Після 24 лютого 2022 року українське суспільство у своїй більшості змінилося назавжди. Повномасштабне вторгнення РФ на територію України зірвало нас із теплих ліжок, вирвало з примарних снів “дружби народів” та сподівань, що все минеться.
Облога Києва змогла об’єднати суспільство в єдиний фронт, коли люди мобілізували й тіло, й душу. Та за понад рік великої війни між нами з’являються розбіжності, українці шукають зраду у ближньому, гостро реагують на поведінку, не схожу на загальну.
Частина з нас відважно б’ється на фронті, мокне в окопах та по кілька діб не має сну через обстріли ворога. Інша частина — ходить до кав’ярень, працює на улюбленій роботі, інколи відпочиває і планує завтрашній день. На фоні різнобічного існування українці починають так званий friendly fire — “вогонь по своїх”.
На тему внутрішніх гризот суспільства у своєму Telegram розмірковував український журналіст та публіцист, військовий ЗСУ Павло Казарін. Він каже: війна накопичує в людях стрес.
— Стрес шукає вихід. Причому що далі від фронту, то сильніша подеколи фрустрація. Чимало людей у тилу вже другий рік живуть усередині з відчуттям, що вони роблять недостатньо. У ситуації, коли до реального ворога не виходить дотягтися, виникає спокуса боротися з тими, до кого можна, — каже він.
Переглянути цей допис в Instagram Допис, поширений Kyivites in Kyiv [київàйтс] (@kyivitesinkyiv)
Допис, поширений Kyivites in Kyiv [київàйтс] (@kyivitesinkyiv)
Адже звинувачувати можна багато кого і багато за що. Але чи не робить така справа гірше самим українцям?
Найменше хочеться, щоб Україна перемогла себе самотужки, — резюмує журналіст.
То наскільки гостро нині постає питання “фронт та тил”, а також як насправді мирне життя сприймають військовослужбовці, Вікна-новини з’ясували у психологинь та психіатринь різних напрямків та запитали думки військових на фронті та в тилу.
У матеріалі детально розберемо:
Країна живе у перманентному стані горя, де кожен день починається та закінчується новинами про загиблих внаслідок війни.
Але також кожного дня в різних куточках нашої країни народжується й нове життя. Щодня ми відчуваємо смуток та радість з різних причин, і це яскраво відрізняє людину як Homo sapiens від тварини.
Практична психологиня Анастасія Саска на запитання, чому ж українці зараз шукають ворога поміж своїх, каже: така проблема насправді постала ще на початку повномасштабного вторгнення. Але після тривалого часу великої війни всі ми почали помічати негативне, а не акцентуватися на позитиві.
— Для мене це виглядає як спосіб перемикання уваги. Частково це спосіб знайти ще одного спільного ворога, якого легко побороти та відчути задоволення закінченої справи. Можливо, це бажання знайти когось, хто робить ще менше, ніж ти сам, і цим заспокоїти власну совість.
Мені здається, є досить багато причин, і однозначно не треба шукати одну, яка точно правильна для всіх, — наголошує Анастасія Саска.
Психіатриня Оля Чорненька пояснює: зараз усі українці живуть у дуже складний час. Звісно, ми адаптовуємося та гуртуємось, проте тиск та обмеження пересування, внутрішні правила спричиняють стрес.
— Наш організм витрачає багато ресурсу, щоби врегулювати психічні процеси. Ми маємо плани на життя, які довелося відкласти на незрозумілий термін, усе йде не так, як ми хотіли. Звісно, на додачу до новин люди реагують злістю, агресією, — пояснює вона.
Pexels
Усі ми перебуваємо в стані несправедливості: у когось війна забрала домівку чи рідних, у когось — свободу пересування. Коли не можемо відновити справедливість та повернути агресію винуватцю у цій війні, то направляємо її на тих, хто поруч.
Не важливо, що людина говорить чи пише в цей момент: “Чому не донатиш?”, “Ти святкуєш день народження під час війни?!”, “Чому слухаєш музику?” та подібне. Натомість важливо, що вона також відчуває біль.
За словами Олі Чорненької, українці часто не вміють регулювати свої емоції, від того — не задовольняють потреби, які виникають.
Через перевтому мозку від постійного стресу та імпульсів нервова система не витримує: виникають чвари, сварки, скандали всередині суспільства.
Психотерапевтка Надія Мартинюк вбачає причину таких реакцій у суспільстві в тому, що всі ми — настільки ж подібні, наскільки й різні.
