Жили у спортзалах, монастирях та на стадіонах, а тепер — у модульному містечку! Історії українських переселенців

Вони кілька місяців жили разом з кількома десятками людей в одному залі. Тепер нарешті матимуть окремі модулі. На Львівщині звели перший квартал модульного містечка.

Тут поселили 40 людей здебільшого з Донеччини та Луганщини, які нині через гарячі військові дії не мають можливості жити вдома.

Це історії кількох сімей переселенців, зокрема наймолодшої серед мешканців тримісячної дівчинки та її мами. 

Життя з немовлям у залі

18-річна Владислава Подповєтна приїхала зі Слов’янська з немовлям. Каже, щойно народила донечку, відразу вирішила їхати чимдалі від обстрілів. Через два дні після того, як молоду маму виписали з лікарні, вона з чоловіком та його сестрою вирушила до Львова.

Я ще лежала в лікарні там, ми трішки недоношені, 34 тижні, тому ще півтора тижня лежали в лікарні.

— Тут нам усі дуже допомагають. У нас усе є: суміші, памперси, візочок, ванночку теж привезли — все, що потрібно, — розповідає Владислава.

Дівчина на Львівщині вже три місяці. Проте зізнається, якби не донька, навряд чи наважилася б покинути рідне місто.

— Я перелякалась за дитину і тільки тоді, коли народила, вирішила, що поїду, — каже Влада.

Молода сім’я поселяється в нове модульне містечко. Тут мешкатимуть вчотирьох. У модулі є душ, пральна машинка, окрема кухонна зона з плитою, умивальником та холодильником, і навіть телевізор.

До цього Влада з немовлям жила в одному великому залі з десятками інших переселенців. Проте на умови не скаржилась. Каже, у неї з дитиною було все, що потрібно.

— У нас були матраци на підлозі товсті — спати на них було зручно. Посередині залу стояли великі столи. Ми готували все на кухні, а харчувалися за цими столами.

Умови просто розкішні, як на мене. Якщо порівнювати з розповідями тих людей, які живуть у школах, спортзалах, то тут дуже добре. Душ є, тобто все, що треба, все є.

Харчування теж різноманітне, кожного дня щось різне, унікальне, — каже Владислава.

Чоловік Владислави нині у Львові шукає роботу.

— Чоловік приїхав також зі мною до Львова. Тут став на облік у військкоматі. Але оскільки він лише закінчив навчання, ще не служив, то сказали, що йому подзвонять, якщо не буде вистачати людей. Тож він зараз шукає роботу, — розповідає Владислава.  

В окупованому Слов’янську у Владислави залишився дідусь. З ним уже два тижні немає зв’язку.

Мама Владислави з її молодшими братиком, сестричкою та бабусею поїхала до Німеччини.

Поховання під час обстрілів

Едуарду Коліну 61 рік. Чоловік з дружиною приїхав з Лисичанська до Львова два з половиною місяці тому. Йому важко згадувати рідне місто. Каже, спершу їхати не хотів, проте в місті стало надто небезпечно.

Син наш раніше виїхав, зараз він в Дніпрі шукає роботу. А ми ще залишались. Потім бачимо, що вже всі поїхали родичі наші, тому теж вирішили їхати. Дуже вже гаряче стало там, — каже Едуард.

Людмила Плотенко, родичка Едуарда, приїхала до Львова з семирічною донькою Златою з Привілля, що неподалік Лисичанська на Луганщині. Вони випадково опинилися в одному поселенні з родичами.

— Ми заповнили анкету, нам зателефонували й сказали, що нас також беруть. І ми потрапили сюди разом з родичами, — каже Людмила.

Чоловік Людмили нині служить в теробороні Лисичанська. 10 травня він отримав поранення, тож зараз одужує в лікарні.

Зараз він поранений лежить у лікарні. У нього осколкові поранення обох рук внаслідок мінометного обстрілу. Один осколок дістали, інший — ні.

За чоловіка Людмила дуже хвилюється.

— За три місяці сім днів лише бачити його наживо — це дуже важко. Скоро його випишуть і він на кілька днів до нас приїде, потім знову в частину треба буде їхати.

Оце на два дні ми з ним зустрінемось і знову треба буде прощатись, — каже Людмила з повними сліз очима.

У Лисичанську Едуард під час війни поховав тещу. Жінка померла від старості та власних недуг, які загострилися на фоні стресу.

— Вона вже була старенька. Ми їй не казали, що війна почалася, вона вже від сусідів почула. Їй ставало дедалі гірше, і вона померла вже від старості. 

Поховали просто під час обстрілів. Стріляли — ми хоронили. Просили спершу поряд з тестем, але через обстріли похоронна команда не наважилась, казали, що бояться.

Літали ракети, й ми просто під цими снарядами ховали, — пригадує Едуард.

Нині його дружина влаштувалась працювати медсестрою в дитсадку Львова. Чоловіка, який допоміг встановити всю сантехніку в модульному містечку, також обіцяють взяти в штат.

Читати на тему

Порвала зв’язки з родичами з Бурятії після того, як мало не загинула. Історія харків’янки Аюни Морозової

Аюна Морозова пробула 3,5 години під завалами Харківської облдержадміністрації та мало не загинула. Читай її історію.

Через монастир і стадіон до модульного містечка

48-річна Людмила Даніна з двома синами та чоловіком приїхала до Львова з Дружківки на Донеччині. Її синам 10 та 12 років. Спершу вони жили в монастирі, потім на стадіоні, зрештою поселяються у модульний будинок неподалік Львова.

Коли ми їхали, там ще мало було прильотів, а зараз уже воду відключили та газ. Ми, звісно, хотіли б повернутися, але не знаємо, коли зможемо. Не найближчим часом, — каже Людмила.

Їхній сім’ї пощастило вчасно вибратись. Вони їхали через вокзал у Краматорську, переживали через довгі черги й уже думали залишитися на день, але все ж вдалося поїхати.

Черга була велика на потяги. Ми спершу не могли сісти, але згодом потрапили у потяг. Наступного дня вокзал у Краматорську розбомбили.

Людям руки-ноги відірвало. Там був такий жах. Нам дуже пощастило поїхати на день раніше, — розповідає Людмила. 

Старша донька Людмили із сім’єю живе в Росії. Виїхала ще у 2014 році. Мати спілкується з донькою і розповідає про все, що сьогодні відбувається з їхньою сім’єю.

Вона шкодує, що раніше нас не забрала. Каже, якби знала, що буде війна, забрала б нас. Мені головне, щоб мир був, щоб діти мали майбутнє і якнайшвидше увесь цей жах скінчився. Щоб мир, любов, щастя і здоров’я було всім, а українцям особливо, — каже Людмила.

48-річна Ірина — мама п’ятьох дітей. На Захід України жінка приїхала з наймолодшою десятирічною донькою. Це історія жительки Херсона про ситуацію в області, яка досі страждає від російської окупації.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!