Вирок — барак “200”. Якими були події трагічної ночі теракту в Оленівці — історії очевидців

Стихають постріли, вщухають вибухи, залита кров’ю земля від нещодавно проведених битв заливається дощами, засипається снігом, минають роки за роками. Усі бої згодом закінчуються, а історії війни перетворюються на сухі дати та числа втрачених назавжди життів. Визначні та трагічні події стають однаковими підзаголовками у підручниках.

Нові покоління, чиє існування виборювалось непомірними втратами, намагаються зрозуміти та запам’ятати поверхнево події, деталі яких ніколи вже не забути її учасникам. Таких як оборона Маріуполя, таких як теракт в Оленівці.

Минуло три роки з того моменту, як в ніч з 28 на 29 липня відбувся один із найжорстокіших злочинів війни. Поки 193 українських військовополонених засинали у бараці з надією дочекатися не лише ранку, але й повернення додому, для них окупанти готували загибель у муках.

Це досі 193 унікальні історії трагічної ночі. Понад 50 з них ми вже ніколи не почуємо від тих, хто не зустрів той ранок. Ще 130 лишаються під вартою ворога. Однак усі вони мають силу притягнути до відповідальності винних у злочині.

На роковини теракту в Оленівці, що стався в ніч з 28 на 29 липня, Вікна зібрали історії тих, кому довелось опинитись у його епіцентрі.

• Бійці Азову на псевдо Крафт та Пугач розповіли, як зазнали поранень у бараці, що тепер називають “200”.
• Ганна, дружина пораненого та досі полоненого захисника, поділилась, як шукала найменші докази того, що її коханий ще живий, хоча його прізвище і було у списку загиблих.
• Наталя Пашнюк-Пашева довірила свою історію: від останнього погляду на свого Женю, коли він вийшов з Азовсталі на власних ногах, до оніміння від списку загиблих, майже року небажання вірити та про поховання сина після 100% збігу на експертизі.
• Офіцер Управління штабу бригади Азов майор Дмитро Андрющенко своєю чергою пояснив, чому експертизи йдуть повільно, чи відповідають російські списки загиблих реальності та як проводиться розслідування теракту в Оленівці.

Ти не маєш уявлення, що з тобою буде

Після 86 днів оборони Маріуполя у повному оточенні українські захисники отримали наказ зберегти життя особового складу, скласти зброю та вийти з Азовсталі.

Так понад 2500 оборонців опинились у руках росіян. І більша частина з них з кінця травня 2022 і донині перебуває у ворожому полоні. З цього моменту й бере свій початок історія теракту. Адже, за словами рідних захисників, перші повідомлення окупантів, які свідчили про їхній намір влаштувати вибух в Оленівці, лунали ще з початку червня.

Та не піти на цей крок, не виконати наказ українські захисники теж не могли. Боєць Пугач, який на службі ще з 2015 року та встиг побачити чимало, говорить, що передати словами те, що йому з побратимами довелось пережити в Маріуполі та на Азовсталі — практично неможливо.

— Просто ворог переважав у всьому, у чому тільки можна було. І коли понад 2,5 місяці в тебе дуже інтенсивних боїв, важкі поранені лежать та просто гниють і помирають від того, що в них немає ліків чи знеболювальних, то я вважаю, що це було правильне рішення вийти. Бо людина — не робот.

Ти не маєш уявлення, що з тобою буде. Тому що обіцяли одне, а те, що могло статися — це інше. Тому дуже двоякі були відчуття, — говорить Пугач про вихід за наказом у полон.

22-річний Крафт хоч і має трохи менший досвід, ніж Пугач, але говорить, що розумів, чому був відданий той наказ, адже на той час кількість поранених перевищувала позначку у 600.

— Було багато поранених побратимів. І насамперед всі думали про них, тому що Редіс пропонував варіант, щоб евакуювати всіх поранених, а ми продовжимо далі битися, але він не підходив Росії, тому вирішили, що ми всі виходимо в полон.

Ми командиру довіряємо, тому вирішили, що так буде краще для всіх.

