Азовець — це на все життя: боєць Доцент про унікальність підрозділу, полон та формування української нації

Десять років тому кілька десятків добровольців, які мали лише віру в справедливість та бажання захистити свою державу, стали основою такого військового формування як Азов. За увесь цей час його історія наповнювалась новими успішними операціями, але разом з тим і обростала численними фейками, які розповсюджував ворог.

Попри все, азовці два роки тому виконали чи не одне з найскладніших завдань: після 86-денної оборони Маріуполя склали зброю за наказом та вийшли з Азовсталі. За два роки після цих подій більшість з оборонців міста й досі у полоні. Останній раз азовці повертались за обміном понад рік тому.

Завершальний етап виходу з металургійного заводу відбувся 20 травня. Вікна поспілкувались з істориком, кандидатом філософських наук та офіцером Азову Владиславом Дутчаком на псевдо Доцент, який пережив бої за Маріуполь та російський полон, але попри все продовжує виховувати нові покоління азовців.

— Розкажіть, будь ласка, як у вас батьки виховували любов до своєї країни, яку ви тепер передаєте зі знаннями своїм студентам?

— Насправді у мене мама — історик, вчителька історії в школі. Також була велика бібліотека у дідуся та бабусі. І там серед різного, скажімо, комуністичного мотлоху було доволі багато історичних романів. Я пам’ятаю, коли вперше прочитав Василя Яна Чингізхан. Це можливо клас п’ятий чи шостий. Доволі серйозна книга як для такого віку дитини. Але це було дуже мені цікаво.

Тобто такий світогляд формувався одночасно історичний і все-таки, як на диво, скоріш за все націоналістичний, попри те, що я жив у середовищі російськомовному, ходив до російських навчальних закладів, бо інших у нас не було у місті Жовті Води.

Але в мене було своє середовище україномовне. Я їздив до дідуся і бабусі в старовинне козацьке село Іскрівка Кіровоградської області й там просто втягував в себе цю всю нашу автентику, українську мову, звичаї, традиції, культуру, історію та пісні.

Перша абетка, яку я вивчив, була українською мовою. Хоч я пішов потім навчатись у російську школу.

Мене записали вперше до бібліотеки в п’ять років і я себе вже не уявляв без книжок. А у восьмому класі був твердо переконаний, що буду навчатися на вчителя історії. Тому що це моє. Мені це дуже завжди подобалося.

І бібліотеку свою я став збирати ще в дитинстві. Зараз вона в основному складається з історичних книг, документалістики, мемуаристки, історичних романів. Ось це все в купі сформувало мене.

— Знаєте, запитати у людини, у якої є своя бібліотека, яка в неї улюблена книга, мабуть, було б досить дивно і недоречно. Проте хотілося б таки дізнатись, яку першу книгу ви придбали для власної бібліотеки?

— Взагалі перша прочитана мною книга була українською мовою. Запам’ятав прекрасно, що це були Пригоди Барвінка. П’ять років мені було, я прийшов в бібліотеку, мені запропонувала дуже сором’язливо бібліотекарка почитати книгу. “Вона, правда, українською мовою”, — сказала тоді жінка. А я думаю, що класно, не розумію, у чому проблема.

А одна із найулюбленіших книг, які дійсно перечитував уже кілька разів, і до якої повертався у різному віці, це Адріан Кащенко Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. Там прекрасно все: історична канва, наша мова Наддніпрянщини, без нововведень. Для мене це взірець того, як потрібно подавати історію та одночасно передавати правдивість подій і хронологію.

— Ви читали й в полоні. Скажіть, де ви там брали книжки?

— По-перше, там була бібліотека, але вона була дуже специфічна. Адже це раніше була колонія для неповнолітніх (ще за часів, коли ця територія не була анексована). Потім бібліотека була закрита й все просто валялося як непотріб.

Перша книга, яка потрапила до нас на барак, була хрестоматія з української літератури за дев’ятий клас.

Інші книги, які були, наскільки я зрозумів, дала адміністрація читати. А за такою встановленою традицією, я так розумію, каторжанською це були Новий та Старий Завіти.

Книги були дійсно специфічні. Пізніше, коли спілкувався на допитах з офіцерами ФСБ, то перша книга, яку запропонували — це була робота Бузини.

