Російська держава все своє існування нищила українців та етнічні народи євреїв, кримських татар. Покоління людей страждали від пригнічень, виселень та геноциду, які спричиняла Росія століттями.
Та сучасна повномасштабна війна в Україні стала моментом, коли усі пригнічені народи стали однією лінією та заявили: досить!
44-річний Саїд Ісмагілов — уродженець Донецька, у минулому він був муфтієм Духовного управління мусульман України УММА. З початком повномасштабного вторгнення Саїд пішов добровольцем на фронт, тепер чоловік воює в одній із бригад парамедиків у Бахмуті.
Росіяни впродовж століття приходять до моєї родини, знищують та відбирають все, що нам належить, все, що нам цінне, — розповідає Саїд.
У часи розкуркулення його сім’я вимушено тікала з Пензенської губернії та шукала порятунку на Донбасі, аби не померти з голоду. У 2014 росіяни прийшли у Донецьку та Луганську області й почали переслідувати вже самого Саїда Ісмагілова: тоді чоловік вимушений був тікати до Київської області й оселився у Бучі.
— Але у 2022 вони знову прийшли та пограбували мою квартиру. Чесно кажучи, це вже настільки в печінці сидить, що, якщо вони знов так лізуть, то треба їх знищувати, — пояснює свій вибір чоловік.
В інтерв’ю УП Саїд Ісмагілов розповів про духовну порожнечу Росії, очі поранених у Бахмуті, мотивацію українців на цій війні та найпотужнішу зброю людини.
На фронті Саїд частіше перебуває за кермом, тож дивиться на дорогу, а не на поранених. Та інколи буває, що слова чи прохання військових проникають у мозок чоловіка та осідають там.
— Я ніколи не думав, що зможу спокійно дивитися на поранення, відірвані кінцівки. На те, що щось вибухає поруч, горить. Але виявляється, що можу.
Їхній екіпаж щоразу довозив важкопоранених до шпиталю живими.
Ісмагілов каже: божевілля, з яким росіяни пруть на Бахмут, — це одержимість обіцянкою взяти місто до Нового року. Не вдалося — тож тепер ворог ненависно обстрілює мирних жителів, які, на жаль, там ще залишились та чомусь не хочуть евакуюватися.
Facebook
— Ми щодня вивозимо поранених, нещодавно була літня жінка, якій уламком снаряда відірвало ногу.
Ворог атакує місто як, знаєте, хрестоносці перли постійно з Європи на Близький Схід, щоб захопити Єрусалим заради якоїсь ідеї, — проводить паралелі Саїд.
А ще Саїд каже: росіяни справді виховані так, що всі ці нелюдські злочини для них є абсолютною нормою. А розмови про особливу російську релігійність є нічим іншим, як міф — схожий до розмов про “російську культуру” чи “другу армію світу”.
— В релігієзнавстві є такий термін — “обрядовірство”. Це коли людина вірить не в Бога, моральні чесноти, цінності, а коли просто виконує обряд. Хрест на себе повісив, у храм прийшов, свічку поставив, пожертвував щось — молодець!
Але всі ці обряди не наповнені людяністю. Духовність росіян — це порожнеча.
Він покинув Донецьк вісім років тому. Спочатку не виїжджав, але місцевий пастор протестантської церкви Олександр Хомченко після повернення з “підвалу” росіян попередив Саїда: він — у російських розстрільних списках, тож має негайно заховатися.
Коли до дому батьків Саїда приїхало дві автівки з озброєними людьми, на воротах уже висів амбарний замок. Сусіди сказали: чоловік уже давно виїхав до Києва. Сам же Саїд наступного дня сів на потяг до звільненого Маріуполя.
Саїд згадує, як перетинав блокпост в Оленівці. Тоді в окупантів не було планшетів з усіма даними на громадян, яких треба було затримати. У їхніх папірцях муфтій Саїд був записаний на ім’я, що дали йому при народженні — Сергій.
— Питає мене: “Ти хто?” На той момент я був ще викладачем в університеті, показав посвідчення, в якому я також Ісмагілов Сергій. “Ти Саїда знаєш?” — запитав він мене. Я сказав, що ні — мабуть, просто прізвища одинакові. Мене пропустили.
Багато моїх земляків розуміють, що з приходом Росії з усіма свободами мусульман буде покінчено. Тому ми боремося.
Саїд Ісмагілов вірить в українську перемогу та вважає, що досягти її можна лише шляхом нашої єдності. І важливо, щоб і після закінчення війни цей дух братерства залишився.
Примирення не може бути з колаборантами, які були за Росію, які працювали на неї на окупованих територіях. Вони мають покинути територію України, бути позбавленими громадянських прав.
— Звісно, після закінчення війни нам ще довго доведеться жити з тим, через що ми пройшли. Головне, щоб конфлікти між військовими та цивільними не стали розділяти наше суспільство. Але в нашій перемозі я не сумніваюся.
Всім воїнам, захисникам та захисницям, волонтерам, тим, хто так чи інакше працює на Україну, хочу сказати, що перемога починається не зі зброї. Вона починається завжди в голові та серці.
Жагу перемоги та тепло у серці вселяє вчитель, який проводить уроки прямо на дитячій драбині: історію про нього ми писали раніше.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!