Болить душа за те, що я росіянка! За 97 років пережила німців, Covid-19 й тікала від обстрілів Харкова

У 97 — вдруге вимушена переселенка й знову через війну. Діана Умеренкова пережила Другу світову. Нині змушена була тікати з Харкова через російського агресора.

Попри поважний вік, жінка активна, без діла не сидить ні хвилини. У Черкасах з німецької перекладає книги.

Діану Олександрівну застаємо у гуртожитку одного з черкаських вишів, де вона нині мешкає, за книгою. Жінка перекладає з німецької про життя Єлизавети Другої. Видання надіслала онука з Німеччини. Так жінка працює по дві години на день.

Я її повністю прочитала без словника. Його в мене не було спочатку. Потім онука надіслала словник, і зараз я вивчаю текст. Перекладаю, порівнюю, аналізую. Мені це дуже подобається.

Життя під обстрілами та вимушена евакуація після хвороби

Діана Умеренкова народилася в російській Твері. Все життя викладала німецьку: в школі, у військовій академії Твері, потім — у військових вишах Харкова. Сюди переїхала у шістдесятих роках, коли вийшла заміж за військового.

На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну мусили разом з донькою тікати з Харкова від російського терору.

Спочатку — до Закарпаття. А потім, коли виш, де працює донька Ксенія, перебазувався до Черкас, переїхали сюди. У Харкові місяць жили під обстрілами.

Діану Олександрівну надто ослабив ковід для переїзду. 

Її донька розповідає: вибухи не припинялися ні на секунду. Ми не спали, не їли. Мамочку обійму, а навколо все гримить, пролітають літаки, ракети. Одна зірвалась біля нашого будинку — скла немає.

— Через три вікна від мого, у квартиру сусіда влетіла ракета і прямо на ліжко. Але не зірвалася, на щастя. Ми на п’ятому поверсі живемо. Потім з іншого боку будинку зірвалась ракета.

Все летіло на центр Харкова повз нас, бомбили без перестанку. Виїхали ми лише через місяць після цього пекла, коли мама змогла після ковіду хоч якось рухатись.

Читати на тему

97-річна бабуся пережила Голодомор та Другу світову й ладна віддати останнє для допомоги ЗСУ

Розповідаємо про пенсіонерку Софію Коломієць, яка вирощує овочі для українських військових.

Пережила дві війни: яка різниця між німцями й росіянами

Діані Олександрівні — 97. Добре пам’ятає Другу світову. Під час окупації Твері німцями, на три місяці втекли в село. Не вибирали яке, якомога далі від війни.

Але теперішня війна, каже жінка, дуже відрізняється. Адже звільнену Твер ворог вже не обстрілював, на відміну від нинішньої Росії.

Коли німці підходили до Москви, це був жовтень 1941-го, наше місто теж мали захопити, німці були вже в місті. Ми пішли в нікуди. Три місяці жили в якомусь селі. Це була битва під Москвою, — розповідає жінка.

— Твер звільнили від ворога і ми повернулися. Місто, звичайно, було зруйноване, але ось тут відмінність. Фронт відходив, і ми жили у справжньому тилу.

Нас не бомбили й не обстрілювали, як нині нещадно бомблять щодня Харків. Цим війна і відрізняється.

Повернувшись у звільнене місто, 15-річна Діана пішла працювати на військовий завод — виточувала міни на станку. Згадує: працювали тоді по 12 годин поспіль. Їли “затируху”.

Жінка пригадала, що борошно розводили у холодній воді й кидали в окріп. Це називалося “затируха”. І вони, працюючи 12 годин за станком, якщо нічна зміна, то і вночі отримували пляшечку “затирухи”.

І ще нам, як робочим, давали трохи хліба. На цьому державне забезпечення закінчувалось.

Зараз нам і пайки видають, і волонтери допомагають. Але в мене дуже болить душа за те, що я росіянка.

Не втрачає оптимізму й допомагає ЗСУ

Діана Умеренкова разом з донькою донатять на ЗСУ. Ксенія — кандидат фізичних наук, викладач. І теж не може сидіти без діла, як і мама.

— Якщо є час, значить, нам треба щось вивчити, десь щось прочитати, дізнатись. Мама увесь час розв’язує кросворди, вчить вірші, перечитує книги по кілька разів, бо щоразу знаходить там щось нове. Тобто, розумова діяльність у нас не припиняється ні на мить.

Діана Олександрівна каже: до переїздів їй не звикати, адже чоловік був військовим. Нині сама ходить в магазин і готує для родини.

Секрету довголіття не має. Каже: їй є для кого жити, вона потрібна своїй родині, задля неї й живе. А ще чекає перемоги й хоче повернутися у додому в Харків.

Український дух можна побачити як у наймолодших, так й у найстарших українцях. Наші люди чинять спротив та відстоюють позицію навіть під загрозою смерті. Читай історію бабусі, яка голодувала в окупації, але не брала подачок від росіян.

Не пропускай найцікавіше, підписуйся на наш Telegram-канал.