Мій голос проти війни! Режисерка фільму Клондайк про номінацію на Оскар, долю української культури та жінку на війні

Ця розмова відбулась у той день, коли російські ракети вкотре летіли по мирних українських містах. Поки наш ворог намагається нас вбити, ми розпочинаємо розмову про сприйняття війни у світі з 2014 року, сьогоднішні реалії та майбутнє українського мистецтва, яке здатне створити нову країну.

Зараз ми боремось за свою свободу, незалежність, за свою Україну — у дитячих спогадах, тривожному теперішньому та однозначно світлому майбутньому. Тому кожне досягнення для українців має велике значення, поки ми на шляху до однієї великої перемоги.

Доволі скоро ми дізнаємось, чи зможе наша країна поборотись і за кінопремію Оскар. За можливість потрапити у список номінантів та вибороти золоту статуетку від України змагатиметься фільм Клондайк, який вийшов в український прокат 3 листопада.

Невідомо, чи буде цей день пронизаний сиренами повітряної тривоги або ж стане на диво спокійним, але спробувати потрапити на кінопоказ чуттєвої кінострічки все ж варто. А перед цим ти можеш дізнатись трохи більше про режисерку фільму Марину Ер Горбач.

Марина Ер Горбач в ексклюзивному інтерв’ю для Вікон розповіла, як створювала кіно про трагедію MH-17, як намагалася донести світові правду про війну в Україні, як боролась за себе творчим шляхом та якою бачить українську культуру у світовому контексті майбутнього.

Коли з’явився перший задум фільму Клондайк? Та чому саме на фоні падіння MH-17 розгортаються події?

Ідея створити фільм з’явилася у 2016 році, тому що я дуже добре пам’ятала, як усе відбувалося у 2014 році. Я пам’ятала цей день. У мене є особисті пов’язані спогади. Це мій день народження.

Для мене це була дуже символічна подія, тому що тоді загинули невинні люди — іноземці, які летіли з точки А в точку Б.

Це було шоковою подією. Але у 2016 році, наприклад, слідкуючи за міжнародними медіа, я помітила, що фокус катастрофи MH-17 із політичної та кримінальної перетворився на ритуальний. Стоять свічки, приходять люди, приносять іграшки, а міжнародний суд?

Мені така ритуальність здалася поганим сигналом. Адже вже тоді відбулося порушення кордонів незалежної держави Україна.

Здавалося, що все це зведеться нанівець або якось прикриється, або затягнеться.

Найімовірніше, потрібні були справжні відповіді на запитання: хто це зробив та як, хто у цьому винен та яку ціну має заплатити за цей злочин. Зараз очевидно, що Росія має заплатити цю ціну. Тоді такого контексту я не побачила.

Тому метою фільму було насамперед допомогти самій собі. Я в такій прикутості уваги до подій в Україні, до війни, яку я називаю війною з 2014 року і ніколи не називала локальним конфліктом, була з самого початку. Ставало страшно, що увага світу падає.

Я дуже добре розуміла, що для глядачів за кордоном, навіть фестивальних, навіть лідерів думок — письменників, журналістів, людей, які можуть створювати повістку в медіа та соціальних мережах — ця тема теж була якась “мутна”. 

Тому, маючи професію в руках та розуміючи, що саме відбувається, які саме меседжі, які я хотіла завдяки цій роботі зачепити, пробудити у глядача, вирішила почати роботу.

Це був 2016 рік, і дуже добре, що цей фільм є у мене, тому що зараз це мій life saving jacket (рятувальний жилет, — ред.), який працює.

Цей фільм є моїм голосом проти війни.

І в цій ситуації як українська режисерка, як жінка, яка не на війні, але все ж таки намагається щось робити проти війни, я маю цей вчинок. Тому що зробити фільм — це певний вчинок.

Наша перемога складається з таких ось вчинків кожного з нас. Я так думаю.

Наскільки я знаю, ви тоді якраз народили дитину. Ваша героїня у фільмі теж вагітна. Наскільки історія Клондайку для вас автобіографічна?

У мене тоді тільки народилась друга дитина. Я була вдруге молодою мамою. Жіночий організм реагує на народження дітей цікавими гормонами, які роблять тебе суперчутливою, тендітною. Усе сприймаєш через космос, як я це для себе називаю.

