Місце, до якого евакуаційні машини батальйонів мріють домчати вчасно. Там працює всього лише кілька лікарів, але вони здатні вирвати людину з пазурів смерті. Через один стабілізаційний пункт на Авдіївському напрямку, про який розповідає бойова медикиня Оксана Чорна, лише за три години проходить 28 бійців.
Місце, де стомлені люди в напівзруйнованій будівлі під світлом налобних ліхтариків вдень і вночі будуть робити все, що від них залежить, щоб ваші чоловіки, сини, батьки вижили.
Військовослужбовиця пише, що ці три з 24 годин доби показують лише мінімум із того, що лягає на плечі медиків, завдяки злагодженій роботі яких цифра 300 не отримує шансу змінитись на 200.
Позначення поранених та загиблих в українській армії змінюється, але залишається стабільною робота стабпунктів, зокрема й того, про який говорить Оксана Чорна.
У ньому не існує поняття про вихідні, обідні перерви чи відпустки, як і думки про поганий настрій чи інші справи.
Все що тут є — це життя. Врятоване чи втрачене. Життя за яке вони знову і знову будуть вступати в бій.
Три години починають свій відлік
Привозять першого бійця з кульовим пораненням у голову. І, як би абсурдно це не звучало, але йому ще пощастило. Він був у шоломі, куля не пішла нижче, а ворог не був ближче. Тому шанси на порятунок значно вищі, ніж могли бути.
Далі починає сіріти, а наступних поранених витягують з окопів. Їх у стабпункт доправляє машина Янголів — евакуаційного відділення одного з батальйонів. Пікап наповнений скривавленими тілами як тих, хто вижив, так і тих, кому вже не допомогти.
На обличчях викривлений відбиток болю, тому робота пришвидшується. Хто може йти самостійно, залишає на прохання медиків зброю й бронежилети на дворі, а самі проходять в одну з кімнат. Ними вже починають займатись фельдшери та санітари.
Кому не під силу йти, того заносять і іншу кімнату. У цей час залізний хірургічний стіл приймає свого першого пораненого, а апарат штучної вентиляції легень тихо видає звуки сопіння біля стіни та миготить вогниками, щоб сповістити про свою роботу.
Першим зрізають одяг, перевіряють рани, зупиняють кровотечу та ставлять катетер. Якщо руки та ноги цілі, то цього для початку вистачить. А якщо ні — анестезіолог береться до роботи.
Промити від бруду кожну рану, обробити бетадіном, забинтувати. Якщо глибока — затампонувати бинтами з кровоспинним. Якщо підозри на перелом, накласти шину.
Далі по плану перевірка пневмоторакса. Хірург виявляє напруження, тому проводить пацієнту дренування плевральної порожнини.
У цей час пульсометр показує, наскільки насичена кров киснем. Монітор пищить та попереджає про низький тиск та надто високий пульс, тому анестезіолог додає препарати для стабілізації пораненого, а інший медик коле завчасно підготовлені знеболюючі.
Всі хлопці просять пити. Завжди. Але потім починають блювати. Тому лише малими ковтками. Так, щоб змочити губи й сухий язик.
Після обробки усіх поранень, бійців евакуюють до госпіталя. У тяжких випадках допомагають Госпітальєри.
Машина медроти вже годину як виїхала за пораненими
Батальйонні медики ще годину тому виїхали за пораненими. Вони мають забрати їх та встигнути довезти до стабпункту. Їх досі немає, але нові пораненні можуть з’явитись будь-якої хвилини, тому хірург починає всіх підганяти.
Поки закінчується робота з одними, приїжджає новий евакуаційний екіпаж з переважно легкими пораненими та одним бійцем з дірою у спині. Ураження швидко затампоновують, перев’язують, а чоловіку ставлять катетер зі знеболювальним.
Інший боєць теж потребує особливої уваги — у нього посічені ноги. Ступні настільки травмовані, що медики зрізають чоботи ножицями.
Кожна нога кровить множинними ранами. Кості деформувалися. І кожен дотик вириває стогін болю з його вуст.
У цей час приїжджає Богдан, який прагне забрати двох поранених, щоб звільнити місце для наступних. Невідомо, коли приїдуть батальйонні медики зі своїми бійцями. Працівники стабпункту намагаються встигнути й трохи прибрати, винести закривавлений одяг, змити криваві плями з полу та приготувати розчини, які можуть знадобитись будь-якої хвилини.
Робота кипить, але командир починає нервувати через екіпаж, який вже півтори години як виїхав на позиції за пораненими, але тепер не виходить на зв’язок. Він ухвалює рішення відправити за ними групу.
Богдан швидко збирається, виїжджає, але за 15 хвилин він повертається з повним кузовом бійців, що потрапили в ДТП. У більшості з них забої ключиць та рук, але стан загалом можна назвати стабільним. Тому стара система знову вступає у дію — хто може стояти на ногах, заходить сам. А інших заносять.
Медики встигають надати допомогу лише двом бійцям, коли прибуває той самий загублений екіпаж. На їхніх ношах лежать два поранені.
У одного на лобі написано 17.30, час коли йому наклали джгут на праву руку. Вона розворочена, а крізь куски м’яса стирчать кістки. Також великі рани на правій нозі.
Чоловік нічого не чує через контузію, тому медикам доводиться обережно спілкуватись з ним через нотатки у телефоні. Та він напрочуд спокійно відповідає їм та не втрачає свідомість. Його цікавить лише одне — чи вдасться зберегти його руку, що поки нагадує лише залишки від кінцівки.
Знеболювальне, антибіотики, кровоспинні та літри рідини максимально швидко вливаються в його тіло.
Іншим пораненим займається Ліля з Госпітальєрів. Бійцю умовно пощастило. Вона лише повернулась та вже почала займатись його спиною, яку розірвав великий уламок снаряда. Медикиня стіжок за стіжком зшиває дві окривавлені частини спини та заліплює поранення оклюзійною пов’язкою.
Цих тяжкопоранених однозначно повезуть далі Госпітальєри. Але перед тим, як відправити бійців у далеку дорогу, їх переодягають — адже через поранення у більшості довелось зрізати одяг. Тому хлопці швидко розбирають капці, носки, футболки та штани.
Усе це просять привозити небайдужих, оскільки лише за три години боротьби за життя, тут пройшли 28 бійців. І те, що вони їдуть далі, — лише заслуга військових медиків, які не відпускають жодне життя у лапи смерті.
Та іноді старань медиків все ж таки виявляється недостатньо й вони програють боротьбу за життя, а на ношах тільки залишається багряна пляма. Читай історію втраченого життя від фотографів Ліберових.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!