Він вважає, що керівник має бути зі своїми підлеглими. І жодного дня у Маріуполі не зраджував своїм ідеям та переконанням.
Кожного тижня разом з побратимами говорив, що навряд протягне більше, ніж наступні сім днів, але попри усі складнощі до останнього тримав оборону Маріуполя. А потім був полон, звільнення та гіркота від усвідомлення, що багато азовців ще лишились у неволі.
Начальник штабу полку Азов Богдан Кротевич в інтерв’ю розповів, наскільки була можлива деблокада Маріуполя, яким було його перебування в російській неволі та як можна звільнити усіх українських полонених.
Ми кожен тиждень говорили, що це останній. Максимум ще тиждень витримаємо – і все.
Деблокада не неможлива. Її просто на той час не вміли робити. Чому? Тому що українська армія на той момент просто не вміла наступати. Давайте будемо чесними.
Треба було спланувати наступальні дії у дві батальйоно-тактичні групи: один напрям відволікаючий, а другий — основний. І ми б з Маріуполя теж могли допомогти, трішечки просуватися вперед до своїх сил. Зробили б коридор і деблокували, а не вийшли з оточення.
Ми не планували виходити з оточення. Маріуполь – це наше місто, і ми його планували обороняти.
Нас всі вісім років не сприймали. Полк Азов ніхто не сприймав. Не приймали в більшості країни. Не сприймали у більшості ЗСУ. Навіть на початку не сприймали в НГУ, але потім зрозуміли, що ми військові.
Якщо нас продовжать не сприймати після того, що ми зробили, то нічого страшного. Ми звикли. Ми продовжимо робити свою роботу.
Тільки дайте нам озброєння, дайте нам техніку. Ми самі це зробимо.
Ми вели перемовини спільно з ГУР України та з ГУР РФ. Редіс (Денис Прокопенко, — ред.) особисто брав участь у перемовинах. Він дуже ризикував, але пішов на цей крок. У мене не вийшло його відмовити.
Ризик був великий, що вони (росіяни, — ред.) просто заберуть його – і все.
Він вийшов, вони провели перемовини й він повернувся. Просто на той момент ми не могли контролювати його безпеку. Він пішов на ризик втратити життя. Це про те, що я казав — він готовий загинути за всіх своїх бійців.
Зі мною спілкувалися тільки двічі. За перші десять днів — двічі, а потім камера закрилася і не відчинялася до останнього моменту, до виходу.
Це камера два на чотири метри, чомусь стоїть два залізних ліжка, хоча це одиночка, туалет, умивальник. Нас переодягли, ми були в тюремній робі. Відеокамера завжди знімала. Спати ти можеш лише з 22.00 до 06.00.
Зачинилися двері та відчинилися за плюс-мінус 120 днів. Як я рахував. Один раз видали туалетний папір, я робив кружечки з паперу — і це був один день.
Я дивлюсь на хлопців. Вони як після Освенцима. А потім мені розповідають про Оленівку.
Ми сідаємо в автобуси, доїжджаємо до Чернігова і там я зустрічаю сім’ї тих, хто ще залишився в полоні.
У мене не було настрою дзвонити своїм батькам.
Ця ідея мені прийшла, коли я сидів у Лефортово. Я подумав, а чому у Європі є російські ув’язнені та чому б Європа не видала їх нам, а ми їх поміняли б на своїх хлопців.
Мені сказали, що у мене нічого не вийде, але можеш спробувати. І ось я пробую.
Я не скажу, що це неможливо, поки я не спробую.
Так само захоплює українців і робота керівника ГУР України. Читай інтерв’ю Кирила Буданова про масовані обстріли, ситуацію в Херсоні та Кримський міст.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!