Бог на полі бою: яка роль віри на війні та чи є місце духовності в темні часи випробувань

Скільки існує людина, стільки існує й релігія. Вірування у вищі сили завжди допомагали пояснити незрозумілі явища: чому почався дощ чи вдарила блискавка, й тому подібне.

Минали роки, цілі століття, і свідомість людини зазнавала трансформацій, з’являлися нові уявлення про вищі сили та ставлення до них. Усе це, зрештою, призвело до появи щонайменше п’яти тисяч релігій, які зараз існують у світі.

Та поряд з усіма цими трансформаціями вірувань завжди пліч-о-пліч йшли й життєві, а часом й історичні випробування, зокрема й війни. Хтось розпочинав похід проти інакодумців, декому потрібні були ресурси, а комусь було неприпустимо жити на одній землі з іновірцями.

Так чи інакше, всіх їх, зрештою, у вирі битв чекав власний пошук відповідей: за що вони борються, у що дійсно вірять та де в цей час їхній Бог.

У мирні часи кожна людина має чи не все життя на те, щоб сформувати власне ставлення до віри та релігії й відповісти собі на питання, чи існують вищі сили. Це завжди дуже особистий та, разом з тим, вільний вибір кожного.

Проте в тумані війни, коли душі занурюються у найширший спектр емоцій та випробувань, найбільше підкреслюється парадокс віри й сумніву та з’являється ще одне з найболючіших питань — чи існує Бог на полі бою?

Якщо пекло вдається побачити на власні очі, то повірити в справедливого творця раю стає все складніше? Або ж навпаки — саме у сповненому болю вогні хочеться вірити, що десь існують справедливі та добрі вищі сили?

Серця бійців та їхніх духовних провідників — капеланів — постійно наражаються не лише на небезпеку потрапити під черговий ворожий обстріл, але й так і не знайти відповіді на всі важливі для себе питання.

Вікна поспілкувалися з українськими захисниками, аби спробувати зрозуміти, як душа воїна та духовне супроводження переплітаються в найекстремальніших обставинах, і чи може віра існувати на полі бою, коли вибухи зводять до нуля всі конвенції та релігійні доктрини.

У розмові з кандидатом філософських наук, істориком та офіцером Азову Владиславом Дутчаком на псевдо Доцент ми шукали разом відповіді на питання про розвиток релігії на українських теренах у різні епохи, вплив вірувань на бійців та неприпустимі дії священнослужителів під час війни.

Зі священником та капеланом Сергієм Дмитрієвим ми поговорили про особисті мотиви служити Богу та народу, атеїстів в окопах та одного на всіх чорта на війні.

Військовослужбовець, ведучий ++ подкасту на hromadske Сергій Гнезділов поділився власними роздумами про трансформацію релігійної свідомості людини під тиском війни та думками, які не дають зневіритись у власних силах.

Що таке віра та навіщо вона потрібна

Насамперед, каже Сергій Дмитрієв, треба дати визначення, що таке віра. Вона може проявлятися в якісь дії.

Коли ваша кохана людина каже вам, що вона вас любить, коли ваші батьки кажуть вам, що вас люблять. Чи потрібні вам докази? Ми не потребуємо доказів.

Капелан говорить, що віра допомагає людям боротися, жити та існувати. Вона дає надію, що після будь-якої бурі буде тиша, спокій і перемога.

— Ми просто віримо в перемогу України. Чи є якісь у нас розрахунки, що ми переможемо, що ось це буде перемога? Але ми все одно віримо. І вона буде обов’язково. Ми віримо, тому що ми цього прагнемо, мріємо про це.

Коли з’являється віра, людина досягає мети. Саме цей фундамент тримає людину.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Youry Bilak (@yourybilak)

Релігія — це справа інтимна

Владислав Дутчак впевнений, що вибір релігії та й загалом рішення вірити чи ні — це особиста та дуже інтимна справа кожної людини. Проте, незалежно від конфесії, важливо, аби людина робила це насамперед для себе, а не напоказ. Тільки тоді може йтися саме про віру.

