Прорвалися — з Бучі в Ірпінь, а після обіду — з Ірпеня в Київ. Прорвалися і всі залишилися живі.
Відчуття, ніби я знову народився, — розповідає мешканець Бучі Дмитро Ткачук.
Він переконаний: вихід можна знайти навіть з найтяжчої ситуації. Але визнає: сам потрапив у ментальну пастку, коли думав, що війна фізично не торкнеться його родини.
Як все починалося
Війна застала родину Дмитра в Бучі. 24 лютого він був у приватному будинку з чотирма жінками на господарстві — мамою, сестрою та двома бабусями (74 та 83 років). Спершу небезпека не відчувалася, можна було дістатися Києва та оперативно відправити родину на захід. Але тоді про евакуацію ніхто не думав.
Російські військові розпочали наступ з Гостомеля — вантажного аеродрому за 5 км від Бучі. Невдовзі було підірвано міст на Київ, а російські вояки почали наступ на Бородянку та Ворзель з протилежного боку.
З кожної сторони будинку Дмитра почали лунати вибухи. Люди опинилися в оточенні.
Ми все одно думали, що оскільки ми мирні-цивільні, без зброї у себе вдома, нас ніхто не чіпатиме. Ми помилялися.
На третій день зникло світло, інтернет та мобільний зв’язок. “Ми залишилися зовсім сліпі”, — розповідає мешканець Бучі.
Час від часу після особливо гучних вибухів небо зі сторони Гостомеля та Києва ставало багряним, немов наливалося кров’ю.
А ще — було чутно винищувачі. І щоразу сім’я Дмитра думала, що цього разу снаряд впаде на їхній будинок.
Раз на декілька днів хтось із родини виходив у місто в пошуках провізії. Магазини були зачинені. Одного дня працівники популярної продовольчої мережі вийшли на вулиці, щоб роздати людям залишки їжі на складах.
Дмитро пригадує: то було жахливо, адже сотні людей намагалися вихопити собі хоча б пачку чаю чи апельсин.
На початку березня Дмитро вийшов на вулицю по воду й наткнувся на бронетехніку з позначкою V. Каже: повільно розвернувся та пішов додому.
Розум паралізував страх, але тіло рухалося, — каже чоловік.
Родина з бабусями перебралася до холодного льоху, але 5 березня всі надії на мирний порятунок залишилися в минулому. Тоді на вулицю, де стоїть будинок Дмитра, заїхав ворожий танк. Він поцілив у приватний будинок, розташований неподалік. А потім — у купол церкви.
Шум був такий, ніби задзвеніли всі дзвіниці світу. Не знаю, як мої вуха після цього знову почали розрізняти якісь інші звуки.
Ілюстративне фото/Unsplash
Російські військові ходили вулицями та зазирали до вікон. Дмитро зрозумів, що лишатися не можна. Наступного разу снаряд може влетіти у дах його будинку.
Найдовше довелося вмовляти бабусь, які не хотіли тікати й не збиралися залишати власний дім. Чоловік зізнається: це були одні з найважчих переговорів у його житті.
Ранком наступного дня родина з невеличким запасом речей вийшла на вулицю. Разом із сусідами їх було семеро, не рахуючи малого пса.
Ми залишили будинок, який покійний дід будував своїми руками, а також усе, що було в ньому. І пішли в бік, де вибухи лунали найгучніше — на Ірпінь.
Мати та бабуся Дмитра знали кожну стежину і дерево в районі Лісової Бучі, тож їм вдалося обійти блокпост десятою дорогою та попрямувати до Ірпеня.
Дмитро каже: здавалося, від кожного вибуху сивіла голова.
У повітрі стояв сильний запах піротехніки. Раніше він мені подобався. Тепер я його ненавиджу.
Бабусі йшли повільно, але на межі можливостей. Йшли, кралися по кущах і бездоріжжю, допоки не побачили перший блокпост, український.
Коли бачиш на руці військового синьо-жовту хустку, твої ноги на мить підкошуються від полегшення.
Окупована Буча залишилася позаду. Але в Ірпені ситуація була не кращою. Теж без зв’язку і транспорту. Родина вирішує рушати у бік Романівки, де нібито евакуювали людей. Але ніхто нічого не знав.
Місцеві знов і знов торочили, що туди не можна, там стріляють з мінометів–Градів–танків. На вулицях лежали накриті тіла людей.
Але нам не було куди повертатися. Ми йшли далі.
Де знаходиться Романівка, Дмитро не знав, але чув, звідки лунають найпотужніші вибухи, й підсвідомо розумів, що туди й треба. В однієї з бабусь почали відмовляти ноги. Їй було страшно і боляче.
Один із військових на блокпості в Ірпені розповів про правила безпеки: якщо чуєте свист снаряда, маєте від двох до семи секунд, щоб впасти на землю. Падати довелося разів зо 20.
Родина прямувала до підірваного мосту. Снаряди розривалися десь угорі, але вони вже не знали страху. Падали — зривалися на ноги — бігли — падали знов. Бабуся просила залишити її на місці.
Якщо це не пекло, то що?
Нарешті добігли до мосту. Ховалися під опорами. Свист і вибухи лунали зовсім поруч.
Я стояв під мостом, дивився на те, як поруч трясуться і плачуть люди, і думав про те, що русня зробила мене біженцем у власному домі. Більше того, вони хочуть мене у мене вдома і закопати.
Тоді Дмитро відчув внутрішній протест: він не хоче скласти голову тут. Не сьогодні. Не під Ірпенем. І не від русні.
Далі військові дали сигнал рухатися до річки. Через неї переходили дошкою завширшки 40 см. Бабусю тягли на руках. Попереду військові допомагали переправити через річку жінку на візку. А далі знову бігти, повзти, йти рачки, навприсідки.
Раптом поряд зупинився бус. У ньому вже сиділа та сама жіночка на візку. Дмитро заштовхав туди бабусю, закрив двері й побіг у бік блокпоста. 50 метрів. 45 метрів. 40 метрів. 30. 20. 10.
Здавалося, цей найдовший у моєму житті крос не закінчиться ніколи. І от нарешті: “Ми в Києві. Ми вдома”.
Назустріч виїжджає звичайний пасажирський автобус. Жовто-блакитний. Рятівний. Всередині вже сидять мама, бабуся та наші сусіди.
17 км пішки. З двома бабусями й собакою. Під постійним обстрілом з мінометів. Обходячи трупи цивільних людей. Ми прорвалися через пекло й залишилися живі.
Фото: ДСНС у Київській області
Дмитро переконаний: для того, щоб вижити в умовах війни, потрібно глянути їй в очі.
Однак чоловік каже: нікого не закликає до самостійної евакуації, бо це дуже небезпечно. Власний порятунок він називає дивом.
А ще — хоче порадити: якщо відчуваєте, що ви або ваші близькі в небезпеці, подумайте над тим, як перемістити родину в безпечне місце та яких дій можете вжити, щоб зробити свій внесок у перемогу над ворогом.
Нагадаємо, раніше ми розповідали історію киянки, яка з дитиною тікала від війни.