“Ми навіть не розуміли, що з цими людьми робили”. Історія митця, який волонтерив у Вишгородському морзі

Українські митці по-своєму відчувають війну 2022 року. І деколи дивуєшся: як ці люди взагалі зуміли абстрагуватися від жахливих подій, які приніс в Україну “руський мир”? 

Одним із таких є й Александер Кроліковскі, про якого розповіла платформа пам’яті Меморіал. Він — концептуальний митець, який упродовж 14 років працював у дуеті Krolikowski Art. Чоловік народився в Донецьку в 1982-му і протягом десяти років жив у Криму. 

Тепер він мешкає у Вишгороді Київської області. Коли почалася війна 24 лютого, він став координатором у формуванні територіальної оборони. Згодом пішов допомагати у місцевий морг. Згадує: клич про необхідність допомоги кинули на початку квітня, коли ЗСУ деокупували Київську область.

— Коли Бучу, Ірпінь, Бородянку, Гостомель та інші населені пункти області звільнили від загарбників, то з вулиць, домівок, підвалів і братських могил почали масово забирати тіла загиблих. До нас надійшов запит із Вишгородського моргу: терміново потрібні волонтери.

У мирні часи до моргу надходило одне-два тіла. Тоді ж — понад 30. Ніхто не був підготовлений до такого.

За словами Александера, ситуація була такою критичною, що залучали морги не лише у Києві, а й у Білій Церкві, яка за 87 км звідти. У Вишгородський морг звозили тіла з Бучі та Бородянки, справою волонтерів було носити трупи. 

На клич відгукнулося десять людей. Одним з них був і Александер. У морзі він волонтерив сім тижнів.

Тиждень перший

— Перший день у морзі — і група волонтерів дружно заявила, що вони туди більше не підуть — надто складно і фізично, і психологічно. Тож ми зібрали семеро інших людей. Але й вони після дня в морзі відмовилися від такої роботи. Так було ще два дні: люди йшли, пробували працювати й одразу ж відмовлялись продовжувати далі, бо не витримували.

Після майже тижня такої невизначеності я вирішив передати свої координаційні обов’язки іншій людині та піти самому волонтерити в морг. Ситуацію треба рятувати, бо інакше хто це буде робити?

Він поставив собі планку — пробути там три дні, бо не хотів іти в морг. Було важко наважитися на це, до того ж його попередили: не їж перед роботою.

The Village

Першим спогадом з того місця залишився солодкавий запах тління тіл. Поряд із приміщенням з решітками стояла фура, заповнена тілами у пакетах. Але робота була механічною: вивантажувати тіла з машини та складати у холодильник. 

— Рефлексувати було ніколи. Але це й добре: я намагався не думати взагалі ні про що.

Вирішив, навіщо мені думати, якщо я однаково зараз не зможу це переварити?

Згодом герой почав дізнаватися процеси роботи в морзі та розуміти логістику. Після роботи, що робив він та його друг Микита Гавриленко, тіла почергово вивозили, поліція їх оглядала та документувала, а потім те саме робив патологоанатом. Якщо тіло невпізнане, він вирізав частину кістки з ноги для аналізу ДНК.

Волонтери мали знову пакувати тіла у мішки та повертати до фури-холодильника. Александер зізнається, що працювати було дуже важко фізично, але ще важче — морально. Просто від розуміння масштабів убивств та того, що півтора місяця тому всі ці люди були живими.

Розшукували родичів загиблих у Telegram-каналах: просто виставляли фото та ознаки, за якими можна упізнати людину. 

Александер жодного разу не мав блювоти, хоча іноді його й нудило. Найгіршим було те, що запах трупів почав йому вчуватися і поза межами моргу — і це лякало.

Читати на тему

Росія гнітила три покоління — історія кримськотатарського подружжя, яке вкотре починає життя заново

Росія не лишала в покої три покоління подружжя, тепер вони самі вкотре тікають від війни.

Тиждень третій

Уже на третій тиждень чоловік звик до такої роботи. Навіть почав рефлексувати, тож, щоб абстрагуватися та залишитися при розумі, брав на роботу камеру Instax та фотографував усі процеси. 

— Фотографія почала мені допомагати дистанціюватись між мною та ситуацією, у якій я перебував. Допомагала виводити поза межі внутрішнього мій досвід і стрес, полегшувала мій психологічний стан, — пояснює митець. Так було й у перші дні війни: під час вибухів він друкував картини на друкарській машинці.

Гірше стало тоді, коли почалася ексгумація тіл із братських могил, каже чоловік. Бо одна справа бачити тіла з вогнепальними пораненнями, а зовсім інша — закатованих жінок та чоловіків. За спостереженнями Александера, серед загиблих була практично гендерна рівність: 50% чоловіків та 50% жінок.

У морзі про це особливо не розмовляють. Але я бачив в очах поліційних і патологоанатомів, що ніхто не розумів цього, що всі були вражені. Ми навіть не розуміли, що з цими людьми робили.

Також під час слідств досвідчені фахівці не розуміли, якою зброєю вбивали цих мирних людей. Уже потім стало відомо, що росіяни не гребували використовувати заборонену зброю, про яку дехто навіть не здогадувався.

— Уночі я почав чути шарудіння по кутах у своїй домівці. Живу один, без тварин, тож це був не кіт і не собака. Не знаю, що це за шарудіння таке. Можливо, витіснення мого несвідомого — мені ж доводиться бачити багато жахливих речей. А може, люди з того світу почали до мене приходити? Хто його знає, я в цьому не спеціаліст.

Проте сприймав ці звуки я абсолютно спокійно. Думав, якщо це мерці, то наші, українські, хай собі ходять.

Коли до Вишгорода приїхав науково-технічний підрозділ французької жандармерії, вони були вражені роботою волонтерів. Александерові здавалося, що вони їх навіть боялися. 

The Village

Тиждень шостий

Тоді до моргу почали звозити тіла військових. Александер зізнається: було важче фізично, аніж морально, бо військові йшли на війну свідомо. Але ставало спекотно, тіла гнили швидше, а отже, й часу на виконання роботи ставало менше. 

Згодом тіл ставало дедалі менше, волонтерам навіть давали вихідні та нормовані робочі дні.

Привезли “кримінал” — убитого не внаслідок війни. Поліція, якщо можна так сказати, аж зраділа. Бо нарешті щось звичне, якась рутина, яка вже здавалася їм психологічно набагато простішою.

— За час роботи в морзі я зробив багато знімків на Instax. І почав працювати над створенням своєрідної книжки з використанням цих фотографій. Окрім фото, у ній будуть тексти, які я надрукую на друкарській машинці. У цьому проекті хочу передати оновлене ставлення людства до смерті через війну.

Робота в морзі допомогла Александеру, як зізнається він сам. Бо саме там він зрозумів — з ним усе нормально, дарма що всі знайомі завжди називали його трагічною людиною. 

Дехто намагається відчужитися від трагедії, а я просто її приймав.

Історія Александера вражає та змушує задуматися про цінність власного життя. Переоцінила все, що мала, й інша героїня — Наталя пережила все, що відбувалося в Маріуполі, втратила там найрідніших людей, але вибралася з пекла.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!