Вони ховалися в погребах та відстояли сина, якого хотіли забрати росіяни. Сміливі історії врятованих родин із Київщини

80 дітей з окупованих регіонів Київщини вирушили до Бельгії. Діти від шести до 16 років з Бородянської, Димерської та Макарівської громади житимуть у бельгійських сім’ях, отримуватимуть психологічну допомогу та зможуть відволіктися від воєнних дій вдома. А їхні батьки матимуть змогу відновити свої будівлі та якийсь час не хвилюватися за малечу.

Хотіли забрати сина. Історія Тетяни

Тетяна Гуменюк з чоловіком та чотирма дітьми — із села Любимівка Вишгородського району на Київщині. З початку війни залишалися вдома, сподівалися, що до них російські військові не прийдуть. Та одного дня ворожа БМП приїхала на їхнє подвір’я.

— Ми вийшли з чоловіком. Малий найменший почав плакати. Я кажу до них: “Хлопці, чи можна якось хоча б, щоб один зайшов (їх прийшло четверо осіб) — дитина плаче”.

У відповідь: “Не бійся, хлопчику, ми нікого не будемо вбивати”, — ділиться Тетяна.

Після перевірки телефонів окупанти пішли, але, обійшовши вулицю, знову повернулися із запитаннями про селян. А у сусідів навіть хотіли забрати старшого сина, каже Тетяна.

— Там хлопчику 19 років, прийшли й сказали: “Ти нам не подобаєшся, ти підеш із нами”. Вийшла його мама, каже: “Як він піде з вами?” — “А чому йому 19 років і він не захищає Вітчизну? Я от захищаю”.

Жінка розказує, що йому на це відповіли: “Яку ти Вітчизну захищаєш у нашому дворі?” Родичі морально тисли на окупантів, і ті не забрали хлопця.

Про бомбардування

У сусідньому Димері часто гатили. А над Любимівкою літали російські бомбардувальники, які скидали бомби на Київ. Тетяна з дітьми не ховалася в погребі, бо чула, що в сусідньому селі окупанти кидали туди гранати. Вночі усією сім’єю спали на одному ліжку в кімнаті без вікон. Діти прокидалися від страху.

— В Димері були бої постійно, то так аж хата підскакувала, що малий каже: “Зараз, мамо, і хата розвалиться”. 

Середній син вдень наче спокійний, але цілу ніч спить-спить, потім сяде: “Мамо, відкривай двері! Мамо, тікаємо! Мамо, біжимо!”

Як довелося тікати

Проте жінка каже, що тікати не було чим, власної машини у сім’ї нема. Через три тижні воєнних дій вони з сусідами домовилися з водієм шкільного автобуса, щоб той їх вивіз. 

Їхали колоною ще з кількома автівками, бо чули, що по одній машині розстрілюють. На блокпості домовилися з окупантами не виводити дітей з автобуса, виходили лише дорослі. 

Нас 28 людей було. Люди сиділи на сумках, тільки щоб виїхати. 

— В Демидові ми як стояли, то там обстріли велися постійно, до того моменту, поки вони не сказали, що зараз буде зелений коридор півгодини. Тоді хіба трохи притихло, буквально на хвилин 20, навіть не було півгодини, ми лише встигли перебігти, — пригадує жінка.

Тетяна з дітьми виїхала до родичів на Івано-Франківщину. А її чоловік залишися в селі й увесь час був вдома в окупації.

Подивись по темі

0:03:49

Знищували не лише артилерією, а й авіаударами — жителі села Кухарі про наслідки окупації

Що робили російські військові під час окупації села Кухарі та що лишили по собі — дивися у Вікнах.

Ховалися в погребі. Історія Світлани

Світлана з дев’ятирічним сином Іваном — із села Козаровичі Вишгородського району на Київщині. З перших днів повномасштабного вторгнення вона з родиною опинилися в епіцентрі воєнних дій: з одного боку села були Збройні сили України, з іншого — окупанти. Бої велися безперервно.

— З 25 лютого без світла, без води, а потім і газ відключили, перебили. Ми сиділи по 9 березня в погребі. Бабуся з дідусем наші, ми от із синочком і брат мій з жінкою і з дитинкою трьох рочків, — розповідає Світлана.

У підвал стягнули теплі речі, матраци та ковдри. Телефони заряджали в машині, проте користі з них було не багато, адже зв’язку не було. 9 березня вони випадково почули, що є прохід через дамбу.

Без зеленого коридору чи підтверджень родина відразу кинулася їхати й вирвалася.

— Дідусь наш посадив у машину нас, і ми в нікуди отак просто поїхали з дому. Дідусь повернувся додому, він весь цей час жив там на два будинки. 

Доглядав котиків, собак та папугу — всі залишилися там. Якось ішов, і міна за два метри від нього розірвалася впала, добре, що впав в канаву хоч, — каже жінка.

Одного разу батька Світлани зупинили російські військові. Наказали роздягтися до пояса, проте згодом відпустили. Кілька тижнів тому додому повернулась і мати Світлани. Сьогодні дев’ятирічний Іван дуже сумує за своїм дідусем та бабусею.

Був страх за дітей. Історія Людмили та Юлії

Юля з двома дітьми тікала з рідної Бородянки в перший день вторгнення. Того дня жінка була на зміні на роботі, коли почула перші вибухи. Щойно повернулась додому — спакувала речі й поїхала.

Сумнівів не було, просто страх за дітей, — каже Юля.  

Жінка з шестирічним сином та 12-річною донькою живуть у родичів на Тернопільщині. Старша почала вчитися онлайн, проте пережите дається взнаки.

Людмила виїжджала з тієї ж Бородянки наступного дня після вторгнення. Жінка каже, їм дуже пощастило вирватися, адже того ж дня в селище зайшли російські війська.

— Ми якраз виїхали на трасу Київ — Чоп, то вже в групах писали, що танки в’їжджали в Бородянку. Вони просто заходили однією стороною, а ми виїхали іншою, — пригадує Людмила.

Після пережитого дітей із трьох громад Київщини відправили на відпочинок до Бельгії. Там їх прийматимуть сім’ї іноземців. Відпочинок триватиме від місяця до півроку — усе залежатиме від ситуації в країні.

За цей час батьки матимуть змогу відновити свої домівки, чимало з яких постраждало.

Російські військові захопили не одне село на Київщині, сотні людей пережили найстрашніше. Раніше ми розповідали про окупацію Термахівки.