважче. Адже в Україні, як то кажуть, зараз немає на 100% безпечних місць. Хвилюємося за рідних, — каже він.

Читати на тему

Допомагав побратимам, попри осколкове поранення. Історія молодшого сержанта Чілінтано

Андрій на псевдо Чілінтано про початок війни у Луганську, службу, поранення і те, як став командиром взводу.

Про ставлення місцевого населення

—  Спочатку ставилися по-різному. Дехто і каміння кидав у наші машини. Напевно це ті, хто дуже хотів “почекати руський мір”, а ми їм заважали. Таких громадян дратувало, що ми тут перебуваємо. А деякі люди одразу сприймали нас тепло: молилися, хрестили нас, раділи, що ми їх захищаємо.

Але, зауважу, що навіть ті, хто спочатку був налаштований негативно, вже змінили свою думку, свої погляди. Адже вже на власні очі побачили, скільки горя на українську землю принесли загарбники.

Він додає, що у його підрозділі служать хлопці і з Донецька, і зі Львова і називають одне одного братами. Тож, попри якісь стереотипи, ми єдиний народ, і нам треба виганяти загарбників з нашої землі.

Наші військові мають неабияку сміливість і не здаються навіть у найскладніших ситуаціях. Раніше ми розповідали історію головного сержанта на псевдо Борода про вихід з оточення.

А ще у Вікон є свій Telegram та Instagram. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!