Крім того, все ж таки лишалась надія на гарантії Міжнародного Комітету Червоного Хреста та ООН. Тоді з вірою у майбутнє Крафт вийшов на зв’язок з рідними, повідомив про ситуацію та дав кілька настанов на період, поки його не буде поряд.

Хоча вже не мав телефону, але все ж намагався попередити кохану про свій вихід з Азовсталі й чоловік Ганни. Жінка увесь день 16 травня намагалась побачити рідне обличчя на кадрах із захисниками, думала, що просто не може впізнати коханого через виснаження. Та вже ввечері отримала повідомлення від чоловіка з невідомого номера.

Коли назвали населений пункт, куди вони їдуть, я розуміла, що це буде полон. Але залишалася надія, що їх будуть хоча б годувати й вони не будуть під обстрілами.

Мала віру у те, що все буде добре та її рідна людина, син, повернеться додому живим та неушкодженим, і пані Наталя. Навіть образилася на чоловіка, який побачивши кадри виходу з металургійного заводу, кинув фразу: “Вони живими не повернуться”.

Сама ж знайшла відео, де її Женя йде з Азовсталі на своїх ногах, а на спині виносить пораненого.

Він не поранений був, вийшов на своїх ніжечках. Він повірив… А тепер я навіть не знаю, де було б краще загинути…

Однак попри усі заяви, коли українські захисники опинились у руках росіян, міжнародні організації проявили лише пасивність, а після теракту й взагалі відмовились від будь-яких згадувань про гарантії безпеки.

Читати на тему

Звірячий обстріл Оленівки. Росіяни вбили українських полонених та звинувачують ЗСУ: як усе було насправді

Дивись у нашому матеріалі про цинічне вбивство українських військовополонених росіянами.

Там ти не володієш собою

Крафт розповідає, що військових вивезли 20 травня, потім автобусом доїхали до Оленівки. А 21 травня зранку вони тільки зайшли саме на територію цієї колонії. Захисників зареєстрували, позбирали дані, перевірили речі та потім розселили по бараках.

На питання, що таке Оленівка, Пугач говорить, що табором це назвати складно.

Це бараки, територія із забором та колючкою. Там ти не володієш собою. Тебе годують, викликають на допити. Ти не володієш нічим, і підконтрольний росіянам і так званим “ДНРівцям”.

За словами військових, умови для проживання влітку там були порівняно нормальні, але колонія була не зовсім адаптованою до тієї кількості людей, яка туди заїхала. Там було повне перенаселення бараків, і перший час  кухня навіть не встигала наготувати на всіх їжу.

— Ми могли обідати десь о третій ночі, іноді навіть прийоми їжі ділилися на два: тобто рано зранку і пізно ввечері, — згадує Крафт.

Потім все трішки стабілізувалося, але достатньої кількості їжі не було. І хоча від голоду теж вмерти не можна було, але люди втрачали свідомість, бо були дуже слабкі. В тій їжі не було ні вітамінів, ні жирів, нічого, — додає Пугач.

Коли військових тільки привезли в колонію, то їм вдалось знайти документацію. Вона свідчила, що у бараці мало бути не більше 50-100 осіб. Та в середньому насправді там розселяли понад 300 полонених.

Крафт та Пугач згадують, що відносно пощастило з сезоном: влітку можна було взяти свої каримати чи спальники та спати на вулиці, адже всередині місця просто не вистачало, як і ліжок.

Спали на підлозі. Та всюди, де можна було притулитися в самому корпусі, а решта була просто на вулиці, — говорить Крафт.

Ставлення до бійців було різне, говорить Пугач. Та важливо, що наглядачі були впевнені, що перед ними фашисти.

У цих людей просто закладена така думка, що якщо ти з Азова, то ти фашист: хлопчиків у Слов’янську на хресті вішаєш, над людьми любиш знущатись. І вони свято в це вірили, а від того формувалося їхнє ставлення саме до Азова.

Думали, що нас будуть на етап відправляти

Відбулася ротація наглядачів, перший обмін полоненими. Нічого дивного, зі слів Пугача, не відбувалось.

— Ми думали, що нас не переводять барак, а будуть кудись на етап відправляти. Може в Горлівку, Донецьк чи ще кудись. У мене навіть передчуття якогось не було. Тобі вже неважливо куди, головне, щоб колектив був хороший.

