Ганчірки з личинками замість прокладок. Як РФ утримує цивільних полонених — інтервʼю з Людмилою Гусейновою

Сексуальне насильство, повʼязане з конфліктом (СПНК) — ще один вид зброї, який використовують росіяни у війні проти українського народу. 

Як війна не має обличчя, так і насилля — статі та віку. СНПК — це воєнний злочин, який залежно від обставин кваліфікується як злочини проти людяності або злочини геноциду.

СНПК не лише порушує фундаментальні права людини, а також є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевських конвенцій та Римського статуту Міжнародного кримінального суду. 

В умовах збройної агресії Росії проти України, випадки СНПК фіксуються на окупованих територіях, у полоні та під час бойових дій, що підкреслює системний характер цього злочину та необхідність всебічного розслідування та покарання винних.

Допомога тим, хто пережив подібний досвід, а також притягнення винних до відповідальності — це важливі напрями, у яких вже проводяться роботи державних і недержавних інституцій, організацій. Зокрема, допомогу у вирішенні економічних, соціальних, культурних, психологічних та інших проблем жінкам, які постраждали через сексуальне та гендерно зумовлене насильство, надає громадська організація Нумо, сестри!

Її директоркою є правозахисниця та колишня цивільна полонена Людмила Гусейнова. Вона погодилася поспілкуватися з Вікна-новини щодо діяльності громадської організації, а також розповіла про іноземний досвід, який може перейняти Україна у питанні протидії СНПК, як допомогти жінці після пережитого насильства та чи можливо відновити справедливість і притягнути винних до відповідальності за вчинене.

Читати на тему

Потерпають як жінки, так і чоловіки. ООН відзвітувала про сексуальне насильство під час війни в Україні

Під час засідання Ради безпеки ООН було зачитано звіт про сексуальне насильство в умовах війни. Читай, скільки українців постраждали внаслідок насилля з боку росіян.

80% полонених переживають сексуальне насильство

Одразу після звільнення з російського полону й донедавна Людмила Гусейнова активно займалася комунікаційною роботою у СЕМА Україна — частині глобальної світової мережі SEMA NETWORK.

6 грудня 2024 року жінка ініціювала та очолила ГО Нумо, сестри! — організацію, яка має на меті об’єднувати, підтримувати та допомагати жінкам, які постраждали під час війни.

Зокрема, ця робота стосується допомоги жінкам, які пережили СНПК.

— Ви були ініціаторкою створення громадської організації Нумо, сестри! І ви, власне, є і членкинею громадської організації СЕМА Україна. Розкажіть, будь ласка, яка зараз основна робота Нумо, сестри! і чим вона відрізняється від роботи організації СЕМА Україна? 

— Великої різниці немає. Я вважаю, що таких організацій в Україні повинно бути ще більше. На жаль, це відповідає тій кількості жахливих випадків, які відбуваються з 2014 року і продовжують відбуватися дотепер на ТОТ й у місцях незаконного утримання українських громадянок і громадян у полоні.

Робота в СЕМА Україна принесла мені величезний досвід. Чому ми вирішили, що необхідна ще одна організація? Бо залишається величезна кількість жінок, які перебувають зараз у полоні.

Вони потребують особливої уваги та розуміння. Жінки, які тривалий час перебували в полоні або продовжують там перебувати, страждають не тільки від сексуального насилля.

І це факт, що майже 80% таких жінок, і чоловіків також, переживають сексуальне насильство в полоні.

Вони страждають від страшних тортур. Від років несвободи, не маючи можливості бачити й чути своїх рідних, без медичної підтримки. І це страшні випробування, багатошарова проблема, яку людина не може вирішити самостійно.

Ми вирішили, що необхідна така організація, маємо думати та шукати нові напрями роботи з такими людьми, і продовжувати займатися іншими жінками, які пережили СНПК під час тимчасової окупації.