Але у нашому фільмі не було завдання зробити автобіографічну історію. Тому що ми говоримо про Грабове — це конкретне село, до якого належать усі ці події MH-17. Я не є його жителькою, але я співпереживаю тим людям, які залишилися, які раптом прокинулися посеред війни.

Хай як там світ це не називає, але вони прокинулися серед війни, в окупації. І їм було потрібно якось із цим справлятись.

І я дуже добре розумію характер жінки, яка в цьому моменті мусить виживати. Тому що коли жінки вагітні, у них інстинкти загострені максимально.

Ти в цей момент не просто відповідаєш за своє здоров’я. А, як героїня фільму Ірка, відповідаєш ще й за візочки, нові стіни, туалет, ванну — щоб було менше пилюки, тому що це може вплинути на неї погано.

Тому це класний жіночий образ у всіх барвах у тих ситуаціях, у яких може проявитись жіночий характер. І мені, як жінці, було зрозуміло, як його втілити.

Цього року за можливість представляти Україну на Оскарі змагалися дві стрічки про війну. Одна з погляду чоловіка. Інша, ваша, більше про жінку. Як ви вважаєте, наскільки відрізняються ці два погляди на війну?

Тут не йдеться про питання, розповідаємо ми про чоловіка чи про жінку, чи це наратив від жінки-режисера, чи від чоловіка. Тут абсолютно про інше.

Оскар — це певна виставка, галерея світового кінематографу. І так сталося, що з роками саме в категорії Найкращий міжнародний художній фільм країни представляють свої найвиразніші здобутки.

Найвиразніші здобутки для Оскара, хочемо ми цього чи ні, — це ті фільми, які пройшли певний шлях виставки, тобто фестивалів. Тому в нашому випадку те, що у нас був Санденс, Берлінале і багато інших міжнародних майданчиків, те, що ми маємо три нагороди з цих двох фестивалів та багатьох інших — це серйозний аргумент для того, щоб академіки подивились Клондайк.

І дуже добре, що в України цього року є фільм, який нібито випередив час і став таким пророцтвом, як про це говорять міжнародні глядачі. Хоча насправді це кіно розказує про 2014 рік.

Просто війна, яку зараз бачить увесь світ, масштабувалась, тому іноземному глядачу здається, що ми нібито якось відчули вітер того, що буде трагедія, і про неї розказали наперед. 

Це не кон’юктурна історія. Фільм Клондайк у нас з’явився до того, як почалася повномасштабна війна, і це теж не просто так.

Але, звичайно, усі історії мають право на існування. І для кожної історії, для кожного бачення завжди знайдеться глядач. Тому тут не варто порівнювати, мені здається.

Читати на тему

Зйомки стали підготовкою перед повномасштабною війною — Алдошин про фільм Снайпер. Білий ворон

Актор Павло Алдошин розповів про те, як знімалась стрічка, а також як досвід у фільмі допоміг актору на реальному фронті.

Як ви вважаєте, чи так необхідно звертати увагу на гендер чи расу митця? Або все ж таки важливіше мистецтво?

Світ несправедливий, і це треба сприйняти. Тут шукати справедливості, тим паче у такому секторі, як креативні індустрії, — марна трата часу. 

І коли мене питають, що я бажаю Клондайку, я кажу — щоб у нього була довга доля. 

Щоб він з роками міг бути маркером цього часу. Щоб ми не просто пройшли фестивальний рік і далі лягли в архів.

Фільм Клондайк у мене особисто як у режисерки вже є. Це мій великий здобуток, а далі (на Оскарі, — ред.) вже справа і політики, і удачі, і правильних стосунків, і правильних слів.

Приходьте в кіно, зробіть свій висновок. Це кіно авторське. У нього була дуже чітка мета пройтися по цих, я б сказала, вершках фестивалів і залучити до перегляду аудиторію, яка ходить дивитися ексклюзивне кіно. І він зі своєю першою планкою впорався.

Якщо у нас буде номінація чи шортліст на Оскар, то це буде прорив. Це вже буде щось для країни, а не просто для Клондайку. Тому що Оскар виграє не режисер, а країна.