— Іноді ми переходимо чужі межі, коли намагаємося захистити власні. Історія війни точно відображається в кожній людині, а наші внутрішні конфлікти переростають у міжусобні, — каже психотерапевтка.
Натомість таким розсвареним суспільством набагато легше керувати, що дуже вигідно окупантам.
— Такі “пошуки відьом” погані тим, що ми звинувачуємо одне одного фактично в тому, що немає сили щось робити. Головна біда: ми збиваємо фокус із реальної проблеми на симптоми, які вона породила. Вилікувати симптоми не означає позбутися проблеми, — резюмує психологиня Анастасія Саска.
Суспільство постійно засуджує те, що не підпадає під загальноприйняті норми. Та під час повномасштабного вторгнення ця проблема постала ще гостріше: ми різко реагуємо на все розбіжне з нашим світоглядом.
— Завжди в людей були різні думки, і це — нормально. Нормально піти на вечірку, і так само нормально засудити це. Ми часто засуджуємо поведінку іншої людини, особливо коли вона не збігається з нашим світоглядом, — пояснює Анастасія Саска.
Кожна окрема людина намагається в цій ситуації хоч якось відновити психологічний ресурс. Для когось це може бути плетіння маскувальних сіток, а хтось хоче відчути, яким було життя до повномасштабного вторгнення, і повернутися туди хоча б на один вечір.
Тут не варто засуджувати чиюсь позицію, варто з розумінням підійти до поведінки людини, — радить психологиня.
Натомість психотерапевтка Надія Мартинюк каже: не всі повинні йти на фронт, до цього варто бути готовим. Якщо всі в один день покинуть свої справи та підуть зі зброєю в руках, країна просто впаде.
— Ми всі виснажуємося і втомлюємося. Тут не питання у самій війні: людина втомлюється навіть від відпочинку чи святкувань. Негативні події впливають на нас ще більше, бо якщо ми постійно перебуваємо в стресі та страху, то деякі наші органи можуть просто не впоратися з навантаженням, — каже Надія Мартинюк.
Практична психологиня Анастасія Саска попереджає, що тривале перебування в напрузі може призвести й до серйозних психологічних проблем.
— Емоційне вигорання, тривожність, стрес, депресивні настрої. Тому я кажу — важливо відпочивати. Це дає нам силу далі працювати, донатити чи допомагати військовим, чи просто жити життя хоч трішки щасливо, — резюмує вона.
Тож нам іноді потрібно перемикатися. Інша справа — питання міри та етики: де є відпочинок, а де починається безлад, — додає психотерапевтка Надія Мартинюк.
Вона також зазначає, що цілком нормальною є реакція військових на вечірки та відпочинок у тилових регіонах.
— Звісно, тут теж можна розділити на умовно дві грані питання. З одного боку, військові виконують свою роботу. З іншого — вони проходять важкі бої, поранення та лікування, доки однолітки та інші люди до війни ставляться легковажно.
Поставивши себе на місце військового — така поведінка стає образливою. Всьому є свій час, тож свята під час війни можуть компрометувати. Тож з поваги до військових, які щодня ризикують життям, варто знати міру та бути більш свідомими, — наголошує Надія Мартинюк.
Для повноти картини ми вирішили запитати військовослужбовців та військовослужбовицю про їхнє ставлення до цивільних та життя в тилу.
Військовослужбовець на псевдо Мілан воював на Донеччині. Нині він проходить лікування у тиловій області Заходу України. Зізнається: ще на службі сприймав відео зі знайомими на відпочинку з іронією, що є властивою йому рисою характеру.
— У перші місяці перебування в зоні бойових дій ми дізнавалися новини з Instagram чи інших соціальних мереж. Звісно, бачили відеорозповіді знайомих, які жили спокійним звичним життям. Хтось висловлював незадоволення цим, була й заздрість.
Зараз в інформаційному просторі всі розділені: одні засуджують тих, хто відпочиває, інші — не звертають уваги або підтримують. Ймовірно, до першого типу належать ті, кого війна торкнулася більше, аніж інших, — каже Мілан.
Я вважаю, що людям можна і треба відпочивати — всім, і військовим теж. Але краще не публікувати свої “гульбища”, щоб не натикатися на публічний осуд. Особисто моя позиція, що все опирається на рівень відповідальності кожного.
Абсолютно немає потреби в тому, щоб показати усім навколо, як ти розслабляєшся, — резюмує військовий.
— Забороняти вечірки чи розваги, звісно, не варто. Просто цивільні мають дотримуватися правил комендантської години та опиратися на етику та повагу до тих, хто воює, і тих, хто втратив рідних на війні.
