На якийсь день облоги й голоду батьки почули від сусідів, що неподалік хтось відкоркував склади з провіантом.
Усі магазини в місті на цей момент уже давно розграбовані, адже в Маріуполі від початку березня немає води, світла, газу, зв‘язку і завозу харчів та ліків.
Хто молодший і вправніший, дійшов до тих ще незайманих складів і вигріб усю ковбасу, м‘ясо, крупи. Мабуть, щось іще. На третій день того атракціону на складі вирішив туди сходити й мій батько.
Люба, живемо! Нічого вже там немає, але снікерси й пачку кави знайшов! Здається, з молоком!
Радий такий. Мама відкриває ту пачку, а там — котячий корм. Нічого, каже, і до нього черга дійде.
На сніданок батьки раділи окропу і їли снікерси.
Мій 78-річний тато, аби приготувати на багатті те, що було вдома, зробив якусь принаду зі старого відра. І на цьому всьому вони навіть примудрилися спекти щось на кшталт хліба.
Тато ненавидить моркву. Я це знаю змалечку. Він народився у 1943, ріс у дитбудинку, і в якийсь із голодних років вони рятувалися тим, що поряд було поле з морквою. Морква на сніданок, обід та вечерю.
Тому у нас в родині й засмажка для супу та борщу, і голубці, і соте — все було без моркви. Хіба мама окремо нам натирала зі сметаною і цукром.
Вибираючись із Маріуполя понад тиждень, залишившись у такому віці без всього, що мали, ці двоє привезли своїй донечці снікерси.
Не з‘їли, Машеньці везли.
Раніше ми розповідали історію воєнкора Сергія Ваганова, який вирвався з блокадного Маріуполя.