Наскільки мені відомо, знімальна група стрічки Клондайк була досить інтернаціональною. Наприклад, музику для фільму писав грузинський композитор. Як вдавалося пояснювати усі деталі, якими прошита війна, громадянам інших країн? Як знаходили спільну мову?

— Я завжди собі обираю оточення не за національністю, а за тим, наскільки ми у якомусь одному “вайбі”, наскільки одне одного розуміємо.

Головне — розуміти, що ви говорите однією мовою, мовою образів, які ми точно відчуваємо.

У нас теж є певна мистецька виразність. Я можу сказати своєму звукорежисеру, що тут має бути “втомлений вітер”, давай зробимо. Якщо це мій звукорежисер, композитор, то він зрозуміє, що я від нього хочу.

Тому була дуже класна комунікація образами на творчому рівні. У нас був час, щоб створити симфонію, як я її називаю. Ми не робили окрему музику під епізоди. А Звіад написав 13 хвилин музики, яка драматургійно починає, продовжує і закінчує кіно. Я її просто точково розставила по фільму.

Ваш чоловік був співпродюсером фільму. Як це взагалі — працювати у парі над творчим проектом?

Багадир був тією людиною, яка сказала мені: “Ти маєш це кіно зняти”.

Я знаю, що зі мною непросто працювати. Коли я в роботі, то взагалі нічого не бачу, окрім монітора, процесу, акторів і всього цього двіжу навколо кадру.

Можливо, іноді у мене немає можливості запитати, наприклад, чи він не захворів, подбати про нього. Але він розуміє, що це такий період — коли, як авторка, маєш наче пуповину з монітором і з усім, що відбувається.

Для мене це тільки так може існувати. Я в цей момент перебуваю у паралельному світі та не сильно “відстрілюю”, що відбувається у побутовому.

Ще до початку повномасштабної війни поєднувати сім’ю та роботу було досить важко, особливо для жінок. Як тепер вам вдається тримати цей непростий баланс?

Поєднувати важко, але вдається сконцентруватись на тому, що у цей момент головне. І я там повністю. 

А коли цей процес закінчується, то мені потрібно набратися сил і віддати увагу родині, дітям. Так працює мій творчий організм. 

У мене були великі мрії, що я відновлюсь після Берлінале, але почалась повномасштабна війна, і це не вийшло зовсім. Плани більше не існують, всім потрібні нові скіли психологічного виживання. 

Заборонила собі у квітні три години вранці дивитись новини. Я вставала, проводжала дітей у школу, робила якісь свої справи. І це були такі години на відновлення. Все одно новини від нас нікуди не діваються, ми все одно їх бачимо.

Проте у нас із чоловіком є вечірня традиція: коли я хочу почитати новини, щоб знати, що там відбувається, мій чоловік зупиняє: “Якщо відписався Зеленський, то лягай спати”. Це він говорить про вечірні відеозвернення у Telegram-каналі.

Я вже й повідомлення не слухаю, але бачу, що президент на місці. У цьому ритуалі є щось здорове.

Наскільки важко вам було визначитися з локацією, яка б найкраще продемонструвала місце, де точаться бої? Як обирали місце для зйомок?

Ми знімали на Одещині, за 40 км від обласного центру. Обирали за допомогою мап Інституту географії України. Тому що у нас був певний запит на кордон в кадрі, на степи Донбасу. І ми мусили знайти дуже схожу локацію.

Нам запропонували глянути локації у Вінницькій, Харківській та Одеській областях. І так наш пошук звузився до Одеської, тому що ми розуміли, що логістично буде там зручно.

Це дуже хороша локація з багатьох причин. І вона відповідала сценарію.

Коли в сценарії було написано, що має бути рожевий схід сонця, він був рожевим. Або коли мали бути величезні хмари, вони у якийсь дивовижний спосіб там з’являлись, і жодного разу не було маленьких хмар.

Завжди говорила групі, що у нас не буде маленьких хмар. Усі сміялися, бо куди ти їх подінеш. Але у нас дійсно не було маленьких хмар, а були тільки великі. І це класна відповідь локації нашому задуму.

Ви розповідали, що головні актори репетирували не епізоди, а біографії своїх героїв. Розкажіть, будь ласка, як це відбувалося? Досить важко уявити собі таку роботу.