Але народу було дуже важко, їм треба було якось відволікатися від всього жаху, який панував навколо та від того, що пройшли хлопці під час облоги Маріуполя.

Їм треба було якось перемикатися, і допомогти міг лише якийсь уявний світ, який давали книги. І не було різниці, які саме.

Я нічого не просив у цих офіцерів. У ворога просити нічого не потрібно. Це вияв слабкості. Але я не відмовлявся, коли давали книги.

Так у нашому бараці було понад 40 книг до того часу, як нас на етап повели. Це були різні книги й не всі були мотлохом. Щоправда, всі вони були російською.

— А за вашими спостереженнями, що ще рятувало як вас, так і ваших побратимів в полоні та на Азовсталі? Все-таки це нелюдські умови.

Надія, що це не кінець.

Я буду нещирим, якщо скажу, що не було таких моментів, коли ти думав, що вже все — кінець. Але це не був якийсь відчай. Це була просто така рішучість, але без розпачу.

Потім була надія на те, що все зміниться: спочатку надія на деблокаду, потім на зелений коридор. Після цього була надія, що принаймні наших поранених обміняють на їхніх військовополонених і таким чином ми врятуємо хлопців, які були в страшних муках у цей час в нашому шпиталі Залізяка. Їм кваліфіковану допомогу вже не було чим просто надавати.

Наші медики — це люди з великої літери, це титани, які на своїх плечах тягли всю цю операцію, рятуючи життя хлопців.

П’ятеро медиків прилетіли з Дніпра гвинтокрилами. І це люди, які усвідомлювали, що можливо летять в один кінець. Для них клятва Гіппократа — це й обов’язок перед Батьківщиною, а не пустий звук. Вони прилетіли та виконували свій обов’язок до кінця, а потім пішли з нашими бійцями в полон, де також намагалися хоч якось допомогти з тим мізером медикаментів. Робили пов’язки, допомагали й добрим словом, і консультаціями.

І саме медики найбільше потерпали разом із нашими військовополоненими азовцями від знущань. Тому що росіяни самі себе настрашили тим, що начебто наші медики кастрували їхніх військовополонених.

Це була повна дичина та неправда. Просто в голові не вкладається, у кого ця фантазія з’явилася. Але і через це було ставлення дуже жорстоке не тільки до азовців, але й до медиків.

Також допомагала віра та бажання повернутися до рідних, обійняти доньку, побачити дружину. Це якщо про себе казати. Хотів застати батьків живими, бо мені росіяни казали, що 20 років буду сидіти та дивились на реакцію. Я відповідав лише, що шкода. Якось це трішки зачепило їх, що реакція така спокійна. Хоча, звичайно, всередині все вирувало, жодного спокою не було.

Допомагала віра. На фронті, в окопах, в руїнах майже немає атеїстів. Це значною мірою правда. Люди молилися, але це, знаєте, уже дуже інтимна справа: хто до якої конфесії належить і до кого звертається.

У нас був невеличкий гурток таких однодумців, з різних конфесій хлопців. Ми закінчували кожен свій день в Оленівці так: тихенько сідали гуртом і читали Отче наш, Богородице, Діво, радуйся — це якраз молитва українського воїнства, лицарства. І завершували все Молитвою українського націоналіста. Це нас підтримувало.

Як це не звучало б, можливо, нещиро для тих людей, які не потрапляли в такі ситуації. Проте це нас підтримувало й допомогло втриматися, не перетворитися, як казав Солженіцин, на табірний пил.

Тому що обставини штовхали людей до того, щоб вони просто зневірилися і перетворилися на “тварюку тремтячу”. На щастя, це не стосувалося більшості азовців.

Плюс до всього ми вірили в побратимів, у тих людей, які перебували поруч.

Завжди простягалася рука допомоги саме в скрутну хвилину, й ти в черговий раз розумів, що це родина, це велика сім’я.

Тому нам дуже сильно болить за тих наших побратимів, які перебувають у полоні. Їх зараз понад 900 осіб — це ті нацгвардійці, які належали до військової частини 3057, до якої належить Азов. Вони зараз також для нас азовці й ми за них також будемо боротися та повертати їх додому.

