Медики продовжують свою роботу за будь-яких обставин. Так дитячий хірург Олександр Мартинцов продовжував рятувати життя в Маріуполі, навіть коли втратив усе: дружина загинула, а в дім влучили російські ракети.
Свою історію він розповів Ірині Тимчишин для Фактів ICTV.Здоров’я.
Чоловікові довелося перекваліфікуватися з цивільного хірурга на військового медика. Він продовжував оперувати поранених містян попри жахи, що творилися у Маріуполі.
24 лютого Олександр ішов на роботу, як завжди. У лікарні було розписано, як працювати в умовах воєнного стану. Деяких дітей виписали додому, в лікарні залишилися лише ті, хто у важкому стані.
Про поранених
Коли чоловік прийшов на роботу 6 березня, до лікарні приїхали п’ять чи шість швидких. Саме тоді Олександр зрозумів, що відбулося.
— Я чув вибухи, але не думав, що поранення такі масові. Черговий травматолог і хірург уже оперували, до нас везли людей з ампутаціями рук, ніг, уламковими пораненнями. Я одразу пішов до операційної, — згадує він.
Тоді йому доводилося оперувати пацієнта з пораненням черевної порожнини. Проте дитячі хірурги з таким не стикалися. Каже, їм проводили заняття на випадок війни, але то була теорія.
— Лінія фронту була на заході міста, там були бої. До обласної лікарні перекрили усі під’їзди, тому всіх поранених з центру везли до нас, адже залишилася тільки дитяча лікарня. Інакше вони б загинули, — пояснює чоловік.
Лікарня була переповнена пораненими. Їх оперували, але швидка привозила знову.
Перший день масованих обстрілів 6 березня був найважчим. Після опівночі ми продовжували робити операції, — каже Олександр.
Він розповідає, що ніколи не бачив стільки поранених, люди просто стікали кров’ю. Тоді він побачив багато дітей та дорослих, які загинули.
Операції за мінусової температури
Лікар каже, що для людей найгірші 82 і 120 міни, адже вони відривають кінцівки. Одного разу почався обстріл району. Багатоповерхівки побудовані так, що вони оточують і захищають двори, проте тоді це виявилося пасткою.
— Міни влітали у двори, і всіх, хто там був, хто розпалював багаття і варив їжу чи йшов по воду, усіх розривало або важко ранило.
Я впевнений, що нас просто вбивали! Жодних воєнних дій, просто був наказ убити цивільних, — міркує Олександр.
Додає, що серед усіх поранених, які надходили до лікарні, тоді не було жодного солдата, лише мирне населення. Оперувати доводилося при температурі 2 ºС нижче нуля.
Під час однієї операції лікар не міг розігнути ліву руку (оперував правою, лівою допомагав), адже вона замерзла. Доводилося одягати кілька светрів і зверху медичний халат, щоб працювати.
Одного разу в коридорі біля пацієнтки лежала собака.
— Жінка мала складний відкритий перелом і чекала своєї черги. Кажу: “Жіночко, тут поруч операційна, з собакою не можна!” А пес так принишк, тулиться до жінки, і лише очима туди-сюди водить.
Ми на людей накидали усе шмаття, яке було в лікарні, аби хоч якось зігріти.
А мені медсестра каже: “Дозвольте їй залишитися, вона гріє хазяйку, вона все розуміє”, — ділиться Олександр.
Поранення у людей були надтяжкі. Одного разу 21-річному хлопцю уламок розрізав живіт — йому розсікло усі м’язи до єдиного. Його було складно навіть доправити в операційну. Проте Олександр все ж прооперував його. А обстріли не припинялися, і міни постійно падали.
Лікар розповідає, що жив недалеко від лікарні, тому намагався ходити додому. Дорогою лежало багато загиблих.
— Вони лежали один день і другий. Їх ніхто не забирав, бо був сильний обстріл. Я тільки слухав, чи чую, як міна летить, аби встигнути бодай кудись заховатися, — каже він.
Кладовище на клумбі
20 березня він затримався на роботі. Тоді російські ракети влучили в багатоповерхівки. Дружина Олександра загинула. З його під’їзду усі загинули.
— Із вцілілими сусідами на клумбі біля будинку зробили могилки, поставили хрести. А коли фронт пішов далі, то дружину поховав на Старокримському кладовищі. Воно не працювало, але зміг поховати, бо розумів, що з Маріуполя треба виїжджати, — пояснює Олександр.
Лікарня, в якій працював чоловік, постраждала чи не найбільше. Міни постійно вибухали, але лікарі продовжували працювати.
— Спочатку закінчилася солярка, бо операційна та реанімація працювали на автономному дизель-генераторі. Але поранені залишалися у нас.
А потім таки влучили й зруйнували операційну, вже тоді відкрилася обласна лікарня, і поранених почала приймати вона, — згадує хірург.
Пацієнти просили Олександра не кидати їх, він казав, що лишиться до останнього пораненого, бо йому нікуди їхати.
Чашка води й вівсянка
— Два місяці у нас раз на день була миска вівсяної каші. Я її в житті ніколи не їв, не любив вівсяну кашу з дитинства. І після того, як почалися військові дії, кращої їжі, як вівсяна каша, я не знаю, — ділиться Олександр.
А чашка води була на вагу золота, адже її не було у місті. Зізнається, лише через півроку почали відновлюватися якісь почуття. До того він просто виконував свою роботу.
17 квітня його забрала донька. Проводжали його хірург і реаніматолог — єдині, хто залишився.
— Відходжу від лікарні, але зрозумійте, я все життя пропрацював у цьому відділенні, іншого життя в мене не було. І я відходжу і думаю: ну все, більше в Маріуполь ніколи не приїду! — каже він.
Проте зараз, коли бачить у соцмережі дописи маріупольців, розуміє, що має повернутися.
Наші військові робили усе, щоб захистити місто. Раніше ми розповідали історію танкіста з полку Азов про бої за Маріуполь.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!