Я вірю в те, що актор не мусить грати епізод. Актор грає певного персонажа. І для того, щоб стати цим персонажем, йому потрібно прожити виразні або поворотні пункти історії цього героя.

Наприклад, якщо ми говоримо про родину Толіка та Ярика. У них є конфлікт як у двох чоловіків. Від початку фільму вони не можуть вирішити, хто у них там головний. Або Ірка і Толік, які зустрілись, якось закохались, і у них була своя історія. Вони мали це просто програти.

І ми ніколи не затираємо репетиціями (у значенні “не репетируємо”, — ред.) з акторами те, що ми знімаємо на майданчику. Тому що якщо вони зігралися в етюдах, якщо вони прожили й точно знають, як закохалися, сварилися, ходили в лікарню, купували нові вхідні двері й так далі, то на майданчику в такому випадку режисер має героя, а не акторів, які щойно вийшли з грим-вагона. Такий метод дає змогу працювати на постановчому максимумі.

Зйомки фільму почалися ще задовго до повномасштабної війни. Чи замислювалися ви за ці вісім місяців про те, яким був би фільм, якби його знімали після подій 24 лютого?

Я б не знімала про MH-17 точно. Якби зараз бралася, якби у мене були ось ці сили залізти знову в тему війни, бо це величезний емоційний ресурс. Такі фільми не робляться з пустого місця.

Якщо я у 2016 році ухвалила рішення, що я йду за цією темою, а у 2022 році випустила, то це означає, що я кожного дня, кожної секунди жила з цими образами, жила з цією темою. Я її проживаю, думаю, як її втілити.

Очевидно, що не вистачає гуманізму в тому, що відбувається. Ми вже дуже звикли до війни. Я вже звикаю і впевнена, що глядачі теж вже звикають. І за кордоном це вже стає буденністю.

Тому, мені здається, якби я бралася, то обирала б дуже локальні історії того, як бабусі вивозили своїх песиків, або як мами пояснювали своїм дітям, що відбувається.

Те, що відбувалось у перші дні війни, коли колишні дружини з майбутніми дружинами чи коханками, чи тещами, збирались десь на одній території — це неймовірний букет стосунків.

Читати на тему

24 лютого вагітною тікала від війни, а 24 серпня — народила сина: символічна і сильна історія Тамари Волошин

Боялася, що пологи почнуться в укритті: історія дівчини, яка народила у День Незалежності.

В Україні вже створили й будуть створювати фільми про війну. На вашу думку, яким має бути воєнне кіно, щоб торкнутися сердець якомога більшої кількості глядачів?

Через загальнолюдські теми потрібно йти. Потрібно говорити через те, чого не було в новинах.

По-перше, зараз дуже багато кінематографістів виїхало за кордон. І мені здається, що цей час, поки будуть там, вони краще зрозуміють аудиторію. Вони зрозуміють конкретно, з ким вони говорять, з ким комунікують, хто ці люди, що їх може зачіпати, що їм може бути цікаво, як через них подати історію українську.

По-друге, потрібно, щоб був національний кінематограф, тому що це частина національної культури. Буде він глобальним чи ні, але він мусить бути.

Якщо з десяти фільмів два чи три будуть видатними, це вже дуже хороший коефіцієнт корисної дії, це суперпоказники.

Але я так само думаю, що Україна не уникне долі певної платформи чи локації для іноземних продакшенів, які вже пишуть сценарії. І я думаю, що зірки світового рівня будуть зніматися.

Уже є приклади того, як приїжджали голлівудські акторки та актори в Україну. Це теж певна історія. Є документальний фільм Шона Пена, який, думаю, з’явиться дуже скоро.

Тобто не можна сказати, що нам потрібно тільки щось одне. Нам потрібно все. Це як в армії, не можна говорити, що нам потрібні лише ракети, а піхота нам не потрібна, так не воюють. Нам усе потрібно, різні види зброї. Так само потрібні й різні жанри фільмів, різних масштабів, для різного глядача.

І потрібно розуміти, що Росія теж підтримуватиме фільми про війну. Це точно буде робитись. Вони завжди виділяли значно більше бюджету, ніж ми. І вони зніматимуть фільм про “невинних” солдат і про закоханих українських жінок, які потім помирали, закриваючи їх собою.

Не потрібно думати, що Росія раптом зникне та відмовиться від такого сильного промо своєї точки зору, як кіно.

На вашу думку, наскільки повномасштабна війна спроможна привернути увагу до українського мистецтва? І водночас яку силу має зараз мистецтво, щоб зробити нашу війну видимою та зупинити її?

Якщо українському кінематографу вдасться бути не мелодраматичним, а емпатичним, тонким і на високому рівні смаку, то це може бути стилем українського кіно. А ще іронічним. 

Доволі часто навіть серед західних представників лунали слова про російську культуру. Наш ворог посилено її популяризував у світі. І тепер дехто не хоче від неї відмовлятися. Як ви вважаєте, як нам відділитись від цієї культури в очах іноземців? Та як демонструвати власну культуру світу?

Я не думаю, що нам потрібно з ними змагатися. Знаєте, у мене дитина займається бігом, і як тільки вона дивиться назад навіть трошки, то відразу сповільнюється — і тоді вона не може першою пробігти дистанцію. А як тільки дивитись вперед, то добігає першою.

Тому нам теж потрібно дуже правильно розподілити свої сили. Мають бути загони, які відділяють російську культуру від української, але це не мають бути ті самі люди, які творять українську культуру. 

Поки ти прибираєш від себе все, розчищаєш дорогу, то стільки йде сил на те, щоб побудувати ось цей кордон з російською культурою, то творити українську вже не лишається часу.

Зараз Україна є вже з тими героями, які з’явились під час війни, з тими багажем з минулого, який невикористаний, з нашою естетикою. І це має продукувати свою власну культуру.

Якщо комусь ще не зрозуміло, що це дві різні культури, то їм не буде це зрозуміло ніколи. Не треба навіть змагатися, тому що це сили в пісок.

Але є люди, які розуміють, яка цікава Україна та українці. Говорять: “Нічого собі, їх бомблять, а вони наступного дня ремонтують”. І таких багато є, у них є запит на інтерес до українців. Тому треба цей запит задовольнити. Їм потрібно дати кіно. І потрібно боротися за серця цих людей. Тому що у них будуть друзі, діти, родичі, вони — майбутнє для наших дітей.

Яким має бути українське мистецтво?

Мені здається, що потрібно з дуже великою любов’ю поставитись до усіх тих недоліків, які ми ставимо самі перед собою як “недолік” нації.

Навіть “срач” чи заздрість — здається, це наш національний недолік, але якщо їх полюбити, то можемо навіть з цього матеріалу зробити мистецтво або розвагу, а відтак оздоровитись. Без любові нікуди не зрушимось.

Коли інша людина хоче зробити фільм про твій біль, то не потрібно ставати у позицію, що ніхто не має права знімати про те, як було, наприклад, у Харкові. Ця точка зору не продуктивна і не креативна.

Крім того, вона дуже обмежує людину, яка відразу реагує запереченням.

Ексклюзив на біль не може народжувати мистецтво.

Зазвичай ми наприкінці питаємо про силу українців. Ми знаходимо у собі сили боротися за Україну щодня. Однак сьогодні хочеться поставити питання трохи інакше. А що для вас Україна?

З фільмом Клондайк я боролася за себе, за своє якесь ментальне здоров’я, за свою емпатію. Зовсім не хотіла бути людиною, яка ігнорує очевидні трагедії.

Я не хотіла закривати на це очі, не хотіла відчувати себе жертвою. Не хотіла популяризувати естетику насилля, створюючи фільм про війну, про жахливу катастрофу.

Якщо не говорити пафосом чи якимись дуже заскорублими реченнями про Батьківщину, то для мене Україна — це майбутнє. І для того, щоб воно у мене було, мені потрібно відстояти саму себе.

---

Бореться за майбутнє України й Джамала. Співачка ділиться, що її засіб від депресії — невтомно працювати. Також Джамала в ексклюзивному інтерв’ю для Вікон розповіла, як допомагає Україні, чому плаче ночами та як наближає перемогу бесідами з Еміне Ердоган та Борисом Джонсоном.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!