Все зруйновано, а на руїнах — прапор ворога. Хвилююча історія жительки Маріуполя про пекло життя у місті під час війни

41-річна Наталія разом із сином та чоловіком зустріла війну у рідному Маріуполі. Жінка пережила найсильніші обстріли, зраду сусідів, голод. І весь час молилася, аби вибратися на підконтрольну Україні територію.

Наталія за мирного життя працювала бухгалтером. Якби ще п’ять місяців тому їй сказали, що доведеться рахувати не зарплатню, а хлібні коржі, бо не вистачатиме їжі, жінка нізащо б не повірила.

Побут під час війни

41-річна Наталія з Маріуполя пригадує, як пекла коржики, щоб було що їсти. З одного замісу виходило 16-17 коржиків, які родина ділила на три дні.

Я смажила їх на сковороді. Просто борошно, дріжджі та вода. Син постійно просив коржика, хоча до війни хліба не їв. І найстрашніше було заборонити йому сьогодні, щоб завтра він мав, що їсти.

Борошна, картоплі, круп та іншої їжі купити в магазинах було неможливо. Усім цим із родиною жінки ділилися сусіди.

Ми не запасливі, на вечерю продуктів купили та й усе. Тож коли почалася війна, їсти нам особливо було нічого. Але поряд із нами жила дуже добра бабуся з сином. Вони ділилися всім — борошном, щоб можна було коржики смажити, крупами.

За водою чоловіки ходили раз на 2-3 дні. Тож її економили, як могли, пригадує Наталія. Раз у день мили посуд, готували їжу та й все, щоб помитися самим мови не було.

Одного разу прийшли до колодязя, а там нікого. Тільки баклажки розкидані і повсюди кров. А що робити? Набрали води і повернулися додому.

Наступного разу самі потрапили під мінометний обстріл. Чоловік прийшов, руки тремтять. Каже, більше не піде.

Перші тижні постійно боліли нирки від тієї води. Вона була жовта і каламутна. Добре, що ліки в сусідки знайшлися, і я їх купила в неї, бо не витримувала. Ну, а потім організм вже звик.

Постійні обстріли

Поки Маріуполь повністю не окупували, росіяни весь час його обстрілювали, прекрасно усвідомлюючи, що в місті залишається багато мирних жителів, які ховаються або у своїх будинках, або у підвалах.

У нас в Маріуполі будинок і “літня кухонька”, як ми називаємо. Газу не стало майже відразу, тож переселися в ту кухоньку, бо там була піч. Немає обстрілів – гріємося в “літній кухні”, тільки почнуться – тікаємо в погріб.

Однієї ночі, з третього на четверте квітня, почалися чергові обстріли. Наталія дуже чітко пам’ятає ці дати, бо називає ту ніч однією з найстрашніших у своєму житті.

Ми з сином спали й вперше за довгий час навіть роздяглися, бо до того лягали виключно в одязі. Була десь година 12. Чоловік, який караулив, розбудив нас і наказав бігти в погріб.

Я дивлюся у вікно, а там з неба щось таке зелененьке спускається, і кажу спросоння: “Це що салют?” На що чоловік відповідає: “Який салют? То, певно, фосфорні бомби”.

Обстріли продовжувалися кожних п’ять хвилин аж до п’ятої ранку. В результаті загорівся сусідський будинок. Це щастя, вважає Наталія, що вогонь не перекинувся на їхній дім, зважаючи на те, що води у них майже не було, аби погасити пожежу.

Які масштаби руйнувань

У Маріуполі не залишилося жодної незруйнованої будівлі, каже жінка. Здавалося б, стоїть ціла багатоповерхівка, а з іншого боку у ній величезна дірка замість квартир.

Містом страшно ходити, повсюди розруха, нічого живого не залишилося взагалі. Розкидані одяг, речі, меблі, цегла.

Рашистські блокпости стоять, перевіряють всіх: жінок, дітей. Чоловіки намагалися не ходити вулицями, бо їх ловили та забирали у так звані фільтраційні табори.