Разом з тим ми також бачимо великий обсяг роботи серед тих жінок, які виїхали за кордон і взагалі не розуміють, через що вони пройшли — на жаль, у нас й досі бракує поінформованості про СНПК та його прояви серед людей, — пояснює Людмила Гусейнова.

Так, за словами правозахисниці, інколи жінки не усвідомлюють, через що пройшли або просто не готові говорити про травматичний досвід.

Не завжди сімʼя розуміє, які складнощі жінка чи чоловік переживають протягом того часу, доки замовчують свою історію.

— Ми розуміємо, що цю проблему неможливо розвʼязати пʼятьма чи навіть десятьма сеансами психологічної підтримки. Щоб пережити це, треба холістична допомога.

— Які основні напрями допомоги ви зараз надаєте?

— Першочергово це, безумовно, психологічна підтримка, адже якщо людина не буде хоча б трохи стабілізована у своєму психологічному стані, то чи зрозуміє інші свої потреби? Я думаю, ні, — каже пані Людмила.

Нещодавно було ухвалено Закон №10132 про невідкладні репарації українцям, які пережили сексуальне насильство під час війни. Йдеться про фінансові виплати, невідкладну медичну та психологічну допомоги, юридичну підтримку.

Водночас нормативне визначення сексуального насильства, пов’язане зі збройною агресією Російської Федерації проти України, має різновиди. Це, зокрема:

• зґвалтування;
• примусова вагітність;
• примусова стерилізація;
• примусовий аборт;
• примусова проституція;
• сексуальна експлуатація;
• примус до статевого акту з третьою особою;
• примус до споглядання статевого акту;
• сексуальне рабство;
• примусове обрізання;
• кастрація;
• каліцтво геніталій;
• примус до оголення;
• будь-яка інша форма сексуального насильства відповідної тяжкості;
• погрози ґвалтування.

— Чим більше ми про це говоримо, звертаємо увагу, що це — воєнний злочин Російської Федерації проти громадян України, тим більше прагнення справедливого покарання для злочинців.

І ми бачимо більше звернень до Генеральної прокуратури з проханням відкрити кримінальне провадження. Зараз держава робить величезні кроки у розвитку цього напряму — підписана рамкова угода з офісом Праміли Паттен (спецпредставниця Генерального секретаря ООН з питань сексуального насильства в умовах конфліктів — ред.), варто також зазначити й вклад пані Ольги Стефанішиної (віцепрем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України — міністерка юстиції України — ред.) та урядової уповноваженої з гендерної політики Катерини Левченко.

Ми рідко дякуємо за щось народним депутатам України, але сьогодні я маю таке моральне право — зокрема, Марині Бардіній за створення і просування Закону №10132, що визначає статус постраждалих від СНПК.

Протягом тих двох років моєї свободи я бачу залученість держави й розуміння нагальності потреби, — зазначила правозахисниця.

Нещодавно чотири українські правозахисні організації, серед яких Нумо, сестри!, СЕМА Україна та ГО 29 грудня (займається підтримкою чоловіків, які постраждали у полоні), звернулися до генерального секретаря ООН з вимогою внести Росію в так званий лист ганьби — list of shame.

Це стосується тих злочинів, які російська окупаційна влада чинить на тимчасово окупованих територіях.

— Російська верхівка не карає за це солдатів, представників своєї так званої влади. Я дуже сподіваюся, що лист буде взято до уваги й ми почнемо вести величезну інформаційну програму на підтримку цього звернення.

Це робиться не тільки для того, щоб Росію покарали. Всі знають, що Росія — країна-агресорка, країна-терористка.

Але якщо РФ внесуть у цей лист ганьби, то присутність російських миротворчих компаній у якійсь частині світу буде неможлива. 

Бо країна, яка робить такі страшні злочини серед мирного населення на тимчасово окупованих територіях України, не має права вести миротворчі місії деінде, — пояснює Гусейнова.

