Розпитували про американські бази та бандерівців. Історія чотирьох спортсменів, які вижили в окупації на ЧАЕС

Хлопці, влада змінилась. Російські війська зайшли на станцію о четвертій годині. Заїхала колона з танків, тому станція окупована!

Це історія чотирьох спортсменів-бранців, які майже місяць провели у полоні разом із працівниками на Чорнобильській АЕС.

32-річний Максим Кібець, 33-річний Костянтин Карноза, 28-річний Станіслав Панюта з Дніпра та 35-річний Сергій Хижняк із Запоріжжя вирішили пройтися по стропі у Зоні відчуження між двома 16-поверхівками.

Вони — професійні слеклайнери. Напередодні манівцями хлопці потрапили до Прип’яті і коли зранку 24 лютого збиралися реалізувати свій задум, почули вибухи та гудіння реактивних літаків і вертольотів, які летіли з Білорусі.

Спортсмени попросили прихистку на ЧАЕС, але того ж дня опинилися в окупації разом із працівниками. На атомну станцію зайшли російські військові…

У Дніпрі ми зустрілися одразу з трьома екс-полоненими спортсменами. Кожен із них мінімум десять років у професійному спорті та має по кілька українських рекордів у хайлайні — ходінні стропою, натягнутою високо над землею або водою.

Цього разу команда замислила реалізувати особливий проект — повісити стропу між найвищими будинками у Зоні відчуження. Обрали 16-поверхівки у Прип’яті та рушили.

21 лютого компанія чотирьох відчайдухів перетнула закриту зону, нелегально, і надвечір 23 лютого дісталася необхідної локації. Ходити стропою на висоті 60 м хлопці мали наступного дня.

24 лютого. “Вибуховий” сніданок на 13-му поверсі

— Стояли снідали о четвертій годині ранку на одній із багатоповерхівок Прип’яті. Стояли десь на 13-му поверсі. І о 4:50 почули перший вибух. Він був дуже гучний, задзвеніло скло, стіни затряслися! — так події того темного ранку 24 лютого згадує Максим Кібець.

Його товариш Костянтин Карноза підхоплює:

— Виходимо на балкон, і там уже все було у самому розпалі. Одразу на наших очах прилетіло декілька розривів реактивної артилерії таких потужних. Над головою полетіли реактивні літаки-винищувачі.

Хлопці стояли й бачили, як зі сторони Білорусі, за чотири – п’ять кілометрів від них, іде навала.

Вони швидко зібрали всі свої речі, частину спорядження лишили. Вирішили, що бути у Прип’яті у такому нелегальному статусі дуже небезпечно і потрібно шукати можливості покинути Зону відчуження.

Прихисток стали шукати на самій Чорнобильській АЕС. Вона там недалечко.

— Там побачили нацгвардійців. Вони були дуже здивовані, побачивши нас. Кажуть: “Хлопці, залишайте речі, піднімайте руки догори та по одному підходимо. Будемо розбиратися, хто ви такі”. Вони одразу нас і сприйняли за диверсантів, — розповідають про свою пригоду хлопці.

Спортсменів перевірили та відправили чекати “на курилку”. Лиш за кілька годин, вже опівдні, їм дали доступ на ЧАЕС. Керівництво станції наказало здати телефони та провело новоприбулих у підвальне приміщення. Там хлопці сиділи до вечора.

О дев’ятій годині 24-го зайшов головний інженер. Каже:

 Хлопці, влада змінилась. Російські війська зайшли на станцію о четвертій годині. Заїхала колона з танків, тому станція окупована!

До такого розвитку подій хлопці не були готові

— Ми офігіли, — розповідає далі Максим. — Ми піднялись до другого поверху, двері відчинились, і перед нами з’явився невеличкого зросту бурят з автоматом, завбільшки з нього. Ми другий раз офігіли. Пройшли до туалету. На підлозі були розкидані ящики зі зброєю, амуніцією, російські солдати валялись. Тобто відпочивали.

