Снаряди літають над головою, а вони все одно продовжують працювати. Такі умови роботи тепер не лише в українських військових, але й у звичайних пекарів.
У Лисичанську наразі залишилось єдине підприємство, яке попри обстріли продовжує виготовляти хліб та розвозити його людям. Працівники забезпечують продуктом як саме місто, так і сусідні населені пункти.
Мешканець Лисичанська Павло Кирилов пригадує, як 12 квітня вперше окупанти обстріляли його пекарню з ближньої артилерії. Тоді ледь не вибухнула цистерна з газом, згоріло шість робочих машин, а одній працівниці відірвало ногу.
Зараз жінка вже на лікуванні у Німеччині та чекає на протезування. А в той день частина наляканих працівників вирішила виїхати з міста.
Як розповідає Павло, наслідки від обстрілів прибрали, а працювати продовжили найстійкіші. І вже наступного ж дня всі стали до праці – випікати хліб. Лише довелось звузити свою географію доставки до двох громад – Сєвєродонецька і Лисичанська.
Однак 8 травня, коли російські окупанти підійшли ще ближче до міста, то не стало ані електрики, ані газу з водою. Тому працювати довелося на дизель-генераторах. Пекти на скрапленому газі, а борошно брати – де прийдеться.
Ми з військовими відкривали склади. Брали те, що залишилося. Воно б все одно було або розбомблено, або розграбоване.
Волонтери також привозили то по півтори тонни, то по п’ять тонн борошна. Адміністрація теж намагалась допомагати підприємству – то з водою, то зі скрапленим газом.
З двадцяти сортів хліба залишилось тільки два – білий і батон. З чотирьох тисяч буханок чверть роздавали людям та військовим.
Військові говорять, що без хліба нікуди, – ділиться один з працівників підприємства Андрій.
Чоловік у пекарні й за менеджера, і за вантажника, і за водія. Досвіду вистачає – 19 років віддав підприємству. Тож і зараз не зміг залишитись осторонь, тому тепер на роботі й днює, і ночує.
Час-від-часу працівники також намагаються привозити хліб і у сусідні Сєвєродонецьк та Рубіжне, а решту пекарі продають. Після чого їдуть в одне з містечок Дніпропетровщини, аби закупити продовольство, оскільки у рідному місті не лишилося жодного магазину.
Нині з 24 машин пекарні на ходу залишилося тільки сім. Та найгірше, що після другого обстрілу пекти хліб немає з чого. Волонтери з Дніпра обіцяли доправити до Лисичанська дві тони борошна, але як говорять самі пекарі, цього вистачить лише на кілька днів роботи.
Тому найбільше працівники мріють про те, щоб окупантів якомога швидше відігнали як від їх рідного міста, так і інших населених пунктів України, щоб був мир, спокій та, звісно, хліб.
Так само не хотів покидати рідний Лисичанськ і дитячий анестезіолог Михайло Олександрович. Читай, як безстрашний медик виїхав з лікарні разом з останнім пацієнтом.
Вікна-Новини також мають свій Telegram-канал. Підписуйся, щоб не пропустити найцікавіше!