Заступник командира роти морської піхоти на псевдо Мухаммед вважає, що цивільне життя завжди існуватиме поряд з війною, бо всі не можуть водночас піти на фронт.
— Ну, кожен військовий має різну думку щодо такого. Я вважаю, що якщо тебе через ті або інші причини не можуть взяти до лав ЗС України, то чому б не жити звичним життям? З іншого боку, треба розглядати й тих, хто це дозволяє, тобто певних посадових осіб.
Якби це заборонялось на офіційному рівні й усі дотримувалися цих заборон, не було б таких випадків. Тим паче зараз існує багато інших способів допомагати: від волонтерства до організованих кібератак і різного виду програмування.
Якщо коротко, то в нас вільна країна, в якій живуть вільні люди, за що ми й боремося. Кожен повинен робити свою справу на власному фронті відповідно до можливостей. Скажімо так, кожен має бути на своєму місці.
Тому якщо люди живуть, відпочивають — хай який це буде відпочинок — і при цьому приносять користь суспільству, тоді це не є проблемою, — пояснює Мухаммед.
А ось стрільчиня на псевдо Хуліганка, відповідаючи на запитання, чи обговорюють військові між собою те, що відбувається в тилу, каже: звісно, неприємно таке бачити, коли поруч гинуть побратими, але військові ніяк на це не вплинуть.
— Знаєте, не дуже хочеться обговорювати відео з соціальних мереж, де розваги та таке інше, коли ти на позиціях чи тільки вийшов(-ла) — думки зовсім інші.
Тут є дві сторони медалі: перша — цивільні люди відпочивають і розважаються завдяки Збройним силам, адже якби не наше військо, навряд інші могли б так спокійно проживати життя (маю на увазі міста/села, які не були/є під окупацією), відвідувати кафе та ресторани, розважальні заклади, — пояснює Хуліганка.
А от інша сторона медалі — це свого роду нерозуміння і певною мірою обурення, адже заради спокою тут ми гинемо там! Багато хто з цивільних втомився від війни і просто ігнорує збори коштів, новини про стан лінії фронту та потреби наших військових.
Судити інших за їхню байдужість ми не маємо права.
Але ми вдячні тим, хто підтримує нас із тилу та робить усе можливе для того, щоб нам там було хоч на краплинку легше, — підсумовує військовослужбовиця.
Психіатриня Оля Чорненька каже: для того, щоб зберегти власний та чийсь емоційний стан у стабільності, треба всі негативні емоції направляти в захоплення чи справу для душі.
— Прожити стрес та злість допоможе спорт, прибирання в домі, невеликі навантаження для тіла. Важливо також добре спати, тому що уві сні нервова система має час відновитися. Звісно, регулярно харчуватися та вживати воду.
Не забувай про відновлення та наповнення власних ресурсів. Це можна робити тим, що приносить позитивні емоції: волонтерство, добрі справи, час із сім’єю, прогулянка наодинці чи з друзями.
Психіатриня вважає, що саме ресурси формують наше вікно толерантності — тобто це та кількість стресу та досвіду, з якою ми можемо легко впоратися самотужки. Що більше ресурсів, то ширше вікно толерантності.
— Звісно, у будь-якій професії мають бути професіонали. На війну пішли ті, хто були професійними військовослужбовцями(-вицями), хто хотів навчитися такого мистецтва — добровольці — та кого спонукали якісь інші причини. Натомість неефективний боєць може не принести того, що від нього очікують, — припускає психотерапевтка Надія Мартинюк.
За її словами, звідси може виникати почуття провини, яке деструктивно впливає на роботу всього організму.
Оля Чорненька радить прислухатися до свого почуття провини та запитувати себе, за що насправді ти відчуваєш жаль. Після цього варто продемонструвати собі доцільність цього відчуття та показати, що себе є за що хвалити та поважати.
Абсолютно нормально відчувати горе, співпереживати комусь, але почуття провини не є корисним для жодної людини, — зазначає психіатриня.
Психотерапевтка Надія Мартинюк наголошує на важливості продовжувати залишатися людьми та намагатися ставати вищими за звичайні інстинкти. Адже почуття міри дарує нам відчуття безпеки, без якого ми просто не виживемо як вид.
А ще — не забувати про допомогу фронту та військовим зокрема, мораль і повагу до тих, хто напряму бере участь у бойових діях.
Також нині виникає питання: чи варто військовим, які отримали поранення, повертатися на фронт? Свою думку стосовно цього висловив Масі Найєм — читай її в нашому іншому матеріалі.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!