Українські жінки на рівні з чоловіками йдуть до лав ЗСУ, аби вибити окупанта з рідної землі. Для когось початок вторгнення став зовсім неочікуваним. Хтось — навпаки: готувався й попереджав рідних та близьких.
А дехто до останнього не вірив у такий розвиток подій, але підсвідомо вже знав, що буде робити в день широкого вторгнення. Дешифрувальниця підрозділу розвідки Очі Ірина Клочко не була готова до масштабної війни. За день до цього вона обговорювала події з друзями й не думала, що вже наступного дня її життя круто зміниться.
У мирному житті Ірина — режисерка телебачення, з початку великої війни була також журналісткою, однак зрештою — пішла до війська. Про свій шлях на війні вона розповіла Ветеранці, а ми ділимося з тобою найцікавішим з цієї історії.
Закрадалися думки, але я не очікувала, що це станеться наступного дня
Про своє життя до початку нового етапу російсько-української війни Ірина розповідає небагато. Працювала режисеркою на телебаченні. Робота часто була стресова, тож в майбутньому навички долати стрес навіть допомогли у перші дні війни.
— 24 лютого я була в Києві. Було лячно. Для мене початок повномасштабної війни став неочікуваним, бо за день до цього ми з друзями якраз говорили про те, чи може таке відбутися. Дуже довго це обговорювали.
Мені закрадалися думки, що швидше за все війна буде, і буде досить скоро, але я не очікувала, що це станеться наступного дня.
Я не панікувала. Я ж режисер, якщо я панікуватиму, то все піде не так, як треба. Стресова ситуація для режисера телебачення — це нормальний стан, — додає Ірина.
З 24 лютого по вересень 2022 року жінка працювала журналісткою: фіксувала злочини росіян. Пригадує, як записувала розповідь одного хлопця, який потрапив у полон до окупантів. Там він, разом з іще близько 30 людьми, 20 днів просидів у підвалі.
— Над ними дуже знущалися. Коли їх вивели, полонені розуміли, що їх просто застрелять. А наші війська якраз підступали до цього населеного пункту. Цю групу вивели за село, і той, кому був наказ їх розстріляти, сказав: “Втікайте”. Вони бігли зі зв’язаними руками, не озиралися, і чули позаду постріли.
Мене зачепило оце відчуття, коли людина розуміє, що от зараз — вже смерть. Коли він це розповідав, в мене йшли мурахи шкірою.
Про рішення іти до армії
На початку літа 2022 року жінка запитала у свого знайомого, чи немає роботи у війську для неї — більше не могла сидіти в тилу. На той момент вільними були дві позиції: снайперки та зв’язківиці.
— Я не хотіла бути снайперкою — точно не моє. Зв’язківицею? Але я в цьому взагалі нічого не розуміла.
Я хотіла в артилерію, але місць там не було, а за хабарі теж не візьмуть. Потім знайомий сказав, що в його підрозділ потрібні люди, пояснив, що потрібно робити. Сказав навіть: “Це ж армія, сама розумієш, все може трапитися”.
Так Ірина прийшла у новий колектив, де вже не вона керувала людьми та процесом, а сама навчалася та підкорювалася наказам.
Уявлення про армію відрізнялося від того, що виявилося насправді. Але у жодному разі не можу сказати, що я у чомусь розчарувалася.
— Певний дискомфорт був, бо сім років я працювала на телебаченні з чоловіками, які мене слухалися. А тут потрапила в спільноту, де чоловіки мною командують. Але я виконую все, що мені кажуть. Бо коли я прийшла, нічого не знала, нічого не вміла, і мені це не подобалося. Тому я ходила, питала, вчилася.
Мені треба було навчитися максимально швидко, щоб я могла працювати як самостійна бойова одиниця, а не щоб наді мною купа няньок стояло, — каже військова.
Ірина Клочко каже, що найбільше проблем у жінок в армії виникає саме з військовою формою. Адже форма, яка пошита на чоловіків, абсолютно незручна для жінок: якщо в талії ще може бути нормально, то штанини завжди удвічі більші, ніж необхідно.
За словами Ірини, більшість дівчат в ЗСУ просто вшивають форму під себе. Воно цього не робила.
— Єдине, що дуже дискомфортно, — це бронежилети з прямими плитами. І для жінок в яких груди більші першого розміру, це дуже проблематично. Це некомфортно. Бронежилет має щільно прилягати до тіла, і коли цілий день так ходиш — це боляче. У мене третій з половиною розмір грудей, хлопці мене затягували просто, як в корсет.
Мала відпустку і не знала, що робити: мене тягне сюди, до побратимів
Ірина зізнається: раніше вона планувала повернутися до цивільної професії, як тільки закінчиться війна. Та коли поїхала у десятиденну відпустку додому, то не знала, чим себе зайняти. Тепер вона сумнівається, чи зможе покинути армію.
— Приїхала і не знаю, що хочу робити, як повернутися. Мене тягне до побратимів. Цивільні здебільшого не розуміють відчуттів людей, які повертаються з війни. Це дуже важко пояснити.
Я не знаю, як їм реагувати на військових і на ветеранів. Одне знаю точно — не відводьте очей.
Жінка каже, що їй досить легко розпізнати військового у цивільному одязі та цивільну людину: перші не відводять очей, а інші — дивляться куди завгодно, аби не перетинатися поглядом з людиною у пікселі.
— І не виправдовуйтеся. Це дуже по-дурному виглядає. Коли кажуть: “Я так хотів, так хотів в армію, а тепер в мене цукровий діабет”. Зізнатися, що страшно — це нормально, — наголошує Ірина.
А ще каже: насправді військовим здається, що вони зробили недостатньо для того, аби їм дякували. Вона ж пропонує прикладати долоню до серця, щоб висловити вдячність та показати: ти — серед своїх.
Підготуватися до служби в армії — обов’язковий пункт, який тобі варто виконати. Як підготуватися до служби дівчатам та про що треба подбати, ми детально писали в нашому іншому матеріалі.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!