На жаль, дуже мало за два роки обмінів. Повернулися 264 особи. Це дуже мало. Повірте. І вже рік як не було жодного обміну, де був би азовець.

Суспільство, наші громадяни небайдужі, які виходять щонеділі на акції підтримки — вони також долучаються до цієї місії з порятунку військовополонених. За що ми їм дуже вдячні. Безумовно, це нас також підтримує.

На жаль, хлопці про це не знають, але очевидно, що вони вірять в те, що за них не забули та за них будуть боротися, як вірили й ми. Хоч нам розповідали, що нас забули, ми нікому не потрібні, що нас хочуть вбити.

Але ми ніколи в це не вірили. Ми вірили, що обмін буде.

Читати на тему

Дистанція менша, коли у нас один біль: Валерія (Нава) Суботіна про те, як суспільство може допомогти військовим після полону

Якщо співбесідник розуміє, що вам цікаво вислухати, вам цікава його проблема взагалі, що в нього відбувається зараз в житті, він буде з вами говорити, — каже військова.

— Здається, ось ці акції — вони більше допомагають тим, хто вже повернувся, адаптуватись.

— Важливо усвідомлювати, що вони (ті, хто повертаються з полону, — ред.) перебувають в цьому теплому океані підтримки. Це правда.

Я згадую себе 21 вересня 2022 року. Ти виходиш загальмований, у тебе атрофувалися всі емоції. По факту їм немає де взятися, тому що ти постійно в напрузі та під тиском.

І ти заходиш в суспільство несміливо, тому що відбувається деформація свідомості, поки ти в неволі. А тут ти потрапляєш в океан підтримки й поступово ця крига тане.

Ти відчуваєш, що ти вдома, що навколо всі свої — це найкращі ліки. На першому місці, звичайно, це сім’я, яка дочекалася, а потім побратими. І так людина оживає.

— У який момент, ви не усвідомили, а відчули, що вже вдома?

— Десь за тижні два. Проходив такий адаптаційний період, коли ти засинаєш з відчуттям того, що ти зараз прокинешся і знову буде барак, знову кубрик — ми так називали камеру. Але поступово починаєш навіть ходити інакше.

Людей, які вийшли з неволі, їх можна вирахувати за поставою.

Через постійні крики наглядачів, щоб тримали голову внизу, руки за спиною, людина звикає, сутулиться, горбиться, не дивитися в очі. Тому що за це може прилетіти. А чим довше людина перебуває в таких нелюдських умовах, зазнає катувань та знущань, тим довше їй треба адаптуватися.

Це, звичайно, залежить ще й від темпераменту, характеру людини. Але майже всі наші хлопці, які відновлювалися, ставали в стрій. Переважно більшість служить. На жаль, деякі з них загинули.

Ми не можемо знати, як буде далі все розвиватися. Але якщо ти азовець один раз, ти азовець — на все життя.

— До речі, якраз хотіла запитати про Азов та про те, як ви потрапили в цей підрозділ. Спочатку, наскільки я розумію, ви проводили заняття з історії для бійців. А що сталося, що ви вирішили стати одним з азовців?

— Дуже несподівано, насправді. Я не бачив себе військовим. Ніколи. Я все життя пропрацював у вищій школі, мав творчі плани захищати докторську дисертацію.

Але я в такому середовищі обертався, де дуже добре й тепло відгукувалися про Азов. Потім мені запропонували для проекту Націократія почитати лекції для цивільних. А потім був проект Хорунжої школи для азовців, щоб підготувати заступників командирів з роботи з особовим складом.

Приїхав у Маріуполь та 45 днів проводив школу.

Як на той момент, так і зараз, азовці — це сіль землі (найвидатніші представники певної спільної групи, — ред.).

Ми ці 45 днів прожили разом з ними в казармах. Там зв’язалися дуже дружні, теплі взаємини побратимські. Хлопці почали мене агітувати. Я питав, куди мені йти в окулярах. Зір в мене дуже слабкий.

Крім того, я мав серйозну травму ноги. Тому завжди казав хлопцям: “Я за будь-який двіж, тільки щоб не тікати та не наздоганяти”. А це ж все-таки був загін спеціального призначення. В Азові серйозний відбір. Там молодий не завжди може його пройти.