Що ж стосується саме релігійних переконань на передовій, то Сергій Гнезділов каже: ті речі, які відбуваються на війні, часто можуть бути незрозумілі для людини.

Тому може з’являтись бажання хоч якось пояснити їх логічно. І інколи людина починає шукати відповіді для себе саме у священних писаннях або ж звертатись до провидіння.

Я взагалі вважаю, що особиста історія на війні — це, насамперед, історія про пошук Бога та навіть інколи про війну з самим собою.

Як пояснює Сергій Дмитрієв, питання віри лишається дуже делікатним. Однак атеїсти та віряни — кожні звертаються у своєму розумінні по-різному до вищої сили чи до Бога.

— Людині завжди треба на когось опиратися. Віра допомагає нам відчувати землю під ногами, пережити втрату, розчарування чи якісь психологічні проблеми. Вона просто допомагає. З нею людині завжди буде чим рятуватися.

Сергій Дмитрієв говорить, що іноді потрібен час, щоб деякі люди прийняли капелана та зрозуміли, навіщо він у війську. На його думку, це цілий процес.

— Хтось повертався з полону та говорив, що саме там їм допомагала молитва та віра, щоб вижити. А хтось — після поранення. Хтось просто бачив доброго капелана та потім розумів, що це може підтримувати.

У когось це може бути молитва, а хтось може читати вірші. Комусь важливо згадувати близьких, коханих. Але все, що допомагає, — це добре.

Такі зміни у світогляді капелан пояснює дуже просто — для більшості матеріальні цінності відходять на другий план. А ось цінувати більше починає те, що є нематеріальним — це знання, любов, віра, життя, людські стосунки та психічне здоров’я.

Формування нації на основі релігії

Пошуки себе, своєї релігії та власної ідентичності завжди стосувалися не лише індивідуально людини, але й загалом нації.

Владислав Дутчак пропонує спершу згадати історію іудеїв. Історик нагадує, що їх колись розкидало по світу, але нарешті вони повернулися на землю обітовану і відновили державу Ізраїль та свою мову, яку до цього могли чути лише на релігійних службах. Тож зберегти свою націю їм вдалось частково й завдяки єдиній вірі.

Чехам під час Гуситських воєн здебільшого усвідомити свою ідентичність допомогла реформація від римо-католицького священика Яна Гуса. Тоді прийшло усвідомлення, що вони не німці та не австрійці, як з’ясувалося.

А якби вони були в одному католицькому казані, то, можливо, відбулася б певна уніфікація, і вони б розчинилися.

І попри поразку на Білій Горі, повну залежність від німецьких князів, і після появи Чехословаччини, коли навіть в Празі не говорили чеською мовою, до громадян прийшло усвідомлення, що вони чехи. Пізніше націоналізм піднявся, і молодь чеською заговорила.

Подібне можна було спостерігати також в ірландців, коли вони протиставляли себе, католиків, англійцям, протестантам.

В українській історії, якщо згадати часи Сагайдачного, було протиставлення русинів, тобто українців, і поляків. Русини — українці та литвини, тобто білоруси, в основному були православними, й це давало можливість триматися за батьківську віру та берегти свою ідентичність.

А поляки та литовці були, в основному, католиками. Тому в українців було усвідомлення, що ми — не одне й те ж саме.

Релігія, безумовно, відіграє дуже серйозну роль, особливо якщо нація опиняється перед серйозними викликами ззовні та їй загрожує знищення. Тоді нація шукає підтримки у віруваннях, в обрядовості, у традиції, яка коріниться все-таки також на релігійному ґрунті.

Чи може церква нашкодити народу в час війни

Однак, деколи церкву та віру людей починають використовувати в хибних цілях. Наприклад, каже Владислав Дутчак, на десятий рік війни все-таки є парадоксом, що існують ще конфесії, які підтримують росіян.

