У заході сонця бачили наш прапор, розуміли — все буде добре! Військова про 11 місяців знущань у полоні в Оленівці та Росії

Одеситка Світлана Ворова вступила до Азову у 2020 році. Вона вирішила, що має продовжити справу старшого сина, який загинув у 2015 році. Тоді 28-річний боєць Азову Олександр Кутузакій та побратим мали доставити на першу лінію фронту боєприпаси та забрати звідти поранених, але потрапили у засідку. 

Тіла солдатів, що певний час перебували в кадировців, повернули понівеченими. Олександр отримав Орден За мужність III ступеня посмертно. У нього залишився менший брат, який тяжко переживав загибель брата, тож негативно відреагував на рішення матері піти на службу. Але Світлана для себе усе вирішила.

Жінка стала працювати діловодом у службі забезпечення в Азові. Довелося переїхати з Одеси до міста дислокації підрозділу — в Урзуф. Там зустріла повномасштабне вторгнення.

Світлані 55 років, вона пробула 86 днів на Азовсталі, вийшла із заводу за наказом, і була 11 місяців у полоні. Зараз проходить реабілітацію у Києві. Вона розповіла для Євгена Сафонова з Української правди про вихід з Азовсталі, полон та Оленівку.

Про вихід з Азовсталі

Світлана каже, що після того як дізналася про вихід з Азовсталі, відчувала змішані емоції.

— З одного боку, була радість: ти вижила. А з іншого — ти не знаєш, чого чекати. Ми розуміли, що з нас будуть знущатися. Були готові до найгіршого, але сподівалися, що РФ виконуватиме вимоги Женевської конвенції, — говорить вона.

Її бункер виходив із заводу останнім, автобусами їх повезли до Оленівки. Жінка розповідає, що це був справжній жах. Жінок розмістили у дисциплінарному ізоляторі (ДІЗО). У шестимісній камері їх могло бути до 30 осіб. Повна антисанітарія, давали технічну воду, яку намагалися відстоювати, щоб пити. Вмивалися нею та намагалися прати якісь речі.

У дівчат постійно були кишкові розлади. 

— Раз на тиждень, у найкращому випадку, нас виводили в душ. Це було миття на швидкість. Вивели в душ п’ять чи десять осіб — є п’ять-десять хвилин на всіх. За цей час ми мали помитися, ще якісь речі випрати. Які, звісно, ми вішали потім у своїй же камері, — розповідає Світлана.

За її словами, комунікації з адміністрацією не було, а тюремні наглядачі постійно з них знущалися, ображали, принижували.

Утім, жінки між собою обговорювали різні теми: від сімей до мрій.

— Одного вечора кажу: “Дівчата, молімося на ніч”. Кажуть: “Давайте ви, Грація (псевдо Світлани — ред.), будете читати, а ми за вами будемо повторювати”. І в нашій камері була така традиція — як почали, так і до дня нашого обміну ми читали Отче наш.

Читати на тему

У нас тут пекло, моліться! Прикордонник розповів про дев’ять місяців у російському полоні

Прикордонник Тарас Татарін розповів про дев’ять місяців у російському полоні. Читай, що йому довелося пережити.

Про допити в Оленівці

Світлана розповідає, що чоловіки жили в бараках, але їх могли приводити в ДІЗО, якщо росіяни їх у чомусь підозрювали або бачили націоналістичні татуювання. В ізоляторі була зміна “ДНРівців”, які сильно знущалися з полонених. 

Били, скотчем змотували руки, ноги й продовжували знущатися. Шокерами били. Ми лише чули, як вони кричали, стогнали. Все чули, вдень і вночі.

Після одного з допитів хлопця винесли на ношах мертвим — сказали, нібито покінчив з життям. Але ми чули, як “ДНРівці” заходили до нього в камеру серед ночі неодноразово, били його, кидали й знущались, як могли, — каже Грація.

За її словами, дівчат теж водили на допити, але били не так сильно.

— Домагань, наскільки я знаю, теж не було. Лише на словах казали: “Вас всіх треба зґвалтувати, щоб ви понароджували нам росіян”, — ділиться жінка.

Військова Азову каже, що тюремні наглядачі перед вибухом в Оленівці ходили веселі, а потім з’явилася паніка. Хоча, міркує Світлана, що це була імітація паніки. Адже за поведінкою росіян, можна було зробити висновок, що вибух в Оленівці спричинили не українці.

— Вони намагалися нас запевнити в тому, що це наші зробили. Ми піддавалися цьому, бо дуже добре чули, звідки “прильоти” були. