Підтримував побратимів і вселяв віру, що нас обов’язково поміняють — історія прикордонника з Маріуполя, який пережив поранення і полон

Тисячі героїв — тисячі історій. Важко навіть уявити, що проживають військові, щодня перебуваючи на межі. А особливо ті, які пройшли російський полон та побували в самому пеклі — у Маріуполі.

Андрій Голдобін — з Маріуполя. Служив з 2015 року прикордонником у рідному місті на мобільній прикордонній заставі. У 2021 році після хвороби звільнився. Був у резерві першої черги, а з 24 лютого знову опинився у війську.

У повномасштабне вторгнення він, як і чимало маріупольців, не вірив, адже з 2014 місцеві звикли до війни, яка точилася поруч. Тому більшість містян, як і Андрій, не виїжджали з міста.

Маріуполь: як це було

Чоловік до останнього сидів вдома. 22 лютого, каже, зрозумів, що буде війна і прийшов до військкомату. 24 лютого 2022 року отримав форму та зброю.

Сім’я Андрія, 75-річна мати та сестра з племінницею, жили у східному мікрорайоні Маріуполя. Оскільки його швидше почали обстрілювати, вони перебралися до квартири Андрія на іншому кінці міста з надією, що все невдовзі стихне. Перші два тижні вони жили там, допоки в будинок не прилетів снаряд і вони вже не змогли піднятися у квартиру. Наступні кілька тижнів довелося жити у підвалі школи.

Зв’язок у Маріуполі зник на початку березня. Прикордонники тоді виконували різні завдання: їздили на пости спостереження, дивилися за противником, звідки він веде вогонь, копали окопи. Андрій тоді був кухарем — варив їсти на вогнищі у дворі. У військовослужбовців були запаси пельменів, які вони варили на вогнищі.

15 березня, коли Андрій готував обід, почався обстріл — чоловіку травмувало руку.

Прилетів снаряд, і уламок мені в руку потрапив. Я після першого прильоту присів, а коли прилетіло вдруге, сховався за тачку залізну, і вона мене врятувала. Але уламок переламав та змістив кістку, — розповідає Андрій.

Андрія спершу доправили до військового шпиталю, який ще працював. Чоловіку надали першу допомогу, зробили рентген, наклали шину. А наступного дня госпіталь розбомбили авіацією.

— Бомба потрапила у відділення реанімації, яке стояло окремо, але ударною хвилею повибивало вікна і двері всюди, я був тоді всередині та не постраждав, — каже Андрій.

Наступного дня госпіталь евакуювали на завод Ілліча. У бомбосховищах пацієнтів ховали від обстрілів, але через постійні бомбардування хворих доводилось постійно перевозити. За місяць на заводі пацієнти поміняли п’ять бомбосховищ.

— Приїжджаємо, розставляємо ліжка, медикаменти, робимо операційну, польову кухню, запускаємо генератори, освітлення, матраци, теплі речі, а через тиждень починається обстріл, ми половину усього залишаємо там і переїжджаємо, — пригадує прикордонник.

Увесь цей час вогонь вели по місту, чоловік навіть не бачив обсягів руйнувань міста, бо він був під землею. Коли побачив усе в інтернеті, зрозумів, як важко насправді було звичайним містянам. Найважчим моментом для нього стала спроба перевезти поранених пацієнтів госпіталю з заводу Ілліча на Азовсталь.

50 людей в одному КАМАЗі, як оселедці в банці. Машина постійно в русі, трясе, а всі ж поранені: тому на ногу наступив, інший на тобі вже лежить, всі кричать, сваряться — я там ледве витримав, а це тривало чотири години, — розказує Андрій.

Перевезти пацієнтів тоді так і не вдалося. Контактних боїв  з росіянами не було, завод обстрілювали з відстані авіація, артилерія, танки, також заходили ДРГ.

У 36-ї бригади морської піхоти, яка розташовувалась на заводі Ілліча, закінчились боєприпаси та техніка. Захисники спробували прорватись до Азовсталі. Вночі з вимкненими фарами поїхали на Волноваху, але їх зустріли окупанти та пошкодили техніку, тож повернулись назад на завод.

Після цього вони не могли вже оборонятися, каже Андрій, тому командування ухвалило рішення здатися в полон, аби зберегти життя особового складу і врятувати поранених.

— Можна було звідти просто вийти. Були такі люди, які не хотіли здаватися в полон, вони просто окремими групами виходили. Скільки їх вийшло, не знаю, але були такі, які вийшли, були такі, які загинули, коли виходили, — каже Андрій.

