Окупанти майже впритул всадили в нього з автомата близько десятка куль, а він, стікаючи кров’ю, мало не задушив одного з терористів. Чоловік викликав чималий подив лікарів, адже зміг вижити.
Нині він мріє повернутися в стрій, щоб громити загарбників на фронті визвольної війни. Це історія 53-річного, здавалося б, звичайного слюсаря Запорізької атомної станції Сергія Швеця. Чоловік, як з’ясувалося, має за плечима досвід боїв у зоні АТО та служби в теробороні Енергодара. Він боронив місто від чужинців із початком їхнього вторгнення.
Сергій Швець нині перебуває у запорізькій лікарні, куди спромігся потай дістатися з рідного Енергодара, який окупанти захопили у перші дні своєї навали. Їх чоловік разом із побратимами зустрічав на блокпості на в’їзді до міста на початку березня.
— Вони спочатку гатили зі стрілецької зброї, потім почали стріляти з БТР і танків. Шмаляли вище наших голів — у бік промзони, атомної станції. Ми протрималися до сутінку, а потім почали відходити. Ми вже нічого не могли вдіяти: їх було надто багато, — розповідає Сергій.
4 березня окупанти обстріляли з артилерії ЗАЕС. За добу потому слюсар оперативно-ремонтної служби ЗАЕС із 20-річним стажем був змушений ходити на роботу. Доводилося вдавати, ніби нічого не сталося, бо обслуговування атомної станції не терпить зволікання.
Керівництво попросило співробітників прихопити із собою, окрім посвідчень, паспорти та не провокувати загарбників, що вже закріпилися на ЗАЕС та стовбичили на кожній прохідній.
— Коли я прийшов на роботу, навчально-тренувальний центр вже загасили, щоправда, він геть вигорів через влучання снаряда. На території, де були прильоти, валялися шматки заліза від танкових снарядів. Переходи в “брудній зоні” були пробиті.
На щастя, реакторне відділення не було пошкоджене, та якби влучили б у турбіну, це загрожувало б атомною аварією, — розповідає слюсар.
Відтоді й до кінця травня життя Сергія було доволі рутинним та відносно спокійним в режим “робота – дім”. Інколи — закупи в крамниці. Гуляти вулицями чоловік зайвий раз не ризикував, бо був ветераном АТО. У 2015 році потрапив під мобілізацію та понад рік боронив країну під Маріуполем та на Луганщині. До того ж перебував у складі тероборони й після розгрому блокпоста приховав удома автомат.
Та якось, каже чоловік, Енергодаром поширилися чутки, що хтось “злив” окупантам списки та адреси ветеранів АТО й бійців ТрО. Тікати з міста, де почалися так звані чистки, вже не було можливості, тож Сергієві лишалося тільки чекати, коли за ним прийдуть.
23 травня шестеро окупантів прийшли за Сергієм.
— Я був тоді вихідний. Спочатку подзвонили по домофону. Я визирнув на кухні у вікно. Дивлюсь — стоять машини та російські військові. Ну і почалося…
Я вже давно для себе вирішив, що здаватися не буду, бо це автоматично означає для мене підвал та, найімовірніше, розстріл.
Тож схопив автомат Калашникова і став чекати. Окупанти почали виламувати двері. Коли їм це вдалося, один заскочив усередину та, коли побачив у мене в руках автомат, почав стріляти.
Я чкурнув у ванну кімнату, й одразу куля влучила мені в обличчя: пробила щоку та розірвала вухо. Наступна — подряпала лоба, потім — влучання в ногу. Побачив, як вирвало шмат м’яса, в руку, живіт, стегно.
Я перевернув свій автомат, за звичкою, як в АТО, закрив серце. І дві кулі потрапляють якраз у затворну раму.
Коли я впав, вони всі навалилися на мене. Я вже відчував, що починаю, що називається, “від’їжджати”, та розумів, що мені кінець. Та хоч принаймні не відчував болю. Один військовий тулив пістолет до голови та волав, що зараз мене доб’є…
Я не знаю, чи то був сплеск адреналіну, але я його так схопив за горлянку, що мою руку заледве відірвали від нього, — згадує чоловік.
Тяжкопораненого чоловіка, який втратив чимало крові, доправили до лікарні. Там Сергій якимось дивом ще й витримав термінову десятигодинну операцію. Потім — ще кілька хірургічних втручань та два тижні в реанімації.
Потому чоловік дізнався, що після його розстрілу окупанти нишпорили його квартирою та повикрадали цінні речі: ноутбук, телефон. Та Сергій зізнається, що неабияк його потішив працівник ФСБ, який прийшов його допитувати.
Одного разу російський працівник спецслужби з’явився у Сергієвому військовому однострої, який той зберігав удома.
Звісно, без української символіки, — зі сміхом згадує чоловік. — Повідривав прапорці та все, що було на липучках, — розповів Сергій.
За кілька тижнів пораненому стало ліпше, постало питання про виписку. Для воїна це означало полон та смерть. Відтак за кілька днів до цього йому подзвонили наші спецслужбісти та запропонували тікати: до медзакладу підігнали автівку і Сергій завдяки вдалому збігу обставин дістався Запоріжжя.
Його нинішній стан наші лікарі оцінюють як середньої тяжкості та погоджуються: вижив боєць лише дивом.
— До нас він прибув десь тиждень тому, — каже лікар ортопед-травматолог Владислав Іваньков. — У пацієнта наявне поранення обличчя, черевної стінки, кінцівок.
Найсерйозніше, звісно, це живіт. Ступінь поранень був високим, що пов’язано із крововтратою та пошкодженням внутрішніх органів, — розповів лікар.
Попереду на Сергія чекають місяці лікування та реабілітація. Після них чоловік мріє піти до війська, щоб бити окупантів. Звісно, якщо медична комісія надасть такий дозвіл.
Справжнє пекло пережили українські військові, що боронили Маріуполь у стінах заводу Азовсталь. Раніше ми розповідали історії звільнених з полону захисників Азовсталі.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!