А крайній раз я приїхав у 2020 році влітку вже в Юр’ївку, почитав там лекції, потім поїхав в Урзуф. А мені кажуть, скільки я вже буду їздити: “Давай до нас”. Я поговорив з сім’єю і вирішив, що, мабуть, почнеться новий етап життя.

Я прикипів до цих хлопців і вже не бачив себе поза Азовом. Тому 1 грудня 2020 року прибув на базу. А в січні підписав перший контракт на три роки та став солдатом Азову.

З огляду на те, що я такий дорослий, мене питали, яке в мене звання. На це відповідав, що маю звання кандидат філософських наук. І всі сміялися, тому що в мене в посвідченні було записано “солдат”. Сержантом я вже став, коли був на Азовсталі.

— З яких років у вас тягнеться псевдо Доцент?

— Доцент — це ще з часів Націократії. А саме псевдо з’явилося під час блокування Чонгару. Була акція, яку розпочали кримські татари, до них приєдналися представники Правого сектору.

У мене товариш прийшов у відпустку з АТО та запропонував поїхати. А коли ми туди прийшли, комендант суворо запитав наші псевдо. Мій товариш сказав, що він буде Студент. Усі посміялися, бо він здоровий і такий як я за віком майже. Я тоді, кажу, буду Доцент. Так це і причепилося.

Після цього псевдо я не змінював, хоча коли заходив в Азов, виявилося, що колись уже був такий. А в нас такий звичай, що псевдо закріплюється на все життя і навіть після смерті все одно його ніхто не візьме. Тому що пам’ять про бійця.

І з’ясувалося, що колись був один з бійців Доцентом. Думав змінити псевдо, але коли про це почув Редіс, сказав, що такого бути не може: “Ти — Доцент”.

— Це якась унікальна традиція. Тому що досить часто можна помітити, що у бійців повторюються псевдо. Тож звідси наступне питання: чим унікальний Азов для вас?

— Унікальності в нас хоч відбавляй. Азов формувався, скажімо, з нічого. Як Господь Бог створив все з нічого, так і наші батьки-командири, понад 60 азовців, які формували першу роту, кістяк цього батальйону, створювали традиції, на перший погляд, з нічого. Але це лише для сторонньої людини.

Насправді все ґрунтувалося на звичаях та традиціях найбільш боєздатних підрозділів дієвої армії УНР та УПА: або тих, які ми знали, або ж тих, які собі надумали там хлопці, але щось дуже близьке. Така собі реконструкція.

Плюс ще піддивилися специфіку підготовки корпусу морської піхоти в США, морських котиків, рейнджерів, зелених беретів. Перекладали їхні методички, всіляку тематичну літературу специфіку підготовки.

І ось такий виходив мікс: з одного боку, вихідці були з націоналістичного середовища, з таких дієвих рухів, як Революція гідності. Деякі хлопці прийшли туди з Ультрас різних клубів футбольних. Автомайдан, Правий сектор, Патріот України.

Тобто це все були дуже свідомі люди з таким сталим світоглядом. І вони принесли своє бачення ритуалістики, церемоніалу, який абсолютно відрізнявся від того, що отримала у спадок від Радянського Союзу українська армія на той час. Я вже не кажу про внутрішні війська, які потім стали Нацгвардією.

Безумовно, всі знають про день вшанування наших загиблих побратимів азовців. Він проводиться в день осіннього сонцестояння щороку. Зараз свої корективи внесли. Тому що скупчення азовців — це дуже ласа ціль для російських ракет. Але традиція ця існує як самобутній церемоніал, ритуал.

Нашою візитівкою є Молитва українського націоналіста, Декалог українського націоналіста, наше рукостискання по ліктях — це відрізняє азовців від інших військових.

Азовський салют — стиснутий кулак до серця, видозмінений від нашого традиційного українського вітання, але більш агресивний, мілітарний. Це наші ритуали, церемонія прощання з бійцем, вручення шеврона.

