Широкомасштабна війна в Україні розділила наше суспільство на нові групи, які раніше не були такими чисельними. Тепер поміж нас є цивільні та військові. Однак існує ще одна, сильна та вразлива водночас, група — дружини та матері військових. І найгірше, що може трапитися для них — отримати звістку про полон рідної людини.
Жінки, чиї сини чи чоловіки перебувають, чи перебували в полоні — відважні та незламні. Що їх підтримує та звідки вони беруть сили — розповідає проект Vogue.
Про свій досвід розповіла дружина старшого солдата полку Азов Богдана Зарицького — Наталка Зарицька. Її чоловік 82 дні боронив Азовсталь, а потім потрапив у полон на довгих пʼять місяців до Оленівки й донецького СІЗО.
Історія кохання почалася з книг
Богдана Зарицького обміняли 21 вересня 2022 року. У полоні, зі своїх 113 кг, чоловік втратив 43.
Та до тих страшних подій Богдан та Наталка вже загартували своє кохання. Жінка розповідає, що воно почалося ще у 2018 році, коли чоловік вже служив в Азові. Наталка була волонтеркою, і коли запитала, що передати Богдану, він попросив книжку.
Відтоді молоді люди обмінялися сотнями книжок.
Спокійного життя у них не було ніколи: вона — у Києві, він — у Маріуполі. Щопʼятниці Наталка їхала у Маріуполь, а ранком понеділка одразу з вокзалу йшла на роботу у столиці.
— Ми завжди мріяли сісти в потяг і їхати кудись разом, а не одне одного проводжати. Ці вокзали, прощання — найсумніше, що може бути.
Востаннє перед початком великої війни вони бачилися на День закоханих. Жінка пригадує: вже 14 лютого на околицях було чути активізацію бойових дій.
Наталка мріяла вступити до Азову, готувалася до важкої роботи у війську навіть попри перенесену операцію, після якої відіймати понад три кілограми — лікарі заборонили. Тож коли прийшло 24 лютого 2022 року, вона заявила чоловіку: піде у ТРО.
Богдан спочатку порадив йти одразу у ЗСУ, а потім попросив залишитися вдома. Так і сталося: з Києва не виїздила, навіть попри загрозу, яку б становили росіяни для дружини азовця, якби вони таки увійшли до міста.
Ми — смертники
Коли Богдан вже боронив Азовсталь, дружина отримала від нього повідомлення: “Наталко, ми щогодини ховаємо побратимів, снаряди вибухають біля нас, ліків немає. Це кінець, ми — смертники”.
— Тоді я подумала, що треба боротися далі, — пригадує Наталка. — Коли він сказав, що військові отримали наказ припинити оборону Маріуполя, мені стало легше.
Так, це був шлях з пекла в пекло, але це було зрушення. Якась надія на життя. Ну, поки не трапився барак 200 в Оленівці — тоді я не знала, чи він вижив, чи ні.
Коли вже після всього пережитого вона запитала у Богдана, де було гірше, він відповів: на Азовсталі.
Адже саме там солдати не знали, що саме їх чекає, була повна приреченість. У полоні ж кожен живе надією та вірою, що українці роблять все можливе, щоб повернути героїв додому.
— Він написав мені прощального листа, коли виходив з Азовсталі. 13 сторінок від руки, на пожовклому папері — то ручкою, то олівцем. На початку написано: дочитай до цього моменту, а далі відклади. Якщо зі мною зовсім не буде зв’язку, чи ти гарантовано будеш знати, що я загинув, тільки тоді читай далі. І я не читала.
Якщо я виживу, то колись почитаємо разом, — написав він.
Я нещодавно поверталася до цієї теми, але він каже: ні, не варто, — зізнається Наталка Зарицька.
Організація Жінки зі сталі
За словами Наталки, сильнішими за самих воїнів можуть бути лише їхні матері та дружини. Саме ці жінки стають буфером між владою та родичами.
1 червня Наталка та родини інших азовців заснували організацію Жінки зі сталі, яка активно виносила на світову площину питання з полоненими військовими Маріуполя. Нині Жінки зі сталі працюють та дають поради, що робити у випадку полону чи загибелі твоєї рідної людини, а також як діяти після повернення військового чи військової додому.
Таким чином, організація зачіпає ті аспекти, з якими держава поки не впоралася до кінця через відсутність такого досвіду раніше.
— Нещодавно ми представили комітету Верховної Ради алгоритм, як має відбуватися цей шлях відновлення після звільнення. Від лікування та реабілітації до реінтеграційних заходів. Дуже важливий момент — ресоціалізація, тобто працевлаштування на мирну роботу та навчання для тих, хто не готовий чи не може повертатися на службу, — пояснює Наталка.
Жінка також каже, що вони проводять й зустрічі з потенційними роботодавцями, які могли б дати робоче місце ветеранам.
Військовий, що повернувся з полону: що потрібно знати цивільним
Наталка Зарицька каже, що нині Жінки зі сталі просять в держави появи нового статусу — звільнений з полону військовослужбовець. Адже часто військові, що лише сьогодні повернулися з пекла полону, вже завтра прагнуть піти на поле бою. Але це — неможливо.
— Після полону у них стан, наче уві сні. Вони не вірять, що справді повернулися на волю. Емоцій немає. Вони втрачають у полоні від 20 до 100 кг. Потім повертаються і не відчувають ситості. Є постійне відчуття голоду, яке минає тільки через три-шість місяців — вони постійно їдять, але отруюються, — каже жінка.
Богдан у полоні провів пʼять місяців. Розповідав, що його били до втрати свідомості. Та найгіршою тортурою виявився голод.
Починається апатія, ти просто лежиш та повільно помираєш. Тобі навіть важко встати й дійти до їдальні, бо ти знаєш, що витратиш більше калорій, аби дійти, ніж отримаєш від їжі, — казав він.
Для того, щоб почати знову нормально їсти, знадобилося три місяці. Сон й досі нетривалий — чотири-пʼять годин. Нині чоловік смакує абсолютно кожною крихтою їжі, кожним ароматом.
— Він фактично був смертником і розуміє ціну кожної миті. Ми не марнуємо час — живемо і любимо, попри війну, — ділиться Наталка.
Чимало залежить від рідних героїв, які пройшли справжнісіньке пекло у полоні. Раніше ми ділилися порадами, як допомогти тим, хто повернувся з полону.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!