Медик сказав, я не маю права померти: інтерв’ю з морпіхом із Маріуполя, який пережив постріл з танка та російський полон

Бувають очі, в яких, як кажуть, можна потонути. А трапляються ті, що ніби освітлюють шлях у пітьмі. Таким був погляд Гліба на одному з численних сюжетів, де пощастило його побачити вперше.

Здавалося, у його житті не було нічого, крім добра. Однак численні поранення свідчили про зовсім інше.

Знадобилося близько трьох місяців, щоб нарешті познайомитись особисто і дізнатись, як такі життєві дисонанси поєдналися в одній долі. Та замість фізично зламаної людини, в якої лише сяючий погляд свідчить про сталевий дух, назустріч вийшов на своїх двох той, хто став втіленням справжньої залізної людини, пронизаної титаном.

Незмінними лишились лише очі й та міць, яку вони випромінюють, даруючи віру іншим у те, що якщо він є втіленням добра, то у зла немає жодних шансів.

Гліб Стрижко пройшов чималий шлях за 25 років — від громадського діяча до морського піхотинця. Переживши численні поранення та російський полон, він зміг знову почати ходити та зберегти віру у світле майбутнє України й бажання продовжити служити українському народу.

Військовий розповів про оборону оточеного Маріуполя, погляд в очі смерті та зламане тіло, жахи російського полону та його наслідки, а також про те, як вдалося зберегти ясний розум у нелюдських умовах та надію на повернення додому.

У вас чимала історія у волонтерстві та соціальній роботі. Що наштовхнуло вперше на таку діяльність? Чому хотілось робити добро?

— В принципі все, що я робив, було спрямовано на створення кращого світу навколо себе. І, зокрема, тому що в моїй структурі світоуявлення Україна є найвищою цінністю. Тобто немає для мене нічого важливішого. Ні родина, ні друзі, ні освіта, ні гроші.

У моїй ціннісній піраміді Україна займає цю вершину. Тому вся моя діяльність спрямована так чи інакше на те, щоб зробити мою державу сильнішою, потужнішою, а громадян — освіченішими.

Беззаперечно, частину цього виховання, певний фундамент заклали батьки, також частку заклала церква. Якось після останнього дзвоника у сьомому класі прийшов у центральний храм у Полтаві й став послушником.

У дев’ятому класі почали з’являтись думки, що я можу ходити в школу у вишиванці, але мені цього недостатньо і я хочу ще щось робити. Це вилилось у те, що я долучився до громадської організації Молодіжний націоналістичний конгрес, де мої якісь світоглядні позиції щодо України гартувались та закріпились.

Після такої кар’єри у соціальній роботі, коли з’явилась думка йти боронити свою країну?

— Якраз початок війни у 2014 році припав на моє завершення школи. Мій брат і вітчим пішли воювати. Зокрема, брат — професійний військовий. Війна є його роботою. Вітчим — доброволець, хоча йому давали відстрочки, бо у нього троє дітей.

Він послав лист міністру і сказав, що йому відмовляють у його конституційному праві. Після цього його за два дні призвали. Для мене це теж класний приклад, як людина будь-якими шляхами досягає бажаного.

Мене так само виховували. Можливо, навіть закріпляли ось цю внутрішню українськість, якщо можна так сказати. 

І оскільки Україна в моїй системі цінностей є найвищою, то відповідно, мені хотілося долучитись до структури, яка захищає її. Такою структурою в Україні є Збройні сили.

Мене давно манила армія. Постійно дивився якісь програми про військових. Тобто я сам у себе підігрівав це бажання. Потім влітку 2020 року остаточно для себе вирішив, що це буде останній рік роботи в Українській академії лідерства, а потім хочу долучитись до лав Збройних сил.

Це рішення постійно літало десь біля мене, і потім воно остаточно кристалізувалося.

Чому обрали саме морську піхоту для служби?

— Коли я обирав собі підрозділ, в якому хотів служити, до цього підходив серйозно. Це не було якийсь імпульсивне чи емоційне рішення. Я хотів долучитись до найкращих.

Щоб бути кращим, потрібно бути з найкращими.

