Український співак Сергій Бабкін з початку повномасштабної війни провів уже понад 30 благодійних концертів на підтримку нашої країни, зокрема й рідного Харкова.
У нашому інтерв’ю виконавець щиро поділився своїми переживаннями, розповів про евакуацію родини з-під обстрілів та творчі плани найближчим часом.
— Не знаю, чи це важливо, чи ні. Можна сказати, що перший концерт був Доброго вечора, ми з України! Мені це теж надзвичайно приємно.
Я зіграв два сольних квартирники в Німеччині. Після цього мені написала Олена Кравець і сказала, що зараз усі, хто мав можливість виїхати з країни, збираються в одну команду й допомагатимуть збирати гроші на користь нашої держави.
Я був дуже щасливий від цього запрошення, відчув щось величезне. Це дає відчуття, що ти корисний для своїх людей, країни, для хлопців на передовій.
Це номер один зараз для кожної людини, зокрема й артиста. Це щастя, що тим, чим я все життя займався, я можу бути корисним.
Потім я дізнався, що ця ідея належить Наталі Гаріповій. Вона зібрала всіх та зарядила цією ідеєю. Я одразу погодився без жодних сумнівів. Які можуть бути сумніви? Ніяких!
Фото: babkin_official / Instagram
— Паралельно з туром Доброго вечора, ми з України! різними країнами та містами я виступав і з хлопцями в команді, і сольно. Потім поїхав до Америки.
Моя дружина Сніжана зв’язалася з друзями-організаторами, з якими ми вже давно знайомі, і ми почали бронювати міста, шукати зали, робити рекламу тощо.
Я на кожному концерті кажу своєму глядачу, що нічого не ховаю, я абсолютно відвертий. Моя мета номер один — це щоб багато людей зібрались, купили квитки й разом врятували чиїсь життя.
На концерти приходять різні люди. Є такі знавці, які до дрібниць знають, що відбувається в Україні. Є ті, хто просто прийшов послухати концерт, бо чув про Сергія Бабкіна. Вони не дуже заглиблені в нашу війну.
Тому я інколи висловлююсь, бо мені хотілось би, щоб вони знали про ситуацію в Україні. Я їм кажу: “Ми зараз тут з вами, й ви не уявляєте, яка це допомога українцям. І я навіть не уявляю, бо знаходжусь зараз тут, а вони там — на передовій, у бомбосховищах та підвалах. Вони потребують нашої уваги та чекають на підтримку”.
Тому кожен може собі сказати, що він молодець, бо зробив свій внесок — купив квиток на мій благодійний концерт.
Крім того, я знаю, що багато людей приходять і на концерти, і допомагають у житті — знаходять переселенцям квартири в різних містах, роблять благодійні внески тощо.
А ще мені хочеться, щоб люди дізнались щось про мене. Я відкриваюсь перед аудиторією щиро та ділюсь своїми піснями та думками. Люди можуть запитати в мене щось, і я їм правдиво відповім, бо я ніколи не брешу.
— Я жива людина. Я актор, але не люблю грати в житті. Співаючи, я кудись відлітаю, розчиняюсь у самій пісні. Це теж можна назвати грою, але це не так.
Це спів серця через голос, озвучення тих думок, які були колись написані про ту чи іншу ситуацію. Тобто на сцені ти щоразу відтворюєш той момент, у який була народжена пісня.
Я дуже емоційна, ексцентрична людина. У мене немає перешкод підскочити від 0 до 100% почуттів в одну секунду. Я дуже крихкий, але водночас дуже міцний.
Дуже часто плачу й ніколи не стримую себе в цьому. Якщо хочеться плакати, то треба плакати. І неважливо, чи ти могутній чолов’яга, чи ти жінка, чи дитина.
Почуттям треба дати можливість вийти. Не треба себе стримувати й заганяти все це назад углиб душі.
Після концертів я отримую енергію, хоч це й непрості виступи. Таких не було до 24 лютого й не буде після перемоги України над рашизмом.
Мені здається, що зараз відбуваються найважливіші концерти українських артистів. Кожного вечора, коли молюся, то благаю Бога, щоб вони якнайскоріше закінчились і почалась нова ера для нашої країни.
Тих виступів, які були до початку війни, вже ніколи не буде. Але будуть інші, бо ми будемо інші.
Зараз виступи трохи важкі, бо ти не можеш себе відпустити та стовідсотково розслабитись. Твої думки пов’язані з тими людьми, які зараз у Харкові, Дніпрі, Києві та інших українських містах.
Ти стоїш на сцені, граєш концерт, але на фоні все відчуваєш. Навіть якщо я намагаюсь, то все одно перебуваю у капсулі людини-зерна, земля якої Україна.
Раніше нас вчили в театральному інституті залишати все своє життя за дверима та присвячувати себе виставі. Зараз це зробити неможливо.
Проте після кожного концерту я відчуваю страшенне задоволення, щастя та радість. Бо я впевнений, що зміг об’єднати людей. Одна пара очей на всіх дивиться в сторону нашої мрії — перемоги.
Ми всі, як одна людина, але в нас у кожному є своя маленька країна. Тож у кожному є частка перемоги, бо ми зараз робимо все від нас залежне.
Не треба вимагати, щоб кожен зробив щось величезне. Ні, кинув(-ла) 10 грн на збір на безпілотник чи гуманітарку — це вже великий крок. Якщо кожен це робитиме, наша перемога наближатиметься.
— З першого дня я кажу, нехай на мене не ображаються інші міста, я люблю всю свою країну. Але Харків — це місто, де я народився і прожив 43 роки. Я бачив його різним і бачив, як він ставав кращим кожного року.
Артистів в Україні багато, і всі з різних міст. Так, дехто живе в Києві, але ж вони народилися в інших містах. Тому якщо кожен працюватиме на своє рідне місто, то все буде добре. Бо всюди є люди, яким потрібно допомагати.
Я зіграв понад 30 концертів і, звісно, більшу частину зароблених коштів відправляю саме в Харків — волонтерам. І я не збираюся зупинятись.
— З початку серпня в мене заплановані концерти Німеччиною, де я ще не був: Кельн, Дюссельдорф, Ганновер тощо. Також виступатиму в Цюриху та Женеві.
Я зараз не перестаю писати. Коли все почалось, народилося багато віршів, прози, монологів. Потім, коли я випустив пісню Далі ми самі, я хотів, щоб це була єдина пісня, написана під час війни. Але ж ні, на жаль.
Я пишу й планую випустити на День незалежності мініальбом, у який ввійдуть шість – сім пісень, пов’язаних з війною та сьогоденням.
Наприкінці липня поїду на студію та запишу їх.
— Мені здається, я з дитинства хотів писати українською мовою. Але ж навколишній світ, у якому я жив, не давав мені цього зробити. У школі не було української мови.
З нею я познайомився лише в інституті мистецтв. Першу пісню, яку я написав українською, була Я не той, хто тобі потрібен. Коли я зробив це, то був просто вражений — я написав пісню іншою мовою! Це був такий ніби делікатес для мене.
Потім пройшов рік і з’явилась пісня Хмари. А ще через два роки — Злива. Тобто потихеньку українська мова зростала в мені самостійно і з кожним роком пісень ставало все більше.
Колись режисер Сергій Проскурня мені сказав, щоб я випустив альбом повністю українською. Я йому тоді відповів, що залюбки, але в мене ще немає досить матеріалу. На жаль, він помер і не дочекався, коли в 2018 році вийшов альбом Музасфера, який на 100% був українською. Я свою мрію здійснив.
Звичайно, зараз я спілкуюсь українською, тому що це моя позиція. Чи писатиму я далі російською? Я не знаю. Але зараз пісні приходять українською. Вони неймовірно мелодичні та красиві.
Хоча нещодавно я написав пісню російською. Вона називається Победная. Може, вона теж увійде до нового альбому. Але пісні російською про росіян, скажімо так. Це для них. Вони різкі.
