Банальність зла у Зоні інтересу. Рецензія на історичну арт-драму Джонатана Ґлейзера

З 22 лютого в українському прокаті стартували покази Зони інтересу режисера і сценариста Джонатана Ґлейзера — великого минулорічного фестивального хіта про життя, роботу і побут коменданта концентраційного табору Аушвіц Рудольфа Гьосса (1900-1947), віддалено заснованого на однойменному романі Мартіна Аміса 2014 року.

Рецензія на фільм Зона інтересу — чи варта стрічка уваги

Стрічка викликала неабиякий ажіотаж у кінокритичних колах — доказом чого є чотири премії у Каннах, премія Європейської кіноакадемії та п’ять номінацій на Оскар.

У чому саме полягає актуальність Зони інтересу, які саме історичні та психологічні явища досліджує стрічка, а також який саме погляд на Голокост вона пропонує — читай у рецензії Станіслава Тарасенка.

Британський режисер і сценарист Джонатан Ґлейзер — така собі “священна корова” сучасного незалежного арт-кіно. На його рахунку всього лише якихось чотири повних метри: Сексуальна бестія (2000), Народження (2004), Опинись у моїй шкірі (2013) і, власне, Зона інтересу (2023).

Але кожен з цих фільмів — мультижанрових, сміливих, різного ступеню скандальності — привертав до себе широку увагу та зміцнював ґлейзерівський авторитет небанального кінематографіста. Ґлейзер знімає рідко, по суті раз на десять років, але глядачі та критики десятиріччями не припиняють обговорювати його стрічки.

Фото: IMDb

Лише через одну неправильно розтлумачену засобами масової інформації сцену у Народженні кар’єрі Ніколь Кідман було завдано серйозної шкоди; так само ніхто не очікував на перевтілення Скарлетт Йоханссон у сексуальну інопланетянку, яка вдало полювала на смачненьких чоловіків в Опинись у моїй шкірі — схоже, Ґлейзер просто не здатен знімати прохідне кіно, яке б не ставало — найкраще формулювання — інформаційним приводом.

У фільмах Ґлейзера помічають вплив і братів Коенів, і Девіда Лінча, і Міхаеля Ганеке, і Стенлі Кубрика — коротше, він є важливою складовою кіномистецтва XXI сторіччя.

Зона інтересу — результат кропіткої десятирічної праці Джонатана Ґлейзера, який всерйоз зацікавився темою Голокосту, прочитавши художній психологічний роман Мартіна Аміса, в основу котрого були покладені реальні образи Рудольфа Гьосса і його дружини.

Ґлейзер витратив два роки життя на ретельне дослідження історичних пам’яток, пов’язаних з родиною Гьоссів: він їздив до Аушвіцу, відвідував резиденцію Гьосса, отримав доступ до маловідомих документів епохи Другої світової війни, вивчав свідчення учасників тієї епохи (від нацистів до євреїв), перечитував Тімоті Снайдера тощо.

Саме з цих матеріалів і народився його “відсторонений фільм” у жанрі історичного емоційного горору про банальність, нікчемність і незбагненність людського зла.

Фото: IMDb

Рудольф Гьосс — архетиповий приклад аморального злочинця, який добровільно погодився на участь у немислимих звірствах зі знищення мільйонів людей, які просто не вкладаються у голові.

Навіть більше — він не тільки погодився, але й очолив це знищення. Гьосс, напряму підпорядкований Генріху Гіммлеру, вважався великим спеціалістом у галузі “остаточного розв’язання єврейського питання”.

У ролі інспектора концентраційних таборів епохи Другої світової він як ніхто інший доклав руку до масового геноциду у “промислових масштабах” — причому за всю історію людської цивілізації далеко не кожен диктатор чи завойовник може “похвалитись” такою ж “ефективністю”, яка була продемонстрована Гьоссом.

Читати на тему

Аватар: Легенда про Аанга — чого чекати від серіалу та які відгуки після першого дня релізу

Екранізація улюбленого аніме дітей 2000-х була представлена на платформі Netflix. Чи достойний серіал Аватар: Легенда про Аанга перегляду — читай в матеріалі.