А тоді, говорить Крафт, зібрали близько 200 азовців з різних бараків та відвели на промзону, де всіх розселили. Голова колонії тоді пояснив, що це потрібно, щоб зробити якийсь ремонт у корпусах.

— Але одразу в голові було таке питання: навіщо переселяти частково людей з усіх бараків, якщо можна виселити повністю один, відремонтувати та заселити хлопців назад. Тобто ніхто серйозно до цього не поставився, але це те, що нам сказала адміністрація Оленівської колонії.

Заїхали ми туди, здається, 27 липня, і впродовж цих декількох днів там просто добивали кількість до 200 азовців. Декого забирали на етап на Донецький СІЗО, когось переселяли з основних бараків на промку до нас.

У приміщенні мінімально зробили туалет, одну душову, але питної води так і не було.

— Загальна картина ніяк не змінилася в принципі. З’явився тільки один незрозумілий підрозділ з десяти осіб повністю в чорному одязі. Але ми звикли, що зазвичай, коли приїжджали якісь “ясні” чини з Росії або з так званої “ДНР”, то там з’являлися подібні групи людей, які були як охорона.

Серед тих, хто опинився в бараці, були різні люди. Єдине, що їх об’єднувало, впевнений Пугач, — це те, що вони були контрактниками, а не мобілізованими.

Крім того, в день теракту звідти забрали ще п’ять чи сім осіб, які були з територіальної оборони.

Не погоджується з думкою, що списки хаотичні та випадкові, за якими збирали військових у бараці, мати загиблого Євгена Пашнюк-Пашева. Жінка вже згодом дізналась у спільноті родин Оленівки, що одного хлопця, який був у списку, шукали в різних бараках майже дві години.

Читати на тему

Азовсталь, автомат проти танка, собачий корм та Оленівка: жорстка історія морпіха, який боронив Маріуполь

“Доводилося йти з автоматом на танк або чекати, доки він “відпрацює”, потім самому працювати”, — пригадує Віктор будні в Маріуполі.

У мене залишався літр-півтора крові

Ввечері 28 числа був звичайний день, говорить Крафт. Усі повечеряли близько восьмої чи дев’ятої вечора. А коли повертався в барак, то побачив в небі дрон. А за декілька хвилин від стін Оленівської колонії в напрямку Мар’їнки відпрацював Град.

— Для нас це була не новина, тому що зазвичай вони постійно ставили десь поруч в посадках біля колонії свою артилерію, Гради, та працювали.

Після того я пішов спати, а прокинувся вже безпосередньо від поранення. Були уражені черевна порожнина та правий кульшовий суглоб.

Прокинувся та побачив, що ангар горить, все в диму. Я відчув біль та одразу почав проводити первинний огляд. Побачив, що масивних кровотеч немає — тільки дірка в животі.

— Думаю, що робити далі. Взувся та почав виходити з цього ангару, дорогою бачив тіла побратимів, деякі були прямо обвуглені.

Крафт згадує, що взагалі в той момент думок ніяких не було, тому що це критична ситуація. І там ти дієш суто за алгоритмом: надати собі допомогу і відійти якомога далі від місця, яке горить та куди ще може прилетіти.

— Вибрався в місце, де ми проводили вільний час, гуляли. Я впав і просто чекав, поки хлопці намагалися евакуювати звідти наших побратимів, розбирали частково завали, щоб звідти можна було когось дістати. Намагались когось тушити та надавати першу допомогу.

Після цього вони виламали одну з секцій паркану, щоб вийти в наступну зону. Тільки там побачили перших працівників колонії.

— Ми почали масово туди виходити. Вони зробили декілька попереджувальних пострілів у повітря та наказали нам всім перебувати на асфальтованій частині дороги, не розходитися по клумбах.

Далі я вже дуже погано все пам’ятаю, тому що в мене була велика крововтрата. Просто лежав на асфальті та чекав, поки мені або нададуть допомогу, або щось взагалі буде відбуватися. А близько за годину чи трохи більше до нас пустили наших медиків.

