Капеланка Марина Сердіченко про довіру воїнів та свою місію

Вона багатодітна мати, директорка школи, волонтерка і вже понад півроку — капеланка. За плечима одеситки Марини Сердіченко вже більш як сотня поїздок на деокуповані території сходу та півдня України.

Усе для того, щоб допомагати нашим воїнам не лише амуніцією та озброєнням, а й психологічно підтримувати їхній дух. Про роботу з військовими на фронті та як їй самій вдається не падати духом, капеланка розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Вікнам.

Як розпочався ваш шлях капеланки?

— Для мене капеланство — це духовне наставництво. Цей шлях розпочався у 2014 році, коли почалася війна на Сході й до нас стали приїжджати вимушені переселенці. Ми зустрічали в Одесі родини, які нічого більше не мали, і в яких багато хто лишився там, щоб захищати свою домівку.

Цей процес спілкування та підтримки з роками нарощувався. У нашому благодійному фонді Добрий Самарянин, ми завжди займаємося тим, що відповідаємо на потреби людей.

З повномасштабним вторгненням з’явилися інші виклики. Ми почали зустрічатися під час гуманітарних місій з військовими. І я стала розуміти, наскільки для них важлива духовна та психологічна підтримка.

Зазвичай я приїжджаю і вони кажуть: “ну тут лишайте те, що ви привезли, дякуємо, а можна з вами поговорити?”. Я вірянка з дитинства і вже 18 років — дружина священика. І я не можу відокремити себе від служіння чоловіка.

Тож це призвело до того, що я пройшла навчання та отримала ліцензію капеланки. А загалом в мене є духовна освіта та ще дві світські.

Фото надані Мариною Сердіченко

Чому вирішили допомагати нашим захисникам та захисницям саме духовно-психологічно?

— Серце кличе, я не можу інакше. Я бачу, що на фронті є велика потреба в цьому. Зі свого досвіду скажу, що наші захисники більш відкриті до відвертих розмов із жінками.

Вони до мене, як до сестри ставляться, до доньки, до мами. Є хлопці, яким по 18 років. У мене дитині вже 17. Інколи ти просто хочеш обійняти та сказати: “Тримайся, сину! Знаю, що важко, знаю, що дах їде. Я з тобою”.

Тож не можу просто спокійно сидіти вдома. Божа любов мені допомагає любити інших людей. І я служу цим людям. Для мене це просто як дихати, просто іншого шляху не маю. Якщо в країні така біда, я маю бути там, де є в цьому потреба. Ми потрібні нашим воїнам.

Як вам вдається встановлювати довірливі відносини із воїнами?

Це постійний процес. Це спілкування, налагоджування відносин. Частіше хлопці та дівчата розкриваються після трьох-чотирьох зустрічей. Ти знайомишся, даєш свої контакти, береш їхній номер.

Ми також працюємо з родинами військових. І саме через спілкування із сім’ями приходить цей контакт. Саме це і є капеланство. А далі крок за кроком ти наближуєш людину до Бога. Загалом, у нас ціла капеланська команда з благодійного фонду.

Фото надані Мариною Сердіченко

Як вас зустрічають воїни на фронті?

Вони завжди радіють і завжди хочуть чимось віддячити. От, наприклад, шевронами. Це для мене дуже цінно. Є особливі для мене. Але і я до них ніколи з пустими руками не приїжджаю.

Військові настільки вдячні за допомогу, особливо за психологічну, що починають віддавати свої речі, зривати ці шеврони. Я, жартуючи, прошу їх хоча б взуття мені не віддавати.

Була навіть така історія. Один офіцер на Херсонщині не знав, чим же нам віддячити. А потім різко побіг в авто і приніс чеченську папаху. Виявилось, що наші військові зняли її чеченського офіцера, коли була окупація. Я взяла, авжеж, як трофей. Але намагаюся її не торкатися, бо мені гидко.

Читати на тему

Театр вимили й вичистили, бо він був ніби зґвалтований. Відверте інтерв’ю директора театру у Херсоні

Боротьба директора Херсонського театру ім.Куліша Олександра Книги за життя та театр.

Як часто їздите на фронт із гуманітарними та духовними місіями?

Їздимо і на Південь, і на Схід. Порахувати складно. Але майже щотижня ми їздимо до наших захисників і захисниць. І з місцевим населенням також працюємо.

Бо зрозуміло, що чоловіки з родин, які постійно перебувають під обстрілами, найчастіше на фронті, захищають свою сім’ю.

— Такі родини теж дуже потребують підтримки. Але буває, що просто не до спілкування. Ти приїжджаєш під обстрілами, залишаєш допомогу, молишся і їдеш. Люди звідти частіше за все відмовляються евакуйовуватися. Але завжди просять, аби ми помолилися за них. І ми це робимо.

Фото надані Мариною Сердіченко

Що для вас найскладніше в таких поїздках?

— Звісно, особисті історії хлопців. Коли він годину тому втратив на полі бою найкращого друга, або його не дочекалася дружина, або коли у воїна народилася дитина за кордоном, а він не знає, коли її побачить та чи побачить взагалі.

Я намагаюся завжди знайти для них правильні слова підтримки. А ще складно дається усвідомлення цих двох паралельних світів — фронту та тилу. Ти повертаєшся сюди і тут вирує життя. Люди народжують дітей, створюють родини, відкривають бізнеси.

І є життя там. І ця лінія тримає нас як Велика Китайська стіна, аби люди тут, у тилу, могли просто жити. Тому я і їду туди, щоб підтримувати тих, що тримає усіх нас. І сказати нашим захисникам просто “дякую”. Це для них важливо.

Як вдається поєднувати капеланство, волонтерство, материнство та управління школою?

Я намагаюся не відокремлювати це все. Наприклад, часто їжджу у гарячі точки та деокуповані території з чоловіком, іноді беру із собою 16-річного сина. Він сам хоче бути поряд зі мною.

Зі своїми дітьми я завжди на зв’язку, і коли повертаюся, намагаюся проводити з ними якомога більше часу. А наша парафіяльна школа завжди під моїм контролем. Намагаюся приділяти й цьому багато часу. Бо діти — наше майбутнє. За їхнє майбутнє ми й боремося.

Фото надані Мариною Сердіченко

Ваша найбільша мрія?

Мрія нації — аби повномасштабна війна закінчилася якнайшвидше нашою перемогою, і ніяк інакше. Бо вже надто велику ціну заплачено. Я вірю, що той, хто прийшов на нашу землю із мечем, від меча й загине.

Є ще одна особиста мрія. У нас у церкві є стенд з фотографіями наших воїнів. І кожного ранку о 7:30 ми молимося за них, наших захисників, військовополонених, безвісти зниклих.

Бо це все чиїсь діти, чоловіки, батьки. І головне — коли війна закінчиться нашою перемогою, аби всі вони, за кого ми молимося щодня, повернулися додому. І були живими свідками того, що Бог — на нашій стороні, що Бог захищає кожного воїна, що Бог бореться разом із кожним бійцем за нашу країну та народ.

Раніше відеограф Мстислав Чернов розповідав про фільм 20 днів у Маріуполі.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.