Він втратив свою квартиру в знищеному окупантами Маріуполі, де за два дні до вторгнення у нього народилась дитина. Волонтер Червоного Хреста, який допомагав маріупольцям і мав невелику будівельну компанію, лише дивом зміг виїхати з міста. Прихисток його родина знайшла в Івано-Франківську.
Тепер тут Іван Крисанов допомагає таким, як сам, переселенцям, які втекли з-під російських обстрілів.
Іван розповідає, як під обстрілами допомагав маріупольцям тримати зв’язок із рідними, коли зателефонувати вже було неможливо. Передавав інформацію самотужки, ходив на пошуки зниклих людей.
Щодня під російськими бомбами він носив продукти для немічних та самотніх, а поранених доправляв у шпиталі. Люди, каже Іван, гуртувались, як могли. Щоб вижити у пекельному місті, віддавали останнє.
— Хтось мав борошно, я за водою їхав. Мав газовий балон, так само його віддав тому, хто випікав хліб. На нашому Т4 вивозив людей.
Було так багато уламків. Я колеса пробивав в день по разу. Де їх ремонтувати? СТО не працює. І так люди допомагали. В кого були такі автівки, мали такий розмір коліс, то віддавали мені.
Спочатку, розповідає Іван, Маріуполь обстрілювали з Градів та мінометів. Потім на будинки, де ховалися люди, почали скидати фугасні бомби. В їхній офіс Червоного Хреста поцілили двічі. Маріупольці, які не змогли вирватись “зеленим коридором”, стали самі формувати евакуаційні колони.
— Там я не бачив початку і не бачив кінця. 15 березня почалося з черги, ми не знали, скільки за нами. Поки не стемніло, люди їхали, їхали і їхали.
Іванові з родиною і немовлям, якому було лише два тижні від народження, вдалося вирватися з пекла. Вже третій місяць, як чоловік оселився в Івано-Франківську та знову влаштувався волонтером до Червоного Хреста. Ремонтує будинки, в яких розселили переселенців.
Чоловік не з чуток знає, як живеться людям у таких громадських притулках, бо й сам з дружиною та немовлям спав на дошках у кімнаті на 40 осіб.
Директор тутешнього ліцею, в якому й розмістили сотні переселенців, Дмитро Скиданчук каже: ця допомога зараз необхідна кожному.
Зараз залишаються ті люди, які не хочуть покидати Україну. Котрим важко знайти житло. Немає коштів на оплату житла, і власне тому вони залишаються в школі.
Бо все, що за життя нажили, або залишилось на окупованих територіях, або вщент знищене росіянами. Як-от у пана Юрія з Богодухова, що на Харківщині.
Займалися селекційною роботою. Тобто тварини: свині, кози, вівці, коні. Три ракети прилетіло 2 березня і все — ні будинків, ні тварин, нічого.
Волонтер Іван теж залишився без даху над головою. Але чоловік вірить, що скоро повернеться в рідне місто. Бо Маріуполь — це Україна! Іван зізнається — там відновлять організацію і почнуть якось допомагати людям. Ну а потім паралельно встановлюватимуть свої будинки. Бо це — наша земля.
І доки волонтери борються за нашу свободу у тилу гуманітарною допомогою, інші свідомі громадяни України та світу “бігли за Азовсталь”. Як пройшов забіг, ми писали раніше.
Читай нас у Telegram та став реакції під матеріалами!