Це звернення до командира: “Друже командир”. У нас немає такого, щоб звернутися: “Пане майор”. У нас так не заведено. У нас дуже побратимські відносини, щирі. Немає різниці ні в чому. У нас ніколи не було такого розуміння, навіть уявити собі не могли, що може бути в підрозділі якась офіцерська їдальня, де окремо будуть харчуватися офіцери, а окремо — рядовий склад.

А проте у нас є дисципліна, субординація. У нас є повага до людей, але затягнутості цієї пострадянської немає. Немає паперової армії, від чого страждають інші. Немає непотрібних в багатьох випадках звітів.

У нас є інститути військової освіти — це військова школа полковника Євгена Коновальця, яка готує для нас сержантів, які є хребтом армії. Наша школа Сціборського готує заступників по роботі з особовим складом. Наша патронатна служба, про ефективність якої й годі говорити. І ці всі інститути — їх беруть зараз за взірець, намагаються клонувати, інкорпорувати в Збройні сили України.

А якщо повернутись ще до самобутнього одного цікавого моменту церемоніалу, один із таких ритуалів є передача командування. Як це відбувається: уособлення бойової міці підрозділу — бойова сокира — передається від одного командира до іншого при повному особовому складі, який шикується.

У 2017 році попередній командир передавав Редісу сокиру вночі. І небо розкраяла блискавка, коли Редіс взяв у руки сокиру. Особовий склад між собою дуже довго тоді говорив, що цей командир очолить нас у буремні часи та поведе до перемоги. Так воно й сталося. Ось така містика.

І те, що нас відрізняє від всіх інших — у нас лише добровольці. Цей принцип був у 2014 році й він залишається зараз. Сподіваюсь він буде і в майбутньому. Тому що це дає свої переваги підрозділу і мотивація особового складу завжди на висоті.

— До речі, про рекрутинг. Набір триває завжди. Але знайти відповідних по духу людей все ж таки буває складно. Скажіть, будь ласка, чи є якісь окремі відмінності людини, яка от точно стане азовцем?

Азов — це завжди свідомий вибір.

Якщо ми беремо більш серйозного віку чоловіків, які до нас приходять, то це здебільшого дуже усвідомлений вибір. Молодь більше тягнеться от за цим вайбом (емоційний стан, атмосфера, — ред.), нашим брендом, незламністю, відчайдушністю, зухвалістю та професіоналізмом. Вони хочуть цей шеврон та бути належними до цього підрозділу.

Друге — це ініціативна людина, ідейна та вмотивована. Третє — мотивація захищати країну. Це те, що об’єднує нас.

А так у нас дуже різні люди. І за віковою складовою. Та й усі регіони України в нас представлені. Деякі люди, щоб в Азов потрапити, їдуть із-за кордону. Є люди з дуже різними поглядами. Якщо Азов формувався на початках своїх з людей із націоналістичних організацій, то зараз у нас бійці найрізноманітніших політичних поглядів, чи релігійних конфесій.

Говорити про узагальнений портрет азовця зараз дуже важко. Ми зліпок української нації.

— Думаю, після рекрутингу й того, як людина потрапляє до вас, вона якось плавно вливається в родину. І ви самі говорили що Азов — це сім’я. Як вам вдається досягати ось цієї єдності між собою та уникати сварок між собою?

— Та чому? Бійці теж між собою сваряться. Усе як в сім’ї (посміхається, — ред.). Але субординація є, повага до командира та розуміння своєї місії насамперед.

У нас ще такий принцип діє, що твій побратим не завжди правий, але він завжди твій побратим.

Дуже важливе розуміння того, що це велика сім’я, один за всіх і всі за одного. Це додає майстерності для азовської піхоти та інших наших підрозділів. Тому що ми знаємо, що наші не кинуть, наші витягнуть. Який би обстріл не був — все одно будуть рятувати до останнього. Обміняють, витягнуть, тому що це Азов.

— Такої єдності не вистачає нам часом у формуванні української нації, яке триває. Тому звідси питання, коли та на якій основі взагалі почала формуватись українська нація?

— Взагалі українці нічим не відрізняються від європейських націй в цьому плані. Нації себе шукали. Згадаймо німців. Вони були весь час розділені. Італійці боролися за те, щоб об’єднатись. Так виник феномен Гарібальді, який об’єднав Італію.