Читати на тему

Люди, які зникли для закону: цивільні полонені — чому їм важко довести свій правовий статус

Мінреінтеграції встановила факт позбавлення волі 4337 громадян України. З них 763 — цивільні полонені. Але їм дуже складно довести факт полону та отримати допомогу. Чому — читай в матеріалі.

Репарації цивільним полоненим: як працює Закон №10132

У 2023 році в Україні запрацював реєстр зниклих безвісти осіб, зокрема й цивільних. До того моменту в нас не було офіційних реєстрів цивільних бранців, не було людини, яка б відповідала за цей підрозділ роботи.

Також нещодавно президент Зеленський підписав Закон №10132 про невідкладні репарації українцям, які пережили сексуальне насильство під час війни.

— Чи можете розповісти, як ці зміни впливають на життя людей, що пройшли такий досвід?

— Я знову повертаюся на майже два роки, коли вийшла з полону. Для мене найголовнішим було кричати світу про тих, хто там залишився. Бо я ще відчувала їхні руки на своїх, памʼятала, як вони благали: не забудьте! 

Я не можу забути їхні сльози й очі, які дивилися на мене з надією.

Для мене це й досі невиконаний обовʼязок. А саме обовʼязком я це й вважаю — перед тими дівчатами, жінками, які досі залишаються в полоні. 

Коли я повернулася, то думала, що країна знає їхні імена, історії, бореться за цих героїнь щохвилини. Так мало бути. Я так вважала, бо боролися за мене.

Але виявилося, що про багатьох просто не знають. 

Коли я кричала про цих дівчат, стукала у всі двері, то почула такі слова від однієї з представниць держави: “Не треба говорити про цих людей, бо це збільшує їхню вартість при обміні”.

Я була здивована. Бо як збільшити вартість життя жінки, яка, наприклад, була у полоні з 2017 року? Вона сплатила страшну ціну, роки свого життя, здоровʼя!

Ми маємо про це говорити, країна і весь світ мають це знати!

Це страшні цифри — кількість тих людей, які пройшли полон і якимось дивом їхні рідні самостійно вирвали їх з цього. Було таке, що викупали з полону. 

Але є величезна кількість людей, про яких ми дізнаємося, бо вони просто загинули в тому полоні. Їх там забили, вбили. На жаль, вбивства продовжуються. І ми дізнаємося тільки ті імена, котрі більш-менш відомі. 

Як нещодавно ми дізналися про журналістку Вікторію Рощину, молоду жінку, яку замордували в полоні. Але про інших ми не знаємо. 

Щодо Закону №10132 про репарації та повну холістичну допомогу для постраждалих — він вже почав працювати. 

Ми називаємо це репараціями, хоча це, можливо, не дуже відповідає тому, як воно має звучати, адже репарації має сплачувати країна-агресорка, — пояснює Людмила Гусейнова.

За даними, станом на 23 грудня 2024 року, було отримано 623 звернення (323 від чоловіків та 247 від жінок, 13 — щодо дітей). Станом на ту ж дату в рамках проекту вже виплачено репарації 409 особам (223 чоловікам, 179 жінкам та сімом дітям).

Наразі репарації надаються коштом іноземних донорів. Однак Людмила Гусейнова сподівається, що вже з 2025 вони покриватимуться коштом РФ.

Читати на тему

Чоловіки звертаються частіше — скільки українців подали на репарації через сексуальне насильство

Представниця уряду Катерина Левченко заявила, що це руйнує стереотип про сексуальне насильство як суто жіночу проблему.

Як повертають цивільних полонених до України

Одне із головних завдань, що наразі стоять перед Українською державою — це повернення з полону своїх людей. Чергове підтвердження воєнних злочинів Росії — полон цивільних осіб.

Адже якщо військові підпадають під дію Женевських конвенцій, то цивільні люди взагалі не мали б опинятися в неволі окупанта. Повертати таких людей дуже складно, і часто правозахисники радять їм підписувати всі папери та сподіватися на обмін полоненими.