У моєму розумінні морська піхота — це еліта Збройних сил. Я долучився до першого окремого батальйону морської піхоти. У ньому є окрема рота, яка має назву десантно-штурмова. Це хлопці, яких кидають туди, де більше “замісу”. Вони, як бур, який пробиває умовно ворожі позиції, а потім йдуть всі інші війська.

І власне перший батальйон перший не лише за назвою. Це перший батальйон морської піхоти, який був створений у незалежній Україні 1 липня 1993 року. 

Це ті люди, які точно знають, чого варте гасло морської піхоти “Вірність завжди!”, тому що 2014 року вони вийшли з Криму.

Знав, що ці люди зможуть мене багато чого навчити, зокрема і цієї вірності, клятви морського піхотинця, чіткого виконання наказу.

Тому для мене було і є великою честю те, що я належу саме до цього батальйону, до таких ударних військ.

Хіба можна просто прийти та сказати, що хочеться служити саме у морській піхоті? Чи довелося все-таки підготуватись?

— Я знав, що у морській піхоті високі вимоги до фізичної підготовки. Відповідно, я півроку готувався до цього, робив різні вправи.

Я почав доволі різко збільшувати своє фізичне навантаження, для тіла це був стрес. Мені було дуже погано після тренувань, але я розумів, що це треба, що для мене це важливо і я зможу це стерпіти. Все ж таки біль тимчасовий, а тріумф — вічний!

Другий елемент підготовки був моральний, згідно з посібником морських піхотинців, що називається Вести! Боротись! Перемагати! Він складається з восьми розділів, де прописані чітко ідеологічні аспекти, певні ціннісні моменти, ті речі, які важливі для морського піхотинця, як вона функціонує та як іде взаємодія з командирами.

Як приймали на службу в морську піхоту?

— Я складав екзамен з фізичної підготовки взимку у Миколаєві. Був страшенний вітер, я біжу в сльозах, обмерзаю, соплі течуть і замерзають, але я все одно продовжую бігти. Я дуже добре склав його, пройшов тест на адаптивність, із психологом поговорив. І після цього мені дали такий листок, який називається відношення.

Це означає, що частина готова мене взяти, якщо у мене буде все добре зі здоров’ям. 2 лютого 2021 року я підписав контракт зі Збройними силами України.

24 лютого 2021 року, тобто за рік до початку повномасштабної війни, що також для мене дуже символічно, я склав присягу на вірність українському народові.

15 квітня закінчився період навчання у навчальному центрі й цього ж дня був мій перший день у батальйоні. Це було теж дуже символічно: коли я прийшов, хлопці ввечері повертались із зони бойових дій.

Я зустрічав із захопленням цих людей, які повертаються на БТРах, такі брудні, з бородою та неймовірно рішучі. Вони вдихали жагу до життя і випромінювали сміливість та силу. Тоді я зрозумів остаточно, що обрав саме тих!

Які були перші думки, коли стало відомо, що розпочалась повномасштабна війна?

Я випадково дізнався про війну. 

Ще 23 лютого нам дали наказ вимкнути телефони. Як пояснили, могли літати російські літаки, пеленгувати місця розташування військових та можливі обстріли.

Враховуючи те, що мій підрозділ тоді вже перебував у зоні проведення ООС, трохи північніше Маріуполя, то сприйняли це просто як наказ та вимкнули телефони. Вночі десь о третій чи о пів на четверту нас розбудили та сказали про повну бойову готовність і ми побігли на позиції.

Вилітаємо з бліндажа, на вулиці лупить дощ, горизонт запалений від РСЗВ, тобто Градами, Смерчами. Я не бачив такої кількості техніки, яка одночасно стріляє.

До цього у попередні дні нас могли обстрілювати зі стрілецької зброї або гранатометів, то тут вже артилерія гасить. Звичайно, мозок здогадувався, що щось цікаве почалось.

Ніч закінчилась, почався ранок 24 лютого. Тоді дозволили одному з бійців увімкнути телефон. Він зачитав новини, що почалась повномасштабна війна та обстрілюють мирні міста. Проте мозок це не сприймав, бо якось на Донбасі (може, це дивно прозвучить), війна як норма сприймається.