Військовополонені медики почали сортувати поранених і надавати допомогу тим, кому потрібно було. У Крафта був другий пріоритет на евакуацію, тож забрали його в лікарню вже близько шостої ранку. У цю категорію увійшли ті, хто ще міг трохи чекати.

Усіх вантажили в Урали штабелями, клали по 20 осіб і відвозили в лікарні Донецька.

У Донецьку чоловіка оглянули. Медсестра дуже налякалася, коли побачила, що низький тиск через велику крововтрату. А коли військового відвезли в операційну та почали ставити катетер, він втратив свідомість. Прокинувся Крафт вже за два дні.

Хірург казав, що десь на момент, коли мене привезли, у мене залишався літр-півтора крові.

У лікарні чоловік перебував до обміну наприкінці вересня. Там і дізнався про загибель побратимів, серед яких було багато друзів.

За кілька днів до повернення в палату зайшов один з керівників наглядачів та запитав, чи витримає той 12 годин в Уралі. Крафт відповів, що тільки якщо це буде шлях додому. Так він потрапив у список на обмін та вже 21 вересня був вдома.

Зараз, при згадці про день, коли вижив, вважає, що йому пощастило. Його ліжко розташовувалося у дальньому лівому кутку барака, якщо дивитися на північ.

Більшість ліжок, які розташовувалися буквально метрів за п’ять-шість від мене,  були вже поплавлені.

Draw illustration about Olenivka
Terrorists attack 29.07.2022
Never forget #оленівка #olenivka pic.twitter.com/oVDRKGcBcU

— petrovaaa (@petrovvataisiia) February 1, 2023

— На мою думку, це було щось напевно закладене десь в районі стелі або в балці. Може десь в якісь електронні щитки. Тобто, це підрив був ініційований зсередини, тому що коли я виходив, частина даху була ще ціла, тобто, я бачив просто розсунуті ліжка.

Ліжка стояли рівно до того, а потім вони були розсунуті так, ніби їх якоюсь вибуховою хвилею відкинуло. І якби це був приліт, то була б пошкоджена підлога, а вона була бетонна та без жодних величезних ушкоджень.

Чоловік згадує, що була одна розмова з іншими полоненими, які перебували в Оленівці трохи довше за нього. Хлопці тоді розповіли, що у бараках, де тримали азовців, раніше жили полонені з 36-ї бригади морської піхоти, і багатьох з них стратили.

Можливо, росіяни хотіли замести сліди. Там же тіла просто спалені.

Яким ти б медиком не був, але пальцями півголови назад приклеїш

Зі слів Пугача, дні минали у розмовах, адже робити особливо не було чого. А з переведенням у новий барак навіть книг не лишилось.

Пам’ятає, що ті, з ким розмовляв ввечері 28 липня, загинули. Один хлопчина навіть незадовго до теракту пообіцяв йому поставити нове обладнання на машину. І таких планів на майбутнє вимальовувалось чимало.

Чи було це залякування? Чи вбивство? Це вбивство було, просто вбивство!

Зараз Пугач говорить, що багато з того, про що разом мріяли, поки здійснити не вдалось. Когось вже немає серед живих, а подекуди плани були лише маренням людини в неволі.

Тоді було дуже спекотно, а в бараці душному спати було доволі таки неприємно. Тому багато хто ще просто не міг заснути, лишалося спілкуватись.

Незвично, що сказали о 22:30 всім бути в бараці, а в туалет можна було виходити по одному чи по двоє, хоча раніше відпускали вільно навіть пройтись прилеглою територією.

Найцікавіше, що перед вибухом охорона, яка в нас на відстані десь метрів 50 охороняла, коли ми заїжджали, собі викопала окоп. Такий бліндаж, але без накриття і з бруствером в бік нас.

— Навіщо нас переселяти у цей барак, який не обладнаний для життя, де на 200 осіб один або два туалети? Логіки немає. Та ось ця охорона в бруствері. У нас немає зброї, ніхто по них не буде стріляти чи навіть камінцями кидати.