В епоху консолідації суспільства треба, щоб грали в одну гру всі, як би це не звучало, можливо, цинічно.

Помісна церква України, католицька, греко-католицька, протестантська, мусульманська та інші конфесії апелюють до своїх вірян, що треба захищати країну, націю.

А де голос московського патріархату в цьому хорі людей віруючих? Де їхні проповіді? Де заклики захищати рідну Батьківщину від агресора-окупанта? Де їхні капелани у війську українському?

На думку військового, у ній є різні люди. Одні виконують замовлення ФСБ. А дехто просто виконує свій релігійний обов’язок та не помічає, що його добрі наміри ворог може використовувати у своїх цілях.

Читати на тему

Чи стала УПЦ Московського патріархату незалежною від Москви — пояснив Епіфаній

Чи справді Московський патріархат в Україні став незалежним від Москви? Чого від них очікують? Пояснив митрополит Епіфаній.

Релігія та війна в історії України

Та попри те, що українцям довгий час доводилося співіснувати з іншими народами та представниками інших релігій, конфлікти, зазвичай, виникали не на релігійному підґрунті.

— Якщо ми говоримо про українців загалом, то вони здавна славилися своїм толерантним ставленням до тих людей, які живуть поруч. У нас випадки ксенофобії звісно, періодично траплялися, але це було на побутовому рівні, — пояснює Владислав Дутчак.

Якщо ж відбувалися якісь серйозні заворушення на релігійному або на національному ґрунті, то вони базувалися, як правило, на двох компонентах: соціальне гноблення та національна несправедливість.

Це підтверджує велика козацька революція 1648 року та перша битва 16 травня, яка відбулася на Жовтих Водах. Протистояння сталося між католиками та православними, тому що було соціальне гноблення та несправедливість.

Також була національна несправедливість, тому що в Речі Посполитій суспільство поділялося на, скажімо, сорти. Першим сортом були католики, другим — протестанти, іудеї, а третім — православні. І це були джерела розколу суспільства в Речі Посполитій. Через це почалися великі конфлікти.

Але саме українське суспільство надзвичайно спокійно та толерантно ставиться до інших. Вислів “Моя хата скраю — першим ворога зустрічаю” ніс у собі й те, що у своїй хаті — своя правда, сила, воля.

Владислав Дутчак пояснює, що вислів означав: ти живеш у своїй хаті, а релігійна традиція — вона твоя, і ти її не нав’язуєш нікому. Але ти й не зобов’язаний приймати традицію, яку тобі насаджують.

Як тільки українця починають змушувати до чогось, починається Майдан. Розумієте, нам стали сунути цей “русскій мир”. І ми почали себе питати, навіщо він нам потрібен.

Капелан Сергій Дмитрієв своїм прикладом доводить, що українці й зараз відкриті до того, що їм не нав’язують. І сам каже, що не існує меж релігійних кордонів.

Тому священик будь-якої релігійної групи — людина від Бога, яка готова усіх приймати.

Це дарує, зрештою, й приємні емоції самому капелану, коли він бачить посмішки військовослужбовців та розуміє, що допоміг та дав розраду.

— Для мене також немає різниці, чи я зустріну людину віруючу, чи ні. Для мене це насамперед людина. Для мене важливо, щоб вона мала в собі людські цінності, які прописані у святому письмі, у будь-якому. Ми можемо молитися разом з будь-ким.

У нас, можливо, й різні молитви до Бога, але чорт — один.

Як впливає віра на військовий світогляд

Владислав Дутчак пропонує знову пригадати запорожців. Адже їх об’єднувала безумовно релігійність. Про це свідчить і загальновідома кількість церков: на землях війська Запорозького низового було 12 храмів.

Козаки були оборонцями батьківської віри, православ’я. І Сагайдачний навіть записав їх у Братство Київське, щоб цим підкреслити значущість.

Історик звертається до висловів британського колеги Арнольда Тойнбі, який проводив паралелі між запорожцями та спартіатами з одного боку, а з іншого — з лицарями-хрестоносцями.

В останньому порівнянні козаки, як і хрестоносці, були представниками християнської віри, хоч і належали до різних конфесій. Проте деякі поняття у них були схожі: наприклад, одним із найбільших смертних гріхів вважалося вбивство.

А як це може стосуватися воєнного стану, коли ти постійно у війні? Ти воюєш, це твоя робота. Тому треба було якось це обходити.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Youry Bilak (@yourybilak)

Владислав Дутчак розповідає, що хрестоносці обійшли цей казус тим, що Святий Бернар, чернець-цистеріанець, проголосив дуже цікаву тезу, що хрестоносець — це хрестовий воїн Божий, він вбиває не ворога, а зло. А отже він не людиновбивця, а зло-вбивця.

— Коли ми беремо запорожців, у них таке вірування насправді також було. Окрім того, що вони як хрестоносці поклонялися культу Діви Марії та Святому Михайлу, вони також сповідували принцип, про який писав Яворницький у другому томі Історії запорозьких козаків.

Він згадує, що у запорожців було переконання, що хто з них більше знищать ворогів, тим певніше він потрапить у Царство Боже, у рай. А тому цей лицарський стан, свідомість та світогляд воїна мав ще й релігійну основу.

Чому священнослужителі йдуть на війну

Капелани не йшли б до війська, якби віри не мали, — говорить Сергій Дмитрієв.

Сам чоловік став капеланом ще у далекому 2014 році. Однак зараз ділиться, ніколи не думав, що стане священнослужителем.

Читати на тему

Від козаччини до УНР! Як українці виборювали незалежність попри російські утиски

Історики розповіли, як Україна виборювала право на незалежність.

Сергій завжди мріяв бути ким завгодно, тільки не священником: від військовослужбовця та лікаря до викладача в школі.

Але є такий термін як покликання. І напевно, коли Бог покликав до будь-якого служіння, не важливо, що людина обирає. Обставини так складаються, що ти обираєш саме цей шлях, який тобі призначений.

Капелан розповідає: у його житті так склалися обставини, що він знайшов свій шлях саме в церкві. Тож тепер об’єднав усі професії, про які мріяв ще з дитинства.

Я можу подорожувати, спілкуватися з людьми, можу працювати в лікарні, з військовими, можу займатися викладанням. Це все може поєднатися в служінні священником.

Зараз чоловік каже, що розуміє — на війні капелан потрібен як людина, яка показує напрямок. Він має бути мотиватором, помічником, щоб здобути цю віру. Та зробити усе, щоб людина не зневірилась.

Капелани — це священики, які займаються духовним та релігійним супроводом людей в якійсь групі: студентів, військових чи медиків.

Також капелан пояснює, що взагалі в кожного підрозділу повинен бути свій священник. Він має окрему посаду, але в його обов’язки не входить, наприклад, ходити в чергування чи воювати зі зброєю.

Сергій Дмитрієв додає, що капелан на службі у війську більшу частину часу перебуває з військовими. Він для них може бути радником та помічником.

Він є побратимом, другом. Він може завжди поспілкуватися, поговорити. Це просто розмова. Може просто вислухати.

День капелана може починатися як із молитви, так і просто з ранкової кави чи чаю разом з військовослужбовцями, адже він з ними разом живе. Сергій Дмитрієв говорить, що для нього побратими — це друзі, родина.

Він може супроводжувати родини загиблих і дітей військовослужбовців, займатися вшануванням пам’яті чи волонтерською роботою. Та переважно він живе і спілкується з військовослужбовцями, може відповідати на їхні запитання.

Може бути розмова навіть про футбольний матч. Ми ж просто люди. Релігією це не обмежується. Навіть атеїсти можуть звертатися і розповідати, що захочуть.

Однак, щоб забезпечити усіх духовними наставниками, священників просто не вистачає. Хоч кількість капеланів та загалом потребу у відповідній посаді зазвичай визначає сам підрозділ.