Мені знадобилось десь три дні, щоб остаточно сприйняти, що війна почалась на території всієї України.

У ніч з 24 на 25 я вперше побачив зблизька, як стріляють Гради, і в принципі можу назвати це страшно красиво. 

Коли падає ракета, вона виглядає, як виверження вулкана. Щось подібне я бачив лише в Ісландії. Тоді це був звичайний вулкан, а тепер це була штука, яка може мене вбити.

Як ваш підрозділ опинився у Маріуполі?

— Ми заїхали у Маріуполь та закріпились на Металургійному комбінаті імені Ілліча. У нас був наказ не пропустити прориву противника в район міста, і власне там уже почали займати позиції та оборону.

З початку квітня дуже посилилась інтенсивність боїв. Росіяни в рази більше почали насідати. Це було відчутно, було значно менше часу для перепочинку.

Яким був той день, коли ви потрапили у полон? Як з-під завалів взагалі вдалося вас дістати?

— Моє завдання полягало у спостереженні за ворогом. У разі переміщення ворожої піхоти, техніки, танків, БТРів, я передавав це своєму командиру, а він віддавав наказ на знищення.

Коли я перебував там, у якусь мить росіяни зрозуміли, що ми спостерігаємо звідти та коригуємо вогонь, і почали обстрілювати з танків четвертий поверх.

Він був майже повністю зруйнований. Відповідно, ми змістились на третій поверх. Проте я піднімався час від часу сам на четвертий поверх. Там кращий кут огляду та ймовірність, що туди будуть якісь прильоти, менша.

В один із таких моментів, коли я виходив на сходовий майданчик, щоб піднятись, повертаю голову і бачу, як у наше приміщення цілиться танк.

Вистрілив танк і поцілив у стіну, де я стояв. Через яскравий спалах і вибухову хвилю у мене закипіли очі. Тобто я перестав бачити. Потім почала руйнуватись та частина будівлі, і я злетів з третього на перший поверх.

Мене привалило цим камінням і плитою. Я не втрачав свідомість весь цей час та постійно ставив Богу питання: “Ось це так я помру?”

Коли я впав, то не знав, чи живий я, чи ні. Не міг розплющити очі, не знав, що відбувається. Навколо лише темрява.

Проте у мене як у командира відділення була радіостанція на плечі. Тільки коли мене почав викликати мій командир, то зрозумів, що я живий. Просто не міг поворухнутись та нічого не бачив.

Я зрозумів, що потрібно кликати на допомогу, тому що або мене знайдуть і витягнуть, або я там просто помру від безсилля, нестачі води чи їжі. Але через те, що грудну клітку придавило плитою, кожен крик потребував дуже великої сили, й це було доволі боляче.

Проте десь на третій чи четвертий раз, коли я кричав, прибігли мої хлопці, витягли мене з-під завалів, перенесли в сусідню будівлю у підвальне приміщення.

На щастя, в той час на наших позиціях був бойовий медик. Він мене почав оглядати та порадив мене перенести трохи далі, умовно ближче до світла. І щойно мене перемістили, буквально за хвилину в кут цієї будівлі влучає авіабомба. Все обсипається там, де я лежав.

Мені медик каже: “Дивись, за годину вже двічі вижив, тепер ти не маєш права померти”.

Після цього він мені зачитав список того, що зі мною трапилося. У мене був повністю роздроблений таз, забій грудної клітки та ребер, зламана щелепа, покришені зуби, зламаний ніс, струс мозку, контузія, купа гематом по тілу, від вибуху снаряда закипіли очі. Та загалом я був живий! І це добре (згадує морпіх, — ред.).

Потім увечері мене доправили у польовий госпіталь на території заводу, де санітари розплющили мені очі, я почав бачити. Мені вдягли бандаж на таз.

Я постійно пробував, чи я можу поворушити ногами. Це було для мене контрольною точкою — якщо я рухаю ногами, то все добре.

За два дні сказали, що комбінат оточений російськими військами, і польовий госпіталь відповідно. Тому над ним було піднято білий прапор з цифрою 300. Це означало, що там поранені.