Читати на тему

Сказав своїм, що йду в лікарню Мечникова як волонтер, а сам приєднався до ТрО! Історія стоматолога-парамедика з Маріуполя

Читай історію стоматолога-парамедика, який евакуює поранених і облаштував для бійців та цивільних мобільну стоматологію.

Полонені поранені

12 квітня Андрій потрапив в полон. Поранених сортували окремо від інших. У полонених забирали особисті речі: каблучки, телефони та навіть хрестики. Але через поранення Андрій мав опорний бандаж на руку. Тому його хрестика окупанти не побачили й він залишився у чоловіка.

Тоді на Азовсталі ще залишалися оборонці. Тому росіяни хотіли зробити прецедент і показати, що ставляться до полонених добре, каже Андрій.

— Прийшов їхній старший, сказав, що не будуть над нами знущатися і бити, будуть ставитися до нас добре, і, можливо, ми захочете перейти на їхній бік. Принесли нам хліб і дали кожному по банці каші з тушкованкою.

Над пораненими не знущалися, але інших змушували годинами стояти та спати на бетоні — пригадує захисник.

Перші кілька днів полонені жили в ангарах в селищі Сартана неподалік Маріуполя. Згодом Андрія з іншими пораненими доправили до лікарні Донецька. Медики не хотіли доглядати полонених, але, за словами Андрія, вони мали вказівку не робити нікому шкоди, тому їх не чіпали. Рани переважно загоювали поверхнево, накладали гіпс, а далі відправляли пацієнтів у тюрму.

— Мене залишили на весь термін перебування в лікарні, щоб я допомагав санітарам: перевертав, водив в туалет, мив хлопців, бо жінки не хотіли за нами доглядати. У хлопців були важкі поранення: перелом стегна, вирвані м’язи, поламані кістки, опіки — згадує військовий.

Чоловіку пощастило випросити у санітарки телефон та зв’язатися з рідними, про долю яких не знав з початку березня. З’ясувалось, вони вціліли й змогли виїхати з Маріуполя.

Під обстрілами наприкінці квітня вони виїхали до найближчого села. Звідти так звані ДНРівці випускали автобуси лише до Донецька, але їм пощастило знайти священика, який приватною автівкою вивіз їх до Бердянська.

— Звідти вони дістались до Запоріжжя, далі поїхали до Дніпра, а потім уже в Польщу. Зараз вони там, племінниця ходить до школи, а мама отримує пенсію, все добре, — каже чоловік.

Андрій був у лікарні Донецька два з половиною місяці. Найгірше для нього була відсутність інформації та моральний тиск. Часом військові втрачали віру в те, що їх обміняють, і Андрію доводилось підбадьорювати побратимів.

— Мені доводилось підтримувати людей, бо вони часто такі, як малі діти: все, нас не поміняють, нас тут згноять. Такий негатив, а ти поруч лежиш, і від того стає і тобі важко. Мені доводилось робити контрзаходи й надихати людей, казав: “Нас поміняють, перестань скиглити”. Його потім теж, до речі, поміняли, я по телевізову побачив, — сміється прикордонник.

29 червня Андрія обміняли. Хоча про те, куди їх везуть, полонені не знали до останнього.

Спочатку була ніби репетиція. Нас двічі заводили в автобуси, порахували, розсадили, на камеру зняли й кажуть: “От дивіться, ми вас міняємо, а Україна не хоче вас і назад повертають в лікарню”.

— Так двічі було, а на третій раз ми сіли, поїхали й навіть до самого кінця ми думали, що це неправда. Лише в Запоріжжі вже повірили, що ми вільні, — згадує Андрій.

Але впродовж усього часу у полоні Андрій вірив, що його визволять. Каже: найбільше рятувала саме віра.

— На війні всі стають вірянами. Я молився, і мені Бог давав таку впевненість, що мене обов’язково поміняють. Ще є справи в житті, які обов’язково треба зробити, — каже чоловік.

Після повернення чоловіку ламали руку, яка неправильно зрослася, і заново гоїли. Уламок так і не діставали. Йому, каже, пощастило, адже метал не зачепив нерв, тому чоловік може повноцінно рухати пальцями та працювати рукою. Хіба що вона не розгинається повністю.

Андрій Голдобін отримав орден За мужність. 

Зараз чоловік служить прикордонником на Львівщині. Він вірить, що з допомогою світу російське зло буде покарано й Україна точно переможе.

Країна, якщо не воюватиме, вона просто зникне, тому мусимо перемогти, — певен Андрій.

Через що довелося пройти українському місту-герою Маріуполю та що там відбувається зараз: читай хронологію подій в Маріуполі під час повномасштабного вторгнення.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!