Знайти більше, ніж 700 капеланів, складно. Немає стільки священиків, їх просто фізично немає.

Крім того, до капелана, як і до будь-якого військовослужбовця існують певні вимоги: духовна вища освіта, вік військового до 60 років, фізичне здоров’я. Також людина мусить розуміти, що вона буде мати обов’язок, наприклад, відпроситися, щоб кудись відпустили поїхати. Та не кожен священник готовий піти служити у військо й покинути свою паству.

Читати на тему

Життя за формулою: впливай, ліквідуй, будуй — історія капелана про службу та небезпечні ситуації

Історія капелана-волонтера Вадима Гейка про свою діяльність та військових.

Чи можливо виграти війну на одній вірі

Сергій Гнезділов згадує: трансформація його релігійної свідомості відбулася ще під час навчання в університеті. Тоді він зрозумів, що йому близьке більше визначення як агностика — людини, яка не заперечує існування вищих сил, але й не належить до жодної з конфесій, що існують.

Я точно не глибоко віруюча людина, але, разом з тим, якщо Бог є, я не хочу з ним конфліктувати.

І хоч питання віри для нього на війні не стоїть настільки гостро, щоб звертатися, наприклад, до капелана, Сергій визнає, що релігія лишається важливою складовою суспільства. Тож і капеланська служба потрібна на війні тим, хто має інші взаємини з вірою.

Релігія — це наша історія, наша культура, і не можна воювати з будь-якою церквою, яка присутня зараз на наших землях, яка має націєтворчу історію.

Також військовослужбовець зізнається, що в його житті були моменти, коли він, можливо, хотів молитися Богу.

Були й моменти, коли я хотів Бога проклинати.

Часто, що в першому, що в другому випадку, це був момент відчаю, коли здавалося, що життя ось-ось закінчиться, що за якихось півгодини його не стане.

Тому, каже Сергій, віра може часом підтримувати, якщо людина, наприклад, вірить у якийсь оберіг, чи присутність вищих сил, які його оберігають.

— Самопереконання справді робить людину спокійнішою. Це факт. І коли людина притискає свій хрестик і вважає, що це її оберіг, думаю, що це певною мірою, звісно, рятує. Або робить менш вразливим до цих психологічних чинників, які йому заважають, — говорить військовий.

Сергій і сам навіть колись мав певний оберіг — ведмедика, якого подарувала близька людина. Він завжди був поруч у найстрашніші дні життя військового. Зараз військовий має лише свій металевий жетон. Та навіть коли забуває про нього, не дуже хвилюється. Адже впевнений — на одній вірі довго не протягнеш.

Ісус Христос сказав, що блаженні ті, хто не бачили й повірили. Тому у віри теж є ліміти. Не можна вірувати вічно. Віру треба чимось підкріпляти.

Крім того, військовий говорить: він багато бачив також атеїстів на війні, які йшли на смерть, хоч і знали, що після цього на них не чекає ані рай, ані пекло. Тому впевнений, що поєднати релігію з патріотизмом теж навряд чи можна.

Насправді питання навіть не в патріотизмі. Тут стоїть питання про виживання. Питання в тому, що хтось хоче знищити когось іншого.

Тому Сергій впевнений, що крім всього, важливо не яку релігію ти сповідуєш, або чи відчуваєш себе патріотом, а який саме вибір ти зробиш на своєму життєвому шляху: бути сильним і боротись, або ж боятись і чекати на смерть від рук ворога.

Сам військовий вже давно зробив свій вибір. Каже, у тяжкі часи робить одну просту річ, аби додати собі сил: якщо ввечері пощастить і привезуть йогурт, то сідає, починає його їсти та думає: “Буде гірше, але зараз — чудово”.

Залишалося лише вірити в те, що все буде добре, і військовослужбовцю Дмитру після тяжкого поранення. Йому довелося чекати на допомогу три дні, й увесь цей час залишалося тільки одне — молитись. Читай історію пораненого бійця, у яку важко повірити.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.