До нас зайшли та сказали, що передають російській стороні у лікарню, щоб зберегти наші життя. Потім у цей день прийшли росіяни, забрали нас. 

Читати на тему

”Перекладач” — це коли тебе б’ють, поки не почують російську. Спогади волонтера Ігоря Талалая про 88 днів полону

Про тортури, нелюдські умови в СІЗО та колоніях окупованих міст і мрію якнайшвидше повернутися до волонтерства — історія Ігоря Талалая.

Що робили окупанти, коли ви потрапили в полон?

— Спочатку відвезли нас у Сартану в розподільчий пункт, познімали частину речей, забрали документи та відправили в Новоазовськ. Перше, що зробили росіяни там, це зняли з мене бандаж, який фіксував мій таз.

Після цього я почав відчувати пекельні болі. Коли я просив про допомогу українською, мені сказали, що допоможуть лише тоді, коли говоритиму російською.

Мені знадобилось години три, щоб мій мозок переступив через якусь свою гордість, щоб попросити про допомогу.

Проте мені там допомога не надавалась жодна. Просто підтримували життєдіяльність, щоб зберігати обмінний фонд. Щоранку, коли заходили лікарі під час огляду, мені постукували по плечу і казали: “Ну, тримайся”.

Крім того, через те, що у мене була роздроблена щелепа і я не міг сам харчуватись, мене годували санітарки, але вони не завжди це робили. Могли просто прийти, сказати: “Укроп, винний у смерті моїх дітей” чи ще щось таке, поставити та сказати: “Жри сам”.

Після тижня в Новоазовську мене та всіх інших транспортували в Донецьк. Там в принципі так само нічого не було. Знеболювальних ніяких не кололи.

Загалом за ці 16 днів я звик жити без знеболювальних. У мене організм просто вирубався від болю, й воно десь допомагало.

Декого приходили допитувати. Проте я був настільки розібраний, що будь-який дотик до мого тіла спричиняв жахливі болі.

Як рідні дізнались про те, що ви в полоні?

— Постійно приходили псевдожурналісти, розпитували. Відповідно, чим гірший вигляд був в українського військового, тим краще було для російської пропаганди. Я під цю категорію підпадав ідеально.

Однак одна з таких речей допомогла. Є такий Telegram-канал, куди публікують фото та відео полонених українських військових.

Я не впевнений, що в цивілізованих країнах так би робили. Але Росія та цивілізація — це дві паралелі, які ніколи не перетнуться.

Туди теж скинули відео зі мною. Так мої друзі та рідні дізнались, що я живий. Приблизно зіставили, коли поліг комбінат та коли мене взяли в полон. Потім подали заяву в Національне бюро. Дуже швидко вдалось обміняти, тому інакше, як дивом, я це не назву.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Іван Мінченко (@basaev_zp)

Чи був страх полону?

— Коли ми з братом говорили, то я йому казав, що найбільше боюсь в бою потрапити в полон. У кожного з моїх друзів були варіанти, що робити, щоб не здаватися в полон.

Хтось відміряв відстань від курка автомата, у когось був пістолет. Я носив дві гранати, щоб у разі чого привідкрити бронік та закинути туди одну з них. Тому мій брат дуже переживав за мене, бо знав, що мені стане сили забрати у себе життя, щоб не здаватися в полон.

Чи повідомляли вам, кого звільнять наступним? Коли ви дізналися, що вирушаєте на обмін?

— Я дізнався про обмін, коли мене посадили в машину і я запитав у людей, які там були. З Донецька спочатку везли у в’язницю, але мене туди не взяли, бо я був тяжкопоранений. Потім посадили у швидку та незаконно вивезли на територію РФ.

Спочатку опинились на кордоні, а після вивезли в Таганрог на військовий аеродром та пересадили в Іл-76. Там я побачив дуже страшну картину. Тоді я ще раз собі нагадав, що Росія — це не держава, а якесь терористичне утворення.

Ми заїхали на аеродром, де були українські полонені, у яких були скотчем перемотані ноги, руки, очі, рот. Було таке відчуття, що це якісь заручники в руках терористів.