— У цьому році (2024 — ред.) було звільнено декілька жінок з мого особистого списку. Це ті, кого я знала, чиї історії розповідала на міжнародних майданчиках, зверталася особисто до представників різних країн, до іноземних журналістів з проханням розповідати про них, звертати на це увагу. 

У цьому році після шестирічного незаконного утримання була звільнена Олена Пех. Її стан здоров’я жахливий, зараз вона лікується в Німеччині, потребує серйозних операцій. Але вона незламна. Вона сильна духом. 

Я хочу наголосити, що ці жінки — не жертви. Це люди, які пережили. Оце слово втілюється в їхніх обличчях: вони пережили, вижили, і вони не втратили своєї краси, гідності.

Декілька місяців тому повернули з полону ще двох жінок, також з мого особистого списку. Це Олена Фідарук і Марина Юрчак. Вони провели в полоні сім років, і я щаслива, що ми їх побачили. 

Вони вже повертаються у суспільство з бажанням допомагати іншим. Але треба розуміти, що і наша допомога їм все ще потрібна. 

Їхні історії — мій біль. Як от Наталка Власова. Її утримують в полоні з 2019 року, а коли заарештували, її донечці було всього два роки. Весь цей час Наталка не бачить рідної дитини.

Це Світлана Довгаль, котра також з 2019 перебуває у полоні росіян. Ще одна жінка, Світлана Головань. Полонена з 2019 року, в неї залишилося дві донечки, молодшій на той момент було чотири. 

І діти забувають своїх мам. Тому я наголошую на більш фаховій допомозі сімʼям полонених.

Я знаю, що там коїлося, бо практично всі ці жінки пройшли Ізоляцію (в’язниця, яку було створено після захоплення Донецька російськими військами у 2014 році — ред.). Я була в Ізоляції, я розумію, через що вони пройшли. 

Окрім знущання, сексуального насильства, неможливості отримати будь-яку медичну допомогу, втрату жіночого здоров’я й часу для жінок народити дитину, вони втрачають те, що ніколи в житті вже не повернуть. 

Вони втрачають можливість бачити, як ростуть їхні діти. І це трагедія. Я бачила сльози після катувань, після сексуального знущання. Коли в них щось боліло і не було змоги допомогти.

Але навіть це не порівняти з тими сльозами, з тими криками, коли вони згадували своїх дітей.

Це найстрашніше, — згадує колишня полонена.

Читати на тему

Я бачила таке, що прості люди й уявити не можуть: Тайра про катування, полон та бої за Маріуполь

“Я не можу спокійно гуляти та насолоджуватись сонечком і морем, поки мої побратими піддаються тортурам”, — каже Тайра після звільнення.

Російський полон: що переживають українські жінки

У 2023 році Людмила Гусейнова спільно з українською військовою та колишньою полоненою Анною Олсен були у США на зустрічі з американськими представниками влади. Там Анна говорила, що до жінок у полоні ставляться навіть жорстокіше.

— Чи правда це? І якщо так, то чому?

— Мені важко сказати. Анна була у полоні разом з військовими дівчатами. І, так, вони переживали страшні тортури й насильство, знущання. 

Мабуть, тому, що українська жінка незалежна сама по собі, за своєю природою. Людина, яка тебе катує — ґвалтує не тіло, а твою гідність. 

Злочинець хоче знищити саме гідність. Тож коли у нього не виходить, це дратує. Їм здається, що коли жінка беззахисна, а ти ще одягаєш на неї кайданки на руки, мішок — на голову, то вона тобі покориться. Ні, ми не корилися цим злочинцям.

Я пам’ятаю слідчого, який постійно очікував, коли я “аскатінюсь”. Мене навмисно всі ці три роки тримали в камері з кримінальними злочинцями, жінками які були так званими ополченками та вбивцями. І це неможливі умови утримання. Просто неможливі. І він постійно цього очікував.

Мене привозили до нього на допити не так часто — раз на три-чотири місяці. В кайданках, з мішком на голові. По моєму тілу повзали клопи. 