У приміщенні було більш як сотня окупантів, а на вулиці перед головним входом стояли два танки Т-80 та декілька БМП. Хлопці зрозуміли — потрапили в полон.

Читати на тему

Розграбовані приміщення та окопи у Рудому лісі — як територія ЧАЕС виглядає після окупації

Розбиті вікна, розграбовані приміщення, вкрадене обладнання — ось що лишили після себе “визволителі” ЧАЕС.

Робота на кухні та розмови з окупантами

Щоб не сидіти без діла, хлопці стали помагати на кухні. Щодня на станції потрібно було годувати 300 працівників.

Російські окупанти харчувалися окремо, та час від часу зачіпали полонених. Вони розпитували про американські бази та бандерівців.

— Стою курю і приходить кухар російський, Дімон його звали, і перше питання, яке він задав, це: “Так, а що у вас тут по американцях? Багато у вас тут американців бігає?” — зі здивуванням говорить Максим.

У Костянтина питали, де в Україні розміщені американські військові бази та чи “пресують” тут усіх бандерівці та нацистів.

Хлопці кажуть, про нашу Революцію гідності рашисти відгукувалися як про ”переворот”. І справді вірили, що за три дні візьмуть Київ.

Вони казали: “Хлопці, зараз ось три дні почекаєте. Ваші білий прапор вивісять, і все це закінчиться!” — згадує наймолодший бранець Станіслав Панюта.

Полоненим спортсменам було дуже важко повірити в те, що люди настільки зомбовані та не мають критичного мислення. Вони були в деякому інформаційному вакуумі, бо вся інформація доходила до них від керівництва.

Окупанти ходили з автоматами та мародерили

Коли одного дня полонені вирішили перевірити свої рюкзаки, не дорахувалися речей.

У мене пропав плеєр з навушниками, та це не найстрашніше. Бо найстрашніше — це труси. Якийсь бурятик стирив у мене труси, — бідкається Максим.

У Костянтина забрали дрібну техніку та каремат. А у Стаса — дві екшн-камери GoPro.

Хвалилися, що у лісі стоїть російська армія та риє окопи

8 березня окупанти святкували та понапивалися, кажуть хлопці. І навперебій почали хвалитися, що їхні військові окопалися у найближчих лісах — сидять і чекають команди рушити на Київ.

Хлопці переглянулися між собою від таких розмов. Виявилося, окупанти не були ознайомлені з ситуацією навколо, не знали, що таке радіація і який вплив вона має на організм. Бо навіть по самій станції пересувались доволі вільно, заходячи туди, куди не можна було.

Ми постійно носили дозиметри, — уточнює Костя.

— Це називається накопичувальний дозиметр, для того, щоб знати, яку дозу радіації ми отримали за час перебування на станції. А окупанти не носили. У них у цьому плані зовсім розслаблений режим.

Їм керівництво сказало, що все безпечно і можете робити, що хочете. І вони робили, що хотіли — лізли туди, де була радіація. Там на даху станції, в різних місцях, куди зазвичай людям режимний доступ і після кожного такого доступу проводиться додаткова перевірка на повноростових дозиметрах!

Евакуація планувалася кілька разів, але часто зривалася

20 березня хлопці та 60 працівників змогли покинути станцію.

— Нас перевезли в Білорусь, ми перетнули білоруський кордон. Коли ми його перетинали, стоїмо, спілкуємось, а у нас на очах вилітають Точки-У — летять на Київ.

І Урагани! Ціла батарея Ураганів проїхала так повз нас. Колони з технікою на Київ ішли прямо на наших очах.

Такими є спогади спортсменів про евакуацію з ЧАЕС 20 березня.

Їх разом із працівниками переправили човнами через Дніпро та автобусами привезли до Славутича. У ті дні місто з усіх боків було оточене російськими військами. А в самому місті тривали проукраїнські мітинги.

Хлопці теж брали участь в акціях протесту. Кажуть — народилися в сорочці. Адже після таких пригод залишились живими.

Читай ще одну ексклюзивну історію Вікон — розповідь працівників ЧАЕС про окупацію, бурятів з автоматами й колег на ЗАЕС.