У тих націй, які мали свою державність, цей процес пішов дуже природно, безперервно. Тобто перетікав з одного в інше.

Читати на тему

У битві проти пекла та брехні! Топ-5 фейків ворога про Азов до десятиріччя підрозділу

На десяту річницю створення підрозділу ми підготували підбірку з п’яти фейків про Азов, аби побороти ворожу пропаганду.

А українці були розділені між імперіями, тому державності своєї не мали та усвідомлення себе як нації не так розвивалося, як у європейців.

Перший сплеск серйозний, коли можна вже говорити як про націю, це безумовно перші визвольні змагання 1917-1921 років. Тоді було закладено фундамент, коли українці все-таки отримали державність на короткий термін.

І висновок потім зробили з цього націоналістичні організації, які поставили націоналістичний рух на вищий рівень, більш жорсткий. Вони зробили ставку на ієрархію, дисципліну, і так постала Українська повстанська армія.

Тому, власне, формування української нації — це процес, який відбувається постійно.

Я не розписуюся за азовців, а за те середовище, з якого я прийшов в Азов. Тож ми, українські націоналісти, розглядаємо націю як таку позачасову спільноту людей, яка йде з минулого в майбутнє. Тарас Григорович Шевченко дуже добре про це сказав “І мертві, і живі, і ненароджені” — ось це три компоненти, які складають українську націю.

Тому нація наша формується і цей процес завершиться переможним закінченням нашої, сподіваюся, останньої визвольної війни.

Ми ввійшли все-таки в ці визвольні змагання набагато сильнішими. Наше суспільство більш консолідоване, ніж раніше. У нас було 30 років мирного життя, ми виростили покоління людей, які не бачать себе в радянському якомусь модифікованому російському союзі, а які відчули свою окремішність.

Ці діти 2000 року народження — вони не знають того, що було. Їх нічого не пов’язує з їхніми однолітками з-за “поребрика”. Значною мірою світоглядні позиції — різні. Їх треба лише підтримувати й нація складеться.

— Як ви думаєте, як раніше, наприклад, у часи козаків, так і зараз релігія допомагає в боротьбі?

— Якщо говорити про козаків, там також дуже цікавий нюанс був. У них був січовий священник, але він підлягав кошовому отаману, він йому підпорядковувався. Таким чином світська влада була над релігійною. І як скаже батько січовий, так священник і благословить. Цей принцип дуже допомагав оминати дуже гострі кути.

А над цими релігійними баталіями завжди стояв кошовий отаман, якого обирали всі козаки з різними поглядами й він все урівноважував, заспокоював це море, що хвилюється. А якщо не вдавалося, то його брали за задні ноги й в Дніпро.

— Якщо повернутись до теми полону, то хотілось запитати якраз за історичну складову цього явища. Тому що, наскільки я пам’ятаю, до 30-річної війни військових не брали в полон, їх страчували. А вже після Вестфальського миру були встановлені права і правила поводження з військовополоненими. Наскільки ви пам’ятаєте, коли з’явились перші військовополонені?

— Насправді полон — це такий продукт бойових дій, якщо можна сказати взагалі. І скільки людство не воює, завжди був полон. Але доля полоненого була різна.

У традиції багатьох народів доля полоненого була такою, якій не позаздриш. Його могли в жертву богам принести, або просто стратити, закатувати. І він приймав смерть мученика.

В епоху античності потихеньку почали відходити від цієї традиції, тому що в полонених вбачали ресурс. Навіть війни починалися через банальне бажання взяти в полон невільників, які будуть потім працювати.

Пізніше прийшло усвідомлення, що цих людей можна обміняти на своїх полонених, викупити. Та врешті-решт, з феодалізмом з’явився почесний полон: коли лицарі здавали свою зброю і жили в того, хто їх полонив. Вони навіть разом брали участь у банкетах, турнірах, полюваннях.

І ось це шляхетне поводження з рівними собі частково зберігалося до Кримської війни. Перша світова війна дуже добре показала себе відносно.

Полонених дуже багато було. Невільників з австро-угорської армії відсилали вглиб Росії. Якщо ми згадуємо долю Євгена Коновальця, він перебував в полоні біля Царицина, де тепер Волгоград сучасний. У нього, виявляється, було право як в офіцера покидати табір військовополонених і повертатися під чесне слово на ніч.