І від мене смерділо, тому що мене просто не виводили на вулицю жодного разу за всі ці роки.

Він бив мене палицею, щоб не бруднити руки через моє тіло. І затискав собі ніс, тому що дійсно — смерділо дуже страшно. 

Але неможливо вбити гідність, втоптати її в бруд, забруднити людину, якщо ця гідність є від природи. Я впевнена, що практично у всіх наших українських жінок є ця гідність, і зламати, знищити її неможливо, — відповідає Людмила Гусейнова. 

— Я розумію, що в полоні росіян не можна говорити про жодні умови. Але, все-таки, що з усього, що ви пережили й бачили, є кричущим порушенням Женевських конвенцій?

— Почнімо з перших днів затримання. Будь-яка людина має право на захист. Такого права у наших полонених немає. Там люди просто роками утримуються без адвокатів. 

Якщо вже й відбуваються якісь так звані суди, то призначається п’ятірка “адвокатів”, яким дозволено працювати з політичними. Ці “адвокати” або лаються, або відверто кажуть: “Ти здохнеш тут, згниєш!”, як було з однією жінкою, яка поїхала в надії отримати допомогу чи хоча б якусь консультацію. Це були слова їхнього правозахисника. 

У мене був платний захисник, і це завдяки моїм рідним, які сплатили великі гроші цьому адвокату. Він непогана людина, але відверто сказав, що нічого не зможе зробити для мого захисту. 

“Цього не буде, вас не відпустять. Такого прецеденту не було і вони його створювати не будуть. І єдина можливість вийти звідсіля — це обмін”, — сказав він. 

Відсутня медична допомога. Мені було дуже погано, і жінки, які були зі мною в одній камері, здійняли бунт — стукали в двері, щоб до мене прийшов фельдшер. 

Він прийшов і сказав, що в нього абсолютно нічого немає. Вколов щось без пояснень, і я заснула. 

Немає можливості побачити рідних. Слідчий, до якого писали запити щодо мене, відповів — це небезпечно, бо я можу передати якусь інформацію. Так, за три роки полону не було жодного побачення з рідними.

Ти перебуваєш в інформаційному вакуумі, ти не розумієш, що відбувається, де твої рідні. Якщо в тебе немає хоч якогось адвоката, який щось може передати, ти навіть не знаєш, чи живі твої діти. І це страшна історія. 

Немає засобів гігієни. Дівчата, які не отримують передачки, — а таких дуже багато — не мають, вибачте, навіть гігієнічних прокладок. 

І все, що вони можуть, це зі смердючих матраців витягувати брудні ганчірочки з личинками тарганів та клопів, і з цього робити засоби гігієни. 

Це не просто принизливо, це й небезпечно, бо стаються страшні запалення та жіночі хвороби, які не лікуються, бо немає чим і ніхто не робить оглядів. 

Це відсутність питної води, бо її просто немає. В останній рік перебування в полоні, там, у Донецьку, були величезні проблеми з водою. Нас перестали виводити навіть у цю підвальну, так звану, баню, де хоча б на три хвилинки можна було стати під тоненьку струю холодної води.

Все, що тобі давали протягом року, це півтора літра брудної води з місцевого ставка. З жучками, червʼяками тощо. Дівчата навіть кипʼятили цю воду якось, щоб пити.

І ти миєшся цим над смердючою дірою, куди всі ходять у туалет. 

Це неможливість вийти на вулицю. Інколи, не щодня, нас могли виводити на дах СІЗО в такі ж брудні кам’яні бокси. Ти постійно перебуваєш у камері з іще 20 бранками, які палять цілодобово.

За три роки та 13 днів я жодного разу не була на вулиці. Не мала свіжого повітря, не бачила сонця та неба.

Женевські конвенції, мабуть, багато чого гарантують, але жодного з того, що там було. Такого нелюдського ставлення в нас навіть до тварин немає. І це також один із видів тортур: приниження, знищення людини фізично і морально, — наголошує Гусейнова.

