“Головне — не здаватися”: історія 6-річного Андрійка, який втратив ніжки через авіаудар

У березні 2022 року, у віці, коли діти роблять свої перші непевні кроки, дворічний Андрійко вчився жити без ніг. Його дитинство було вкрадене тієї ночі, коли російська авіабомба влучила в будинок у Коростені, забравши в нього можливість бігати по траві, як його однолітки.

Але попри десятки операцій та нестерпний біль, він не втратив головного — жаги до життя, і сьогодні, у свої п’ять років, він доводить це щодня, впевнено катаючись на велосипеді та плаваючи у басейні.

Його батько, Павло Тимчук, поділився їхньою історією боротьби, болю та неймовірної жаги до життя, яка виявилася сильнішою за будь-яку зброю.

Російська бомба влучила у будинок

На годиннику була друга ночі. Звичну тишу розірвав потужний вибух, що залишив по собі спалах, дзвін розбитого скла і всепоглинущий хаос. Для родини Тимчуків, яка в той момент перебувала в гостях у друзів в Коростені, цей звук став межею, що назавжди розділила їхнє життя.

Це сталося 6 березня, на самому початку війни. Ми всі спали, коли нас розбудив вибух. Навкруги валялося розбите скло і було багато пилу, — каже батько Андрійка.

Син і дружина Павла були поранені й у крові. Спершу він побачив поранення дружини, а потім звернув увагу на сина.

Разом із другом Романом вони швидко наклали Андрію джгути, щоб зупинити кровотечу. Саме Роман відвіз їх до лікарні. Павло добре пам’ятає, як міцно стискав обидві ноги сина вище колін, намагаючись врятувати його від великої втрати крові.

Андрійку відразу зробили операцію

Далі почалися операції у міській лікарні Коростеня. Лікар запитав Павла, чи він розуміє, що доведеться ампутувати ноги — тоді це вже було очевидно. Картини тих страшних моментів і досі часто повертаються до нього в пам’яті.

Коли ми приїхали до Коростенської міської лікарні, лікарі миттєво забрали синочка в операційну, адже він втратив дуже багато крові, — розповідає батько.

У тій першій, найважливішій операції, хірургам вдалося зробити неможливе — врятувати життя дитини. Але ціна цього порятунку була надзвичайно високою: через критичні пошкодження дві ніжки довелося ампутувати одразу.

Вже зранку, близько шостої, дитина опинилася під крапельницями у реанімації — ніч видалася надзвичайно важкою.

Після доби, проведеної в Коростені, у супроводі лікарів хлопчика перевезли до Житомирської обласної дитячої лікарні. Там вони провели ще сім днів.

Там лікарі стабілізували стан хлопчика.

Після лікування в Житомирі, сімʼя поїхала — до Польщі, де Андрію зробили близько п’яти операцій. На лівій нозі боролися з інфекцією, а на правій — проводили реампутацію. Цей довгий і болісний шлях був сповнений боротьби, але родина не втрачала надії.

Хлопчик вчився ходити заново

Після дванадцяти днів у Кракові родина вирушила до Німеччини. Ще під час перебування в Польщі польські лікарі вийшли на зв’язок з німецькими фахівцями, тож у клініці на Андрійка вже чекала команда протезистів.

Попереду на хлопчика чекав складний шлях — звикання до нової реальності, що виявився болісним і сповненим сліз.

Носіння протезів від самого початку давалося Андрійкові вкрай важко — організм не приймав їх.

Кожен найменший рух викликав біль, а найменший дискомфорт — емоційні зриви. До нового життя доводилося звикати поступово: через фізичний біль, неймовірні зусилля й щоденну підтримку близьких.

— Це було непросто, і такі речі відразу відторгаються. Як для нас, для батьків, так і для нього це було фізично боляче, і до цього болю потрібно було звикнути, — відверто ділиться батько.

Фото: Павло томчук

Та попри все, дитяча жага до життя перемогла. Довга підготовка, формування культі, і нарешті — перші протези. Всього за десять днів після їх отримання Андрійко зробив свої перші нові кроки.