У той вечір охорони взагалі не було видно. Тож лишалось тільки боротись зі спекою та намагатись заснути. Пугач лежав та слухав, як неподалік знов лунали постріли з артилерії. Говорить, що коли чув відповідь української сторони, то дуже тішився, так само як і тоді, коли від вибуху поряд полетіло одне скло у вікні.

— Пам’ятаю, підняв голову та думаю: “О, буде свіже повітря”. Накрився та далі ліг спати, а прокинувся вже від високої температури в приміщенні. Відчуття було, наче вогонь просто спиною пройшов.

У чоловіка тоді були невеликі уламки в голові, декілька уламків в колінах, руках, а два пальці на нозі відірвало.

Я вважаю особисто — це легкі поранення, порівняно з тим, що було з іншими. Пощастило по життю.

Зрозумів, що зі сторони виходу було багато диму, з усіх сторін був вогонь, а навколо — нелюдський крик.

Намагався знайти командира роти, який спав на нижньому ліжку, але там його не було. Почав кричати, щоб знайти когось зі своєї роти. Та нічого не було видно, а під ногами він помітив скло й вогонь підбирався ближче, тому вирішив йти на вихід.

Почав пересуватися ближче до виходу і там якийсь хлопець стояв навколішки та кричав. Сказав йому з ангара вилазити разом. Він говорив, що не зможе. Але все ж таки його вдалось витягнути. Потім вирішив себе обдивитися. Там кров була, але чия вона — незрозуміло.

Читати на тему

Був у сусідньому бараці, коли вдарили по Оленівці. Прикордонник розповів пронизливу історію

На волосині від смерті! Український прикордонник поділився своєю історією з Оленівки.

— Були крики. Ми намагалися трьохсотим надати хоч якусь медичну допомогу футболками, шнурками. Потім ще витягнули за територію цього хлопця, щоб не згорів. Повідтягували 200-х, які вже були загиблі.

Там просто був хаос, де люди кричать, горять, а, а ти нічого не можеш зробити. Бо яким ти там медиком не був би, які б ти курси не проходив, але ти пальцями півголови назад приклеїш.

Пізніше вдалось виламати старий паркан, щоб вийти в іншу зону. Хлопці почали виходити туди, оскільки вогонь міг будь-якої хвилини перекинутись на людей.

Багато хто був в чому мати народила, або самих трусах. Бо всі спали в спеку. Хтось встиг там вдягнутися, але це одиничні випадки. І так надавали допомогу, чим могли.

Наскільки пам’ятає Пугач, за дві години пустили полонених медиків, які намагались визначити ступінь тяжкості поранень кожного, розсортувати та надати допомогу тим, хто помирав біля паркана, де й збирались усі.

Чоловік досі не розуміє, чому охоронці вирішили відкрити вогонь, коли полонені виходили за межі асфальтованої дороги на газон.

Якщо я б це зі сторони бачив, то нічого крім жалості чи співчуття не відчував би.

А на світанку почали приїжджати вантажівки. Списки поранених надавали охороні й за ними хлопців вантажили в КамАЗи чи Урали, щоб вивезти до лікарні.

Одним з передостанніх поїхав і сам Пугач. Він теж пробув там аж до моменту обміну 21 вересня. Досі згадує, що до останнього не вірив — повернувся додому.

Це вже спільна трагедія

Поки ще чекає свого обміну чоловік Ганни, який був у тому бараці. Його окупанти внесли одразу у список: загиблі. Тому його дружина Ганна майже місяць намагалась не вірити у найстрашніше та продовжувала пошуки коханого.

У списку загиблих і побачила ім’я чоловіка. Був стан шоку. Ти розумієш, що десь там є правда, тому що до цього даних чоловіка в інтернеті ніде не було. З того часу на терезах кожен день: вірю чи не вірю. І так до 17 серпня.

Ще ввечері 28 липня вона запитувала себе, що робить зараз її чоловік, а зранку побачила новини й не знала, чи живий він взагалі. Лише 17 серпня на одному з Telegram-каналів вона побачила відео, де її коханий в лікарні.

— Не хотіла дивитись. Але прочитала коментарі, що хтось побачив своїх рідних. Почала його переглядати й побачила його. Поставила телефон на стоп, зробила скриншоти, починаю розкидати всім своїм рідним, друзям. Навіть не слухала, що він там каже.