Читати на тему

Наші лікарі, чоловіки, просто плакали — Олена Толкачова про катування у полоні, патронатну службу Янголи й боротьбу за ветеранів

Що переживають полонені азовці, як їх повертають, з чим та кому може допомогти патронатна служба Янголи: в інтервʼю.

Як підтримати жінку після полону

— У першу чергу, це обстеження і медична допомога. І це бере на себе Координаційний штаб та інституції, які безпосередньо займаються обміном. Потім — психологічна допомога.

Перші півроку людина перебуває в ейфорії від того, що вона на свободі. Наприклад, ти не відчуваєш жодних проблем зі здоров’ям і вважаєш, що в тебе все нормально.

Але ці панічні атаки, безсоння та тривожність продовжуються. І лише з часом розумієш, що пережите тобою — це жах. Твій організм здається і все розсипається.

І тоді, щоб стабілізуватися, треба психологічна допомога.

Соціальні питання: поновлення документів, розвʼязання бюрократичних питань. Я пам’ятаю, як не могла отримати якийсь папірець, бо мені було важко бути у приміщенні з великою кількістю людей.

Хоча до мене ставилися доброзичливо, але сама ситуація збивала емоційний стан, хотілося десь заховатися. Це при тому, що я усвідомлювала, що зі мною відбувається.

Наразі саме соціалізація та сімейні стосунки залишаються невирішеними. Це стосується не тільки цивільних бранців, а військовополонених і ветеранів, які повертаються після поранення.

Також, мабуть, варто подбати про фінансову допомогу на час, доки людина не зможе повернутися до роботи. Житло — бажано з власним простором для кожної такої людини.

— Чого не варто казати та робити стосовно людини, яка повернулася з полону, щоб не нашкодити?

— Не можна випитувати, що там відбувалося. Чекайте. Настане такий момент, коли людина сама це розповість.

Якщо людина не може спати у темряві — залишайте світло ввімкненим. Не сваріться, зрозумійте її. Не дивуйтесь якимось, на ваш погляд, дивним речам, як то недовга розмова телефоном, бо людина відвикає від цього. Поважайте бажання побути наодинці. Це нормально, бо людина тривалий час не мала індивідуального простору, а це необхідно.

Гуляйте. Це розслабляє, дає можливість дихати свіжим повітрям, усвідомлювати свободу пересування.

Не обіймайте без дозволу. Не підходьте ззаду. Дайте право вибору: у їжі, одязі, відпочинку тощо. Хай людина усвідомлює, що вона це право знову повернула собі.

І головне — делікатність, в жодному разі не засуджуйте. Шкода це визнавати, та інколи навіть найрідніші можуть не зрозуміти тебе.

Я від одного чоловіка чула, розмовляючи з ним телефоном, коли його дружина ще була в полоні: “Вона така нервова, зривається, не може спокійно говорити, а звʼязок і так поганий. Ну в чому я винен? Це ж її був вибір — бути такою, мати таку позицію. Я їй казав колись, що не треба було так робити…”

І тоді я попросила його не говорити так. Ніколи. Бо ця жінка заслуговує на повагу, адже вона себе не зрадила, не підлаштувалася.

Я знаю, що він переживає. Знаю, що також втомився, тому що на ньому була дитина. Але це нерозуміння і докір “а от якби ти інакше повелася, то цього б не було” — я дуже прошу, ніколи-ніколи не кажіть так.

Бо це ваша рідна людина. Вона постраждала за свої принципи. Вона постраждала за те, що просто є громадянкою України. І неважливо, сказала б вона про це тихіше чи голосніше, — наголосила правозахисниця.

Людмила Гусейнова поділилася страшною історією, яку пережила інша цивільна бранка у полоні. Росіяни забирали молоду жінку вночі, а приводили під ранок — пʼяну, заплакану.

