Закарпатське село Нижнє Селище демонструє, що розвиватися і втілювати круті проекти можна всюди. Так, навіть у маленькому селі в передгірʼї Карпат.
З 1994-го тут працює легендарна реміснича Селиська сироварня. Вона створює крафтовий сир за швейцарськими технологіями та винятково з місцевого молока.
У 2020-му в селі відкрили першу в регіоні крамницю локальних продуктів Селиський ракаш. Тут представлена гастрономія тільки від виробників у радіусі 150 км (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська області). Крафтова, немасштабного виробництва, екологічна і, безумовно, з місцевої сировини.
Селиський ракаш поєднали з кавʼярнею-бібліотекою, що зібрала тільки сучасну літературу українською мовою.
Ще один проект села — перший на Закарпатті slow food ресторан Ґелета. Запрацював улітку 2021-го. Тут готують з локальних добрих продуктів у радіусі 150 км, а це — підтримка фермерів та виробників. Заклад культивує закарпатську кухню, її історію та додає авторської сучасної інтерпретації.
До речі, торік Ґелета потрапила до сотні кращих ресторанів України.
Із найзахіднішого регіону тільки два бренди опинилися в цьому рейтингу.
Цього разу наша історія про те, як територія повільної кухні переналаштувалася на безоплатну їдальню для переселенців. А ще в Нижньому Селищі будують хостел для ВПО.
Ґелету заснували місцеві жителі — Петро Пригара, його донька Інна Пригара і француз Орест Дель Соль, який мешкає на Закарпатті й займається фермерством. Батько з донькою розвивають також Селиську сироварню та Селиський ракаш.
Інна розповідає нам про те, як ресторація переформатувалася, щоб безкоштовно готувати для українців, котрі рятуються від війни.
Фото з Facebook-сторінки Інни Пригари
У перші дні російської агресії був шок, а далі команда перемкнулася на волонтерську діяльність. Фактично з 1 березня безперервно годують всіх, хто цього потребує. Це щодня обід і вечеря.
У перші місяці приходило дійсно багато людей, тож щоразу складно було спрогнозувати, скільки саме приготувати їжі.
Найбільше — 170 гостей за один прийом.
А тепер, у серпні 2022-го, щодня навідуються 25–30 осіб, які залишаються в Нижньому Селищі й не мають змоги куховарити самостійно.
Фото: Аня Семенюк
Щодо фінансів, то на старті користали доволі великі запаси продуктів — заморожені фрукти, овочі, мʼясо. Поруч Селиська сироварня — вона повсякчас забезпечує молочкою.
Згодом отримували гуманітарну допомогу від Європейського кооперативу Лонго Май. Частину продуктів залишали для харчування вимушених переселенців, а іншу — відправляли на схід України.
Активісти не збирали кошти.
Водночас у Нижньому Селищі організувався активний рух місцевих.
Приносили мʼясо, домашні яйця, варення, петрушку… Ні, це не дрібниця.
— Це приємно, мило, надихаюче.
Ресторан у Нижньому Селищі — про медитативну кухню.
А з війною робота — зовсім не slow.
— В перший час було дуже страшно. Це було дуже швидко і дуже незрозуміло. Я боялася, що ми не зможемо нагодувати велику кількість гостей. Мені казали: “Інно, готуйся, будемо готувати для 150 людей”. Я казала: “Як, як? У нас манюсінька кухня”.
Купили великі кастрюлі, щоб щодня варити 40 л супу.
— Для нас був шок, як ми можемо на нашій маленькій кухні так багато водночас приготувати.
Щодо меню, то ресторан намагається куховарити класично, щоб усім смакувало. Якщо закарпатці полюбляють культові банош або токан на основі кукурудзяної каші, то гостям це надто незвично. Зате вимушені переселенці обожнюють ячну крупу, тож Ґелета заходилася експериментувати з цим продуктом.
Кухарі працюють так, аби й малеча залюбки смакувала.
— У нас харчувалося дуже-дуже багато маленьких дітей, і ми намагалися робити щось таке, щоби вони неодмінно їли.
На обід завжди є суп: бульйон, борщ, овочевий або крем-суп. Друга страва неодмінно з мʼясом та салат. На вечерю: основна страва, салат і десерт.
— Ми намагаємося готувати так, щоб людям було по-домашньому, комфортно, приємно, з відчуттям затишку.
Наразі тут працює команда ресторану, нещодавно приєдналася дівчина — вимушена переселенка. Повсякчас допомагають волонтери: місцеві та з інших куточків України. Раніше їх було десятеро водночас. Тепер — троє, вони позмінно на кухні.
На запитання, коли заклад повернеться до попереднього формату роботи, Інна не може відповісти.
Каже, що психологічно ще не готова.
Адже волонтерська кухня як заряджає, так і потребує чимало внутрішнього ресурсу.
Важливо балансувати допомогу іншим та своє життя, вміти вчасно тиснути на кнопку паузи, щоб і надалі мати змогу підтримувати інших.
Наразі Інні дійсно хочеться відновити свою працю саме на сироварні, по-новому налагоджувати виробництво, продажі.
Хостел — це ще один задум Петра, Інни та Ореста, основної команди волонтерів у Нижньому Селищі.
— Ми думали про те, що треба допомогти тим, хто хоче тут залишитися, осісти і, наприклад, започаткувати власну справу.
Річ у тім, що влада не робила вагомих кроків щодо житла для переселенців. Водночас було розуміння, що в певний час, можливо, людей почнуть виселяти зі шкіл, садочків… Активісти звернулися до Європейського кооперативу Лонго Май, який посприяв із контактами організації Medico International. Відтак команда з Нижнього Селища подала ідею соціального житла для ВПО.
Петро Пригара. Фото: Аня Семенюк
Лонго Май супроводжує проект, Medico International дає кошти.
Місце — приміщення колишньої колгоспної контори. Волонтери викуповують частину будівлі, проводять реконструкцію, нині закінчують “чорнові” роботи.
Це буде для близько 30 осіб, кімнати — від двомісних до шестимісних.
Бюджет — 5–6 млн грн. Остаточна вартість залежатиме, наприклад, від того, яке буде опалення.
Ще нема рішення, чи буде житло безкоштовним, але така ідея цілком імовірна. Можлива часткова оплата за комунальні послуги.
Відкриття планується за два-три місяці.
Залежить від дозволів, будівельних робіт, наявності матеріалів.
До речі, нещодавно ми писали про ще одну історію із Закарпаття: як ужгородські ресторатори створили гастрономічний батальйон Дельфін.
Головне фото — з Facebook-сторінки закладу.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!