Він міг ходити спілкуватися з іншими українцями, які в інших таборах були. Міг налагодити зв’язки. Він там хор організував, спортивні змагання, бібліотеку. Через міжнародну місію Червоного Хреста листування було, медикаменти надавалися. Тобто нормальне цивілізоване ставлення було до полонених в царській Росії.

Одночасно в Австро-Угорській імперії в полоні російські офіцери та солдати мали інше відношення. Вони там потерпали, але тому, що в цей час дуже лихоманило Австро-Угорщину від блокади Антанти й у них було туго з харчуванням Але офіцери російські також під слово могли вийти гуляти містом.

Усе змінила Друга світова війна, коли прийшли до влади тоталітарні режими: нацистська Німеччина та комуністичний Радянський Союз. Тут уже всі правила війни були відкинуті.

І в 1929 році, коли перша Женевська конвенція вступила в дію, там все було прописано насправді: як відноситися, як убезпечити.

Так біда ж тільки в тому, що Радянський Союз не виконував конвенцію цю. І нацистська Німеччина не виконувала в повному обсязі зобов’язання, але стосовно радянських військовополонених.

На жаль, Росія успадкувала модель поведінки із військовополоненими від сталінської.

Українці всі зобов’язання, які є в Женевських конвенціях, виконують. Росіяни навіть отримують кошти та можуть в кіоску, який знаходиться в межах цього закладу, купувати солодощі додатково собі, цигарки. Всього цього у нас немає. А росіяни це все отримують.

І власне ми повертаємося до нашого полону. Коли ми виходили з Азовсталі, усі ті положення, які нам обіцяли росіяни виконати, були прописані згідно з цією конвенцією Женевською. Один в один. Нам обіцяли можливість зв’язатися з рідними, регулярно спілкуватися, листуватися, задовільне харчування, проживання, медичний нагляд, субординацію. Проте росіяни нічого з цього не виконували. І виконувати вони не збираються абсолютно.

Єдине, чим може допомогти нашим полоненим міжнародна спільнота, це більше якісної західної зброї. Це дасть можливість завдати величезних втрат росіянам на полі бою. І це змусить Росію сісти за стіл переговорів та провести обміни всіх на всіх. Тільки це.

Ще з одне. Ці негідники, які катують наших військовополонених у в’язницях і колоніях, прекрасно виїжджають відпочивати за кордон. У мене закономірне питання. Можливо їх можна там затримати та провести слідчі дії? Але поки що прецедентів не було, на жаль.

Читати на тему

Господи, невже я так завинив? Історія українських пілотів Мі-8, які пройшли російський полон

Двоє пілотів розповіли, що пережили під час полону у росіян.

— На жаль, але будемо сподіватися що партнери нададуть зброю, зокрема і вашому підрозділу. І наостанок хотілося б запитати, з огляду на історію, як ви думаєте, чи все ж таки вдасться нам повернути наших полонених? І що може нам допомогти?

Тільки перемога на полі бою є гарантом того, що всі військові наші полонені повернуться додому.

Але повернення всіх на всіх — це лише після перемоги України. Така сувора реальність і тут варіантів жодних.

Суспільство наше повинно зрозуміти, що якщо не дай Боже Україна зазнає поразки на полі бою, не те що не повернеться жоден наш полонений. А ще більше людей потраплять в ці сталінські жорнова системи.

Не забувайте ніколи, що мільйони людей за Сталіна пройшли ГУЛАГ. А путінська Росія лише набирає обертів і стрімко йде до тієї системи, яку впровадили в Північній Кореї.

Залишається не так довго для того, щоб впав цей занавіс, і вони будуть славити вождя. Їхній народ готовий, судячи з всього. Тому треба бути готовим до того, що треба лише дати сильно по зубах росіянам. І тоді будуть можливості переговорних процесів.

---

Однак пережити полон вдається не всім. Інколи додому повертаються лише речі рідних захисників, як це сталось з азовцем Ігорем Прокопенком. Він загинув під час теракту в Оленівці, тож з полону повернулась тільки його куртка. Читай історію захисника Маріуполя, який і досі сниться сестрі.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.