— Вона кричала нам: “Усе нормально, мене ніхто не ґвалтував!”. А за два дні вона змогла побачитися зі своїми дітьми, всього на пʼять хвилин.

Її шантажем примусили поїхати й зробити те, що вони хочуть. Це було зґвалтування під дулом автомата, — розповіла правозахисниця.

— Чи важливо запам’ятовувати риси кривдника, імʼя та прізвище, прізвисько тощо?

— Я не впевнена в тому, що у когось вийде в моменті поставити собі за мету запамʼятати це. От зараз він зі мною це робить… я не буду приглядатися, які у нього риси, або слухати, як його називають.

Але все це записується у голові. І в якийсь момент виринає у памʼяті. Інколи — без імен, але з чіткою картинкою обличчя, а буває навпаки.

Треба також розуміти, що більшість росіян, які мають доступ до полонених, працюють під вигаданими прізвищами. Навіть в офіційних документах стоять підписи під іншими іменами, — каже пані Людмила.

Читати на тему

Вони пережили пекло! Як допомогти рідним адаптуватися до життя після полону та тортур

Як допомогти рідній людині повернутися до життя після полону: що може зробити сім’я.

Досвід протидії СНПК у світі

— Ви їздите у робочі поїздки з метою вивчення досвіду протидії СНПК у балканських країнах. На вашу думку, як ми можемо адаптувати цей досвід?

— У цьому році в мене була унікальна можливість прибути в Конго за запрошенням Нобелівського лауреата доктора Деніса Муквеге. Конго має величезний досвід в допомозі жінкам, які постраждали через внутрішній конфлікт в їхній країні.

Так, це різні причини насильства. Це не через повномасштабне вторгнення країни-агресорки, але чи легше від цього тим дівчатам, які все одно є постраждалими?

Я була здивована тим, що, наприклад, Конго — не дуже багата країна з невеликими можливостями, але там комплексно розроблена допомога жінкам з боку держави, прокуратури тощо.

У них існують так звані будиночки щастя, куди жінки після пережитого полону чи насильства можуть приїхати й певний час спокійно жити, отримувати допомогу, консультації. Там з ними працюють психологи.

Я була здивована, коли дізналася, що під час судових засідань у залі обов’язково присутній судовий психолог. Він має право призупинити засідання, якщо побачив, що стан жінки цього потребує.

Щодо Косова. Жінки там мають можливість звернутися до правоохоронців через пʼять, десять чи навіть 15 років. Тоді, коли самі будуть готові.

У них налагоджена система соціальної підтримки таким чином, що ці жінки довічно отримують невеличку, але щомісячну фінансову підтримку від держави. 

— Зараз у полоні Росії залишається невідома кількість цивільних українців — це правозахисники (-ці), громадські діячі (-ки),  журналісти (-ки). Як їх реально повертати?

— Не мовчати. Доносити світу, що саме відбувається, в яких умовах люди утримуються та за що саме. 

У моєму обвинувальному акті, наприклад, слідчий написав: “Затримана за проукраїнські погляди”. Вони написали, що я, як іноземна громадянка, перебувала там із завданням від іноземних структур.

А які у мене мали бути погляди, власне, на території України? У громадянки України!

І це єдиний привід для них: якщо у тебе проукраїнська позиція, то ти маєш бути в тюрмі.

Якщо ми будемо мовчати про ці тортури, то Росія буде вбивати людей, ґвалтувати їх, чинити інші види сексуального насилля щодо цих людей.

Треба вимагати включення Росії в лист ганьби й виключення з будь-яких правозахисних структур. Звертатися до партнерів Росії: “Ви зараз підписуєте договір про якісь економічні відносини з вбивцями, ґвалтівниками”, — наголошує Людмила Гусейнова.

Полон — це пекло на землі. Відновлення після цього буде тривалим та нелегким, та щоб допомогти собі чи людині поруч впоратися із цим досвідом, радимо прочитати поради фахівчині — як відновитися морально і фізично після полону.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.