Зона інтересу Джонатана Ґлейзера намагається зануритись у Гьоссів внутрішній і зовнішній світ, провівши глядача до інтимної буденності, до самої серцевини повсякденного життя коменданта Аушвіца в оточенні його дружини, п’ятьох дітей, прислуги та підлеглих.

Гьосс побудував дорогий родинний маєток буквально під самими стінами концентраційного табору — щоб бути, як то кажуть, поближче до місця роботи. Гьоссова дружина Гедвіґа доглядала за садом і гуляла з дітьми під крики вмираючих арештантів Аушвіцу.

Для них подібне життя було нормою — і це, звичайно, і є головною ідеєю Зони інтересу, яка наврядчи може претендувати на новизну. Норма для родини Гьоссів – це очевидне для будь-якого глядача сатанинське пекло поза межами добра і зла, це спокійне (принаймні зовні) прийняття геноциду, це буденне існування поряд із самою смертю в ім’я абсолютно незрозумілих, притягнутих за вуха “цінностей” міфічної арійської раси.

Фото: IMDb

Після завершення Другої світової війни Гьосса-втікача впіймали, арештували, засудили та стратили — і коли йому поставили питання про реальні причини вбивства мільйонів невинних людей, Гьосс відповів, що вони, нацисти, “перш за все мали слухатись фюрера, а не філософствувати”.

Саме тому в Зоні інтересу і немає ніякої інтелектуальної глибини — цей фільм лише споглядає за абсолютним злом, зображуючи його максимально далеким від стереотипного уявлення про карикатурного нациста, який насолоджується вбивствами і регоче над тілами своїх жертв.

Ні, герої Зони інтересу — пусті і нецікаві буржуа, які, здається, взагалі не переживають через те, що можна назвати моральними дилемами чи страхом небесної кари. Ніхто з них не йде ні на які угоди з совістю — тут про совість взагалі не думають і не говорять.

Просто виконують свою роботу. Просто одягають нацистську форму. Просто приміряють хутряну шубку, зняту з однієї вбитої жінки, та знаходять діаманти у тюбику зубної пасти, відібраного в іншої. Все просто. Все дуже просто. Так зможе кожен. Жодних проблем.

Джонатан Ґлейзер пропонував новий погляд на Голокост, але його погляд, як вже було сказано, нічого нового не додає. Головна перевага Зони інтересу полягає зовсім не в підході Ґлейзера до незбагненної теми абсолютного земного зла.

Фото: IMDb

Цей фільм вражає власне кінематографічними прийомами, вдало використаними для занурення глядача у дію заради відчуття повноцінної присутності на “сатанинському танго”.

Ніяких тортур чи масових вбивств Ґлейзер нам не показує — ми пізнаємо жах через, так би мовити, непряму кіномову автора: дим, атрибути побуту, звуки (зі звуками у фільмі була пророблена титанічна робота!) тощо.

Саме у цьому сила Зони інтересу — Ґлейзеру достатньо лише натякати на зло у буденних обставинах, що тільки підсилює разючу невідповідність між банальним сімейним життям родини Гьоссів та їхньою “місією”. Далекі людські крики на фоні квітучих рослин.

“Фабричний” шум під час прогулянок надворі. Шум потяга за стіною, коли діти плюскаються у басейні. Тут навіть не має жодного відсторонення, не має якоїсь очевидної психологічної боротьби з тим, що відбувається навколо — окремі світи Гьоссів і Аушвіцу наче паралельні і ніде ніяк не перетинаються.

От як “виправдати” перед дітьми вбивства євреїв? Та дуже просто — прочитати їм казочку про Гензель і Гретель, які спалюють відьму у печі. А якби дітлахи цього не зробили, тоді б відьма сама вбила дівчинку і хлопчика! Все зрозуміло?

От і добре. Продовжуємо жити далі, наче нічого і не сталося! І оце “нічого не сталося” — найстрашніше і найразючіше, що є у фільмі Ґлейзера.

Раніше ми ділилися рецензією на фільм Бідолашні створіння.

Автор — Станіслав Тарасенко

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.