Побачила, який він страшенно худий. Вимучені очі. І, звичайно, голос його. Розумієш, що це точно він і вже не сплутаєш.

А в грудні повернувся захисник, який був з Олегом в одній лікарні. Він розповів, що чоловік дійсно живий, але й досі потребує лікування. Крім того, стало відомо, що на нього окупанти почали тиснути та говорити, що в Україні його вважають загиблим. Та завдяки свідченням побратима, тепер це точно не так.

Ще більш болючою новиною для жінки було те, що ООН розформувала місію, яка мала б розслідувати злочин. Тоді Ганна написала офіційний лист в організацію, а коли отримала відмову у проханні зустрітися, подзвонила на вказаний номер телефону.

Читати на тему

Кожен день чекала його дзвінка. Щире інтерв’ю дружини азовця й захисника Маріуполя

Одного разу він написав, що йому дуже прикро, що мені доводиться через все це проходити. І просив вибачення за це, — пригадує Марія.

Так розпочались онлайн-зустрічі з різними міжнародними організаціями. Ганна тепер працює разом з іншими родинами, чиї рідні постраждали внаслідок теракту.

Спочатку це була моя власна трагедія. Та коли ми зараз між собою спілкуємось, працюємо — вона вже спільна.

Зараз Ганна прагне не лише домогтися звільнення з полону чоловіка та його побратимів, але й встановлення дня пам’яті жертв теракту в Оленівці, відновити повний список постраждалих та нагадувати світу, що необхідно досягти справедливості та покарати винних у злочині.

А ще лишається мрією просто обійняти коханого, якому довелось стільки всього пережити, та нарешті познайомити доньку з її татом.

Я мрію, щоб дитина його побачила, тому що вона його не знає. Хочу, щоб вона нарешті вперше побачила свого тата.

— А сім’ям полонених — терпіння і щоб все було добре з їхніми рідними, щоб вони поверталися додому. Про теракт в Оленівці треба пам’ятати, перш за все, для того, щоб більше цього не повторилось. Та щоб з нами поспілкувалися представники влади.

Ти приводиш у світ дитину, ростиш, а в тебе її забирають та кажуть приїхати забрати рештки

Повернувся з полону на щиті Євген Пашнюк-Пашев. Його мама Наталя дочекалася сина, але вже не могла ані обійняти його ще раз, ані навіть побачити його. Він з’явився жінці наостанок уві сні, коли прийшли результати ДНК-експертизи, щоби попрощатись.

Мати згадує, наскільки це була добра дитина, і що за 28 років її Женя не розгубив цієї риси. Навіть 4 липня попрощатись з ним приїхало чимало друзів.

Зараз жінка шкодує, що не так багатьох побратимів його знайшла, щоб дізнатись, яким він був останні дні життя. Адже після десяти років на службі в Херсоні, він вирішив перейти в Азов, де провів всього кілька місяців. Але зі слів мами, завжди був у захваті від того, з якими людьми служить.

Говорив, що йому з ними нічого не страшно.

Разом 86 днів тримали оборону, разом возили допомогу цивільним, разом вийшли за наказом з Азовсталі. Наталя згадує, що сину навіть вдалось кілька разів зателефонувати. Саме так він і сповістив, що у полоні.

Мати запитувала, як він, на що отримала відповідь: “Ми воду з калюжі п’ємо”. Останній раз подзвонив за місяць до теракту. Голос змінився, став монотонним та беземоційним.

Що для матері найгірше? Коли її дитина голодна, коли дитина у небезпеці. А так ти приводиш у світ дитину, ростиш, а тепер її забрали та кажуть: прийдіть заберіть рештки.

Ділився, що мріє про бабусині коржики, хоч та й не вміє готувати. Просив оберігати свою сестру, яку звав Мушечкою. Батьку встиг розповісти, що за день двічі втрачав свідомість.

А 28 липня Наталя не могла зібратись, постійно відчувала тривогу. Все стало зрозуміло, коли наступного ранку побачила новини.

