Я досі в небезпеці, тому і він мене не покидає: трагічна історія кохання на Азовсталі

Ми говоримо, що Маріуполь болить усій Україні. Маріуполь став під горлом кожному з нас. Ми говоримо про це вголос, у соціальних мережах, своїм близьким чи зовсім малознайомим людям.

Але чи вдається нам усвідомлювати, що Маріуполь і Азовсталь відбуваються насправді? Що саме в цьому пеклі на землі руйнуються людські долі, мрії, плани. Там зникає життя як явище. Там зникає віра, але ще існує любов.

Валерія з Азова та її чоловік-прикордонник Андрій побрались 5 травня, у день народження полку та коли в Маріуполі тривали найважчі бої. Військовий для своєї коханої зробив каблучки з фольги. За три дні чоловік загинув.

— Я проходила службу в Донецькому прикордонному загоні. Тоді була помічником командира, головою прес-служби. Я працювала із журналістами, а в якийсь момент з’явився він, — розповідає Валерія.

Було відчуття, що це людина, яку я мала зустріти. На рівні відчуттів.

Андрій увійшов у життя дівчини швидко, весело. Він був доброю та чуйною людиною, зруйнувавши упередження дівчини про те, що кохання з першого погляду не існує. Дві часточки склалися докупи — так описує їхні стосунки Валерія.

— Разом служили, разом працювали, разом були всюди. Якщо чесно, я не можу згадати нашого життя нарізно. Це було велике кохання.

На початку літа буде три роки, як ми разом. 

Валерія розповідає, що коли стало зрозуміло, що починається щось нехороше, її Андрій просив кохану поїхати з міста. А 24 лютого вона розуміла, що додому він не прийде — уже стояв на позиціях. 

— Я подзвонила у військкомат, мене мобілізували до полку Азов. Так вийшло, що і він, і я опинилися в оточенні — я серед своїх побратимів, він — серед своїх. Водночас ми всі перетворилися в одну сталеву родину. Звісно, ми рідко комунікували: це були нечасті повідомлення, що живі. Зустрічі були ще рідшими. 

Наша перша зустріч після початку війни була саме тоді, коли Андрій потрапив під обстріл і отримав осколкове поранення. Він прибіг до мене уночі зі шпиталю і спитав, чи вийду я за нього.

— Ми давно говорили про одруження, але це мало виглядати дещо інакше. Дуже хотілося, щоб це була мить щастя. Я дивилася фото інших весіль на фронті, але всі вони були іншими: просто неба, з квітами. У нас такої можливості не було.

А наступної зустрічі Андрій прийшов до Валерії з каблучками, зробленими власноруч із фольги. Ця мить стала відліком їхнього такого короткого подружнього життя.

Ця каблучка стала найкоштовнішим подарунком у моєму житті. Вони навіть по розміру підійшли.

Це кохання врятувало Валерію під час авіаудару: тоді загинуло дуже багато її побратимів. А її врятувало диво — кохання Андрія. Датою весілля обрали 5 травня — в день народження полку Азов. Фактично це був просто рапорт, але Андрій прибіг, і молодята обмінялися іншими, справжніми каблучками.

— Зробили весільні, бункерні фото. Але я була щаслива. Іншого не потрібно. Ми сказали його батькам про наше одруження, і вони досі нас чекають. Чекають, хоч і знають, що Андрій уже не повернеться.

Таким було наше весілля. 5 травня. А вже 7 травня його не стало.

Жінка зізнається, що саме цього боялася найдужче. Згадуючи останню розмову, називає її дивною:

— Я просила його, щоб він обов’язково вижив. А він сказав, щоб я обов’язково вибралася звідси. 

Читати на тему

Я не знаю, скільки нам ще кричати — Калина про трагічність ситуації на Азовсталі

Заступник командира полку Азов Святослав Паламар (Калина) дав інтерв’ю про те, що зараз відбувається на Азовсталі.

Валерія пообіцяла коханому вибратися з облоги і жити за них двох, хоч їй дуже хочеться до коханого.

Щоб зробити все те, що ми мали зробити разом. Побачити його батьків, які також сильно чекають на мене. Не маю права опускати руки. 

— Мені здається, що він поруч. Ми зв’язані. Бо я все ще в небезпеці, і він не може мене відпустити. І те, що тіло його досі знаходиться тут, лише погіршує мій стан. 

Валерія каже, що це найбільша біда українських матерів та дружин зараз — не мати змоги з гідністю поховати тіла своїх синів та чоловіків, з усіма українськими почестями. 

Ми були одружені лише три дні. Але тут, на Азовсталі, кожен день — як окремий рік. Подій багато, хороших — мало.

Валерія нагадує істину: тут, на Азовсталі, досі знаходяться люди. Не сукупність прикордонників чи армії, всі ці люди — окремі всесвіти, зі своїми планами, мріями та бажаннями. Там загиблі, там поранені. Там біль, там напівзігнилі рани. Всі ці люди досі залишаються там.

Врятувати наших українських ангелів може кожен. Раніше ми писали інструкцію, як підписати петицію для порятунку бійців з Азовсталі.