Достатньо було в Google забити моє прізвище, і я пропав би назавжди — воєнкор про втечу з Маріуполя

6 червня в Україні відзначають День журналіста. За час повномасштабного вторгнення Росії наші та закордонні медійники невтомно працюють, кожного дня ризикуючи своїм життям та здоров’ям.

Інститут масової інформації підрахував, що з 24 лютого 2022 року загарбники скоїли понад 500 злочинів проти журналістів в Україні. 

Станом на 31 травня 2023 року 61 журналіст загинув унаслідок дій окупантів, зокрема десятеро — під час виконання професійних обов’язків.

Та є й історії, які дарують віру в диво — порятунок з центра пекельних бойових дій. Його очима весь світ бачив прифронтовий Маріуполь останніх років — світлини воєнкора Сергія Ваганова потрапляли в рейтинги найкращих у світі.

За 20 днів блокади міста він не зміг зробити жодного фото. Але вирвався з цього пекла! І потім, втративши вже другу свою домівку — спочатку у Донецьку, тепер у Маріуполі — дістався Ужгорода.

Сергій поділився спогадами про евакуацію:

Те, що трапилося зі мною, з моїми товаришами — справжнє диво. Я не можу це назвати евакуацією. 

Не було легального зеленого коридору. Ми їхали на свій страх та ризик. Це була втеча. 14 березня 2022 року – це був 20 день війни, до мене забіг мій друг, у якого було авто. Він сказав: маєте на збори п’ять хвилин.

Поїхали дорогою, яка, за нашими припущеннями, була вільна від бойових дій. Ми не були ні в чому впевнені. І спочатку ми заїхали до Бердянська, який вже був зайнятий російськими військами.

Нас там зустріли російські війська на двох блокпостах. Вони вважали себе захисниками, заспокоювали.

Ось бачите, як добре, місто здалося без бою. 

Запитали, куди й навіщо ми їдемо. Ми чесно їм відповіли, що їдемо до Запоріжжя.

Російські військові відчували себе рятівниками та господарями. Це, звичайно, дратувало, ми нічого їм не могли відповісти.

Коли ми поселились у готелі, там була вода з-під крана, яку ми не бачили вже три тижні. Було світло, гаряча вода, чиста постіль. Це було ще одне маленьке диво на нашому довгому шляху.

Дорогою наступного дня була маса блокпостів росіян. Нас могли зупиняти через кожні 500 метрів, дивилися у наші паспорти, телефони. У мене кнопковий телефон, сива борода. Вони від мене відмахувалися.

Діду, що ти показуєш, що ми там можемо знайти.

Я віз із собою комп’ютер дружини та накопичувач з архівом за 25 років. І, звісно, ​​там були матеріали.

Там було все. Це лякало найбільше. Якби там були ФСБ, які зараз там є, їм достатньо було в Гуглі забити моє прізвище, і я пропав би назавжди. Того дня трапилася маса чудес, чудесного порятунку.

Дорогою ми бачили розбиту техніку: танки, гаубиці. Ми проїжджали повз розстріляні цивільні машини. Я бачив куртку закривавлену.

Дивись — це було чиєсь життя.

Читати на тему

Більше не буду, вони закривають очі на вбивства дітей — Вакарчук про звернення до росіян та свою місію

Святослав Вакарчук про допомогу українцям, поклики душі та звернення до росіян.

Ми під’їхали до Василівки, через якийсь час з’явився наш воїн. І я побачив у нього на плечі синю ізострічку. І ми видихнули, заплакали.

Ми їхали цілий день до ранку. І ми приїхали до Запоріжжя, нас привезли, далі одразу рвонули до Дніпра. Дорогою вже домовилися, що там нам дадуть поспати. Ми поспали і потім цілий день їхали до Вінниці. Там нас прийняли чужі люди. Нас помили, нагодували.

Ми вирішили їхати до Ужгорода. У мене важкий ступінь астми і я знав, що там є лікарня, умови, медикаменти.

Гуляли містом. Ходили до лісу, гладили дерева, дивилися у тихе небо, яке не вибухає. Я чотири роки працював на війні, і це було важко.

Але те, що ми пережили за 20 днів блокади, і ця втеча. Без планів. Без гарантії. Але залишатися там не можна.

Тепер ми у безпеці. Я не знаю, як ми далі житимемо. У 2014 році я втратив у Донецьку свою квартиру. Переїхав до Маріуполя. Ми жили за 25 кілометрів від війни. Щодня чули вибухи. Але ж ми знали, що там вартує наша армія, наші морпіхи.

Після всіх донецьких трагедій моя голова одужала лише через п’ять років. Я впевнений, що зараз буде все швидше.

Я вірю, що наша армія вистоїть. Ми переможемо. Я знаю, що допомагає нам весь світ. Маріуполь не підлягає відновленню – його треба всім світом відбудовувати наново.

Росіяни знищили всі засоби життєдіяльності. Залишилися акації, які можна пиляти. Але я побачив, що на бульварах, у дворах люди не пошкодили жодної лавочки, не розпиляли жодного дитячого майданчика.

Люди берегли людяність. Свій якийсь примарний затишок у місті, якого більше ніколи не буде.

Раніше ми розповідали історію жінки, що врятувалася з маріупольського драмтеатру.