Потім нас перевезли в Крим на військовий аеродром Севастополя, а там вже пересадили у військову машину та обмінювали.

Що допомагало триматись морально у полоні?

— Мені дуже допомагала молитва. Я розумів, що це єдиний варіант, що може знімати якось біль чи відволікати мозок. Також дуже тримала клятва морського піхотинця.

Коли людина приходить у морську піхоту, то вона не одразу називається морським піхотинцем. Це звання потрібно заслужити, пройти психологічну смугу морської піхоти, здобути право носіння штурмового берета та, відповідно, скласти клятву морського піхотинця.

Власне, слова цієї клятви мене тримали та розуміння того, що якщо Бог десь вберіг мені життя, то значить є робота, яку я маю зробити.

Крім того, я уявляв собі, що я можу зробити, коли повернусь. Уявляв себе якимось лісорубом на Алясці, далекобійником у Європі. І це теж дуже добре допомагало.

Також згадував інші моменти. За 25 років у мене було супернасичене життя. Уявляв, як я в Україну повернусь.

Читати на тему

Завжди був вільним, навіть у полоні: Олег Сенцов про новий фільм Носоріг, життя в ув’язненні та долю Росії

Олег Сенцов — не просто режисер. Це людина, яка пізнала на повну всю жорстокість “руського міра”, перебуваючи у його епіцентрі як політичний в’язень.

Колись Олег Сенцов розповідав після звільнення з полону, що завжди почувався вільним. Коли ви відчули власну свободу?

— Я не скажу, що почувався вільним у полоні. Розумів, що не можу контролювати своє життя. Моє відчуття безпеки знизилось до нуля.

Ще два дні тому я стояв зі зброєю та міг чинити збройний опір, а умовно за кілька днів зі мною можуть робити, що захочуть, і я не можу цьому завадити.

Єдине, в чому я не сумнівався, що я повернусь в Україну. Це також мені додавало сил. Просто це умовно було питання часу та агрегатного стану, в якому я повернусь. Чи додому мене привезе цинкове таксі, чи я повернусь живим.

Коли нас уже привезли на лінію розмежування та обміняли, нас занесли в кузов газельки, поклали штабелями. Я лежав ближче до водія.

Він зайшов у кузов, подивився, як усі лежать, постукав по плечу і каже: “Всьо, хлопці, видихайте, ви в Україні”. Я заплакав. Відчув, що я вдома.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений користувачем @hlebasters

Що перше сказали рідні, коли ви побачились? Якою була ця зустріч?

— 28 квітня мене обміняли, наступного дня зробили першу операцію, а через день приїхали брат, вітчим, хрещена і мама. Першими зайшли в палату хрещена і мама, я пожартував. Мама після цього вибігла в коридор і заплакала.

Вона підійшла до ліжка, запитала, чи можна присісти. Я сказав: “На скільки хочеш, бо в Росії мені шили від п’яти до десяти”. Мама не оцінила мій жарт.

Коли зайшов брат з вітчимом, то брат сів на сусідньому ліжку, дивився на мене, на зовнішню конструкцію, яка фіксувала таз. Каже: “Скільки всього хотів тобі сказати, а тепер не знаю що”.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений користувачем @hlebasters

Ми так десь півгодини сиділи, дивились один на одного. Після цього я почув дуже важливі для себе слова. Він сказав, що пишається мною не тільки як братом, але і як військовослужбовцем.

Які внутрішні зміни відчуваєте після полону?

— Навіть коли мене привезли в госпіталь у Запоріжжя, мені було страшно засинати вночі. Я не спав уночі, засинав вдень. Були думки, що коли я засну вночі, то прокинусь десь у Донецьку.

Коли я два дні лежав у госпіталі, мої друзі знайшли контактних осіб, подарували телефон та навушники. Я слухав музику, вона давала мені відчуття дому. Мені це дуже допомагало.

Так само відчуття безпеки до мене довго приходило. Я просив ще навіть як лежав у Полтаві, у Києві, щоб не закривали двері в палату. Щоб я контролював ситуацію по периметру.