Але найбільший “сюр”, що все зруйновано, і на цих руїнах прапор “ДНР” висить. То це ось такий він, російський мир? Все зруйнувати й прапор повісити?

Читати на тему

Мене роздягнули повністю, до трусів. Як маріупольчанка пройшла фільтраційний табір окупантів

Розділи до трусів та тиснули психологічно. Дивіться історію жительки Маріуполя про жахи фільтраційного табору.

Про зраду 

Не всіх сусідів жінка може назвати українцями. Були справжні патріоти, а були й такі, що підтримали прихід рашистських військових.

Соромно, але багато місцевих раділи приходу рашистів. Назвати їх українцями мені не повертається язик. 

Ми з чоловіком дуже боялися. У нас на будинку завжди висів прапор України. А коли почалася війна, я попрохала його зняти. Нервувала, що нас можуть здати ще одні наші сусіди, які підтримували рашистів. 

На другий день, як зайшли в Маріуполь, вони вивісили прапор “ДНР”. Вже коли була війна, чоловік не витримував і ходив сваритися. Я просила його мовчати, бо їм ти нічого не доведеш, а ми могли постраждати.

Серед учителів сина Наталії також були зрадники, які швидко “перевзулися” і закликали до навчання за російською програмою.

Ми з сусідкою Мариною вирішили дітей в таку школу не пускати. Хай краще сидять вдома. Якщо доведеться йти на другий рік, так і буде. Знання потрібні, але не такі.

У тому, що рашисти ціленаправлено намагаються знищити українську ідентичність, Наталія не сумнівається. Доказом цього є розстріляний Кобзар Тараса Шевченка, який вони знайшли біля зруйнованої школи.

Про одну дитячу посмішку і порятунок

У Маріуполі разом з сім’єю жінка прожила кілька місяців. Весь цей час її свекор шукав волонтерів, які б могли їх звідти вивезти. 

Вдалося це зробити лише на початку червня, родина рушила до Львова. На евакуацію наважуються не всі маріупольці, каже Наталія. Дорога надзвичайно небезпечна. Росіяни розстрілюють автівки без жодної причини.

Одну сцену я ніколи не забуду. Ми їдемо, а навколо все зруйновано. І тут пагорб невеликий. На ньому дівчинка років 12. Волосся у неї коротке-коротке. А сукня, як та, що була у мене у 86-му.

Так-от, вона стоїть на тому пагорбі, а позаду такий красивий захід. Дівчинка посміхається, махає нам рукою, а я не можу стримати слів і плачу.

У Львові жінку з чоловіком і сином прийняв прихисток, організований благодійним фондом Твоя опора разом із партнерами. 

Шелтер дуже потребує підтримки. Адже там зараз перебуває близько сотні українців, здебільшого з Донецької, Луганської, Херсонської та Миколаївської областей.

Але загалом місткість прихистку до 180 осіб, і регулярно евакуаційним потягом привозять ще людей, які не в змозі залишатися вдома або ж узагалі втратили свій дім.

Підтримати прихисток можна за посиланням.

А якщо ти потребуєш допомоги, звертайся за телефоном: 096 312 87 08 (Viber, WhatsApp, Telegram).

Про наявність вільних місць додатково уточнюй телефоном. Прихисток працює цілодобово. Заселення можливе з 6:30 до 21:30 щоденно.

Щодня росіяни обстрілюють міста, знищують будинки й цивільні об’єкти, забираючи цим життя великих і маленьких українців. Цілком нормальним бажанням є відновити справедливість та притягнути всіх причетних до найсуворішого покарання та пекельних мук. 

В пеклі для окупантів вже підготували окремий котел, а чи можна їх відправити туди пришвидшено за допомогою смертної кари? Ми розібрались, як працює смертна кара й де вона діє?

А щоб не пропустити цікаві матеріали, підписуйся на наш Telegram-канал.