Але в майбутньому я б хотів писати пісні та співати тільки українською.
Переглянути цей допис в Instagram Допис, поширений Sergiy Babkin.5niцца.Musician. (@babkin_official)
Допис, поширений Sergiy Babkin.5niцца.Musician. (@babkin_official)
— Ми не планували їхати в Німеччину. 24 лютого, о 04:50, в Харкові пролунали вибухи. Ми всі прокинулись. Мозок розумів, що відбувається, а серце й душа не хотіли в це вірити.
Ми спробували знову лягти, але не змогли, бо вибухи продовжувались. Було трохи страшно. Діти ще спали. А коли вже бабахнуло близько і я відчув, як земля осипається, ми одразу зібрали речі, покидали їх в авто й поїхали в Дніпро до наших рідних.
Там були понад два тижні, поки вперше не прилетіло туди. Тоді ми вирішили їхати далі — на Волинь.
Коли ми зупинились у Кропивницькому, о п’ятій ранку біля нашого готелю вибухнуло так сильно, що ми зрозуміли, що треба їхати якомога ближче до кордону.
Ми поїхали в напрямку на Молдову. Довго не зупинялись, але могли бути в дорозі максимум дев’ять годин, бо в нас троє дітей, троє котів, бабусі. Перша зупинка була в Румунії.
Там наш старшенький син заплакав, обійняв нас і сказав, що дуже вдячний, що більше не чутиме вибухів. Після “прильоту” у Кропивницькому наш наймолодший почав заїкатись. І тільки два тижні тому він трохи оговтався.
Потім ми їхали через Угорщину, Австрію. Ми просто їхали. Я зрозумів, що рухаємось у напрямку Німеччини. Ми багато разів уже там були, там у нас є друзі.
Коли ми були ще в Угорщині, то Сніжана подзвонила нашій добрій знайомій. Вона нам сказала, що буквально хвилину до нашого дзвінка розмовляла з німцем, який пропонував українцям свою трикімнатну квартиру.
Тож ми все покидали в автівку й швидко поїхали в Німеччину. Там разом з нами жили 16 людей, теж із Харкова. Через деякий час потрібно було цю домівку віддавати, але хазяїн знайшов інші квартири для кожного з нас.
Німці просто неймовірні. З ними точно не засумуєш, бо вони для кожного знайдуть заняття.
— У нас війна вперше в житті. Я чув різні історії від діда про Другу світову: і смішні, і гіркі, і болючі. Різні. Бо війна — це коли все перемішано. На війні може трапитись що завгодно.
Вона відбирає майже все, але не відбирає сонце, яке світить, повітря, яким ми дихаємо, любов, нашу єдність, щирість, відвертість. Багато є речей, які війна не може відібрати.
Вона дає колосальний поштовх цінувати прості речі. Я вночі уві сні бачу свій дім і хочу повернутись туди, як і інші українці. Ти зовсім по-іншому розумієш, що таке батьківщина, рідне місто, дім, родина, друзі, колеги. Це неоціненно.
Ти оглядаєш себе і розумієш, що в тебе в житті багато зайвого, а нам так мало треба для щастя. Якщо глобально, то війна — це завжди переломний момент у житті країни та кожної окремої людини.
— У нас є глибоке коріння. Нас абсолютно неможливо зіштовхнути з місця, тому що ми дуже міцно стоїмо на своїй землі. Ми знаємо собі ціну. Ми вільні люди.
Для нас надзвичайно важлива наша земля. У нас величезна віра в Бога, у свою країну та в нас самих. Ми дуже відверті, радісні й дуже любимо щиро усміхатись.
Війна — період справжнього буму для української творчості. За п’ять місяців повномасштабного вторгнення Росії біль та горе нашого народу знайшли відбиток у десятках музичних хітів.
Телеведуча, блогерка та волонтерка Леся Нікітюк випустила нову пісню Блакитні очі. Слухай ліричний трек.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!