Кричала, бігла кудись. Чоловік мене ловив. Я тоді на три дні повністю випала з життя. А тоді мені подзвонила мама його нареченої. Плаче та каже, що наш Женя у списку загиблих.

За кілька днів приборкала себе та поїхала до Києва, у Координаційний штаб. Тоді просили не вірити цим спискам, але тепер матір ділиться, що краще б їй не дарували ту марну надію. Адже після цього вона ще рік жила сподіваннями, що рано чи пізно син повернеться.

Купувала йому речі на кожен сезон та навіть вмовила чоловіка придбати сину автівку. З нареченою сина їздила скрізь, щоб домогтися його повернення. Вірила, що це хоч якось допоможе.

А тоді у вересні після великого обміну дізналась, що списки складав інший полонений. І з кожним поверненням захисників зустрічала людей, які бачили її сина лише до теракту. Сама Наталя намагалась повірити у слова, які говорила іншим: “Чекаємо на обмін”. Хоча зараз говорить, десь вже ближче до літа відчувала, що потрібно очікувати лише на підтвердження експертизи.

Тіла повернули 10 жовтня. Це мій день народження. І уявляєте, моя дитина повернулася саме в цей день.

Жінка говорить, що шкодує, що їй не показали хоча б фото тіла, коли воно вже повернулось додому. Впевнена, що впізнала б. Коли вже приходила на упізнання, то побачила лише руку.

Була одна тільки права рука та кулачок затиснутий. Він так любив спати.

Він мріяв побудувати свій дім, хоч і не мав до такої праці хисту. А тепер його мама мріє видати збірку його віршів.

На прощання вона поклала йому блокнот та ручку, улюблений батончик та яблука, а також цигарки. Відчувала, що це йому потрібно. Зараз сама має бажання зробити алею героїв у рідній Великій Олександрівці, звідки захисник. А також домогтися справедливості задля пам’яті сина.

Читати на тему

У деокупованому Маріуполі зроблять центр захисту тварин імені сина: як батьки загиблого в Оленівці бійця продовжують його місію

Щемлива історія про те, як батьки прагнуть продовжити справу сина під його ім’ям.

Розслідування просувається дуже повільно, але ведеться

Офіцер Управління штабу бригади Азов майор Дмитро Андрющенко розповідає, що ООН дуже швидко згорнула місію з розслідування теракту в Оленівці. Вона була згорнута з мотивацією: недопуск російською стороною до місця події.

Треба відновити розслідування, базуючись хоча б на існуючих матеріалах та результатах експертиз.

Зі слів Дмитра Андрющенка, реакції Червоного Хреста взагалі майже не було, попри те, що страта полонених — безпрецедентний злочин, який повністю йде всупереч Женевським конвенціям та іншій міжнародній правовій базі.

У цьому теракті, за даними Азову, загинуло понад 50 військовослужбовців. Наразі ведеться слідство, проводяться експертизи, встановлюються точні дані.

Більшість тіл вже вдалось ідентифікувати — це понад 40 осіб. На це йде багато часу через кілька причин.

По-перше, труднощі з вилученням ДНК після дії дуже високої температури на тіла. Застосовуються дуже складні методи експертних досліджень. По-друге, в деяких випадках вчасно не зробили направлення на другу експертизу.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений MYHOVYCH (@myhovych_filmss)

Всього тоді у бараці перебувало 193 військовослужбовці. З них повернулись додому лише 13 осіб. Тому наразі в полоні ще майже 130 бійців, які були в цьому бараці.

Дмитро Андрющенко говорить, що розслідування наразі веде СБУ. Воно просувається дуже повільно, але ведеться.

Свідки були допитані, експертизи проводяться (але були розпочаті пізно). По декількох перших тілах взагалі не було ніякої експертизи, тому що СБУ керувалося російськими списками загиблих але, як виявилося, вони не відповідають дійсності.

Однак боєць Крафт запевняє, що в Азові звісно цього не забудуть. Захисники до останнього будуть боротися за Україну.

Поки не вийдемо на кордони 1991 року, поки не повернемо всіх наших військових, всіх наших полонених побратимів.

---

Прагнеш знати більше про загиблих у теракті в Оленівці? Читай історію загиблого в Оленівці очима матері

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!