Життя триває: самокат, друзі та мрія про дім

Сьогодні Андрійко — комунікабельний та життєрадісний хлопчик, який відвідує садочок і з легкістю знаходить спільну мову з однолітками. Він впевнено ходить, бігає, катається на самокаті та велосипеді. За словами батька, протези для нього стали настільки звичними, як для інших дітей взуття.

— Зараз у сина вже третя пара протезів, чекаємо на нові — він підріс, і потрібно змінювати, — говорить батько Андрійка.

Фото: Павло Тимчук

Планується дві пари протезів: одні — для щоденного користування, інші — спеціально для занять спортом. Адже фізична активність стала невіддільною частиною реабілітації та фізіотерапії хлопчика.

Читати на тему

Коли випробування подвоюються: як діти з інвалідністю живуть в умовах війни

Війна в Україні стала подвійним ударом для найбільш вразливих дітей: історії про боротьбу за виживання – в матеріалі.

Попри всі випробування, родина намагається жити звичним життям. Щоранку Андрійко прокидається, батьки допомагають йому вдягнути протези — так починається його день.

Далі — сніданок, заняття, і обов’язково фізичні вправи. Усе підпорядковано режиму реабілітації, але й у цьому графіку знаходиться місце для радості, ігор і маленьких перемог.

Фото: Павло Тимчук

Потім — садочок, а ввечері — прогулянки та ігри на майданчику. Наразі, хлопчик любить кататися на велосипеді, плавати і їздити на самокаті.

Фото: Павло Тимчук

Протези для Андрія стали майже частиною тіла — він використовує їх, так само як рідні ноги. Для хлопчика не існує обмежень ні під час прогулянок, ні коли треба піднятися сходинками, покататися на велосипеді чи самокаті, чи погратися на майданчику.

Він поводиться, як звичайна дитина, і лише іноді потребує невеликої допомоги, наприклад, коли важко піднятися вгору. Загалом же для нього немає меж.

— Зараз у діток канікули в німецькій школі, в садочку, то ми намагаємося вести активний спосіб життя — прогулянки, спорт, — розповів Павло.

Сам Андрійко каже, що любить ходити в дитсадок і має багато друзів.

Фото: Павло Тимчук

 Люблю кататися на велосипеді, малювати. Щоранку прокидаюся і одягаю протези. Мені допомагають тато і мама. Я вже звик ходити на нових ніжках, — розповів Андрій.

Хлопчик питає про пережиті події

Іноді, особливо в спеку, хлопчик може попросити зняти протези на годинку, щоб ноги відпочили. Але пам’ять про пережите не зникає. Андрійко з дорослішанням ставить все більше питань про ту страшну ніч, і батьки терпляче пояснюють йому, що сталося.

— Ми намагаємося все пояснити. Я впевнений, що в будь-якому разі потрібно починати завжди з правди і розповідати так, як воно є, щоб потім не було якоїсь несподіванки в майбутньому. Тож ми так і робимо! — каже Павло.

Фото: Павло Томчук

Він також додає, що хлопчик добре пам’ятає і Коростень, і Україну.

— Найбільша мрія, про яку ми чуємо від синочка кожен день, — повернутися додому в Україну, до рідних і близьких. Це найбільша мрія. І для нього, і для нас, — каже батько хлопчика.

Родина мріє повернутися додому

Силу їм дає проста, але найважливіша річ — час, проведений разом.

Ми любимо просто бути разом: вдома, на майданчиках, у басейні, в маленьких походах. Мабуть, це і є наша головна традиція, — каже батько.

І саме цю віру в майбутнє та силу духу він хоче передати всім, хто опинився у схожій ситуації, завершуючи розмову словами, що є важливими для кожного українця:

— Головне — не здаватися. Те, що сьогодні здається непоборним, насправді можна побороти. Навіть у найтемніші часи завжди настає світло, — із надією каже Павло Тимчук.

На жаль, під час війни багато дітей втратили батьків. Раніше ми розповідали історію Олександри Антоненко, яка втратила батька та створює малюнки, щоб утамувати біль.

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!