Коли привозили в палату і просили обирати ліжко, я обирав те, що в кутку подалі від входу, щоб умовно контролювати територію. Мені здавалось, що можуть прийти росіяни та вбити мене.

Читати на тему

Пройшли усі кола пекла, тепер — реабілітація. Історії героїв, які повернулися з російського полону

Вони побачили це життя зі сторони пекла: історії героїв, які повернулися з російського полону.

Як був у Полтаві, брат приходив у гості, я просив залишити мені пістолет. Мені спокійніше зі зброєю. Для мене зброя зараз дорівнює безпека. Він, авжеж, не лишив.

Були такі моменти, коли я лежав у Запоріжжі, мені поставили якусь крапельницю. Коли спав, я почав кричати: “Де я?” Коли прокинувся, дивлюсь, у мене руки прив’язані. Питаю: “А що це таке?” Мені кажуть: “А ти що не пам’ятаєш? Ти тут таке чудив”.

Чому так важливо говорити про військовополонених постійно?

— Важливо тих військовополонених, які повертаються, виводити у публічність. Потрібно, щоб вони розповідали, що там було і як це було.

У Маріуполі, так само як азовці, там ще й були морпіхи, прикордонники, Нацполіція, тероборона, СБУ. Всі ці люди чітко та якісно виконували ті накази, які давали їм їхні командири. І зараз вони потребують захисту та опіки своєї держави.

Вони віддавали своїй державі все, що можливо. І тепер потрібно повернути їх до своїх сімей.

Дуже важливо цих людей зі сталевими стержнями повертати додому та наповнювати ними армію знов. Крім того, багато моїх друзів загинули та лежать досі під завалами на тому комбінаті.

Читати на тему

Не зроби гірше: як не нашкодити тим, хто в полоні

Які твої дії можуть нашкодити близькій людині, яка опинилась у полоні.

Які тепер плани на майбутнє?

— Зараз я так далеко не загадую. Існує лише три найважливіші завдання, серед яких: вилікуватись, пройти ефективну реабілітацію, а потім творити кращий світ навколо себе. У якому вигляді, я не знаю.

Звісно, якщо дозволять повернутись в армію, я буду щасливий повернутись у рідну морську піхоту. Якщо ні, то це буде громадський або державний сектор. У будь-якому разі це буде діяльність для держави.

Чи мені дозволять лікарі продовжити військову службу з урахуванням усіх травм, не знаю. Зараз у мене в тазу багато титану, у щелепі пластина.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений користувачем @hlebasters

Мені ще потрібно буде ніс зламати, щоб заново його зробити. Ще потрібно буде зробити зуби, які покришені, та поламані повитягати, поставити нові, поставити брекети. Тому ще може тут буде титан, щоб я коли підходив до рамки, все грало. Може, якусь мелодію можна буде вигравати.

Якою буде Україна після перемоги?

— Це буде країна із суперпотужною армією. Це буде країна людей, які точно люблять свою державу і які хочуть для неї працювати. І я щиро переконаний, що це буде країна з сильними інститутами влади.

У чому сила українців?

— Сила українців у тому, що вони українці. Це люди, які можуть зробити все, якщо захочуть. Історія з Байрактарами від Притули тому доказ. Те, що люди з коктейлями Молотова були готові зустрічати російські танки й не боялись цього. Це просто дивовижно.

Те, що ми українці, рішучі, сміливі, у цьому наша суперсила.

Наша сила — в готовності боротись за своє та віддавати власне життя і здоров’я за свої міста, свої родини.

---

Щоб допомогти Глібу продовжувати лікування та реабілітацію, можеш надсилати допомогу за реквізитами:

ПриватБанк:
5168 7574 2495 4958
5168 7520 1572 7517

Для переказів в доларах: UA713052990262056400933556102 або 4149499373660727

Для переказів в євро: UA363052990262016400933556210 або 5168752015522710

Mono банка: https://send.monobank.ua/jar/2rDpY6bNGF

PayPal: hlib.stryzhko@gmail.com

---

Як українські військові, так і цивільні впевнені, що війна завершиться грандіозним розгромом окупантів. Читай історії героїв з передової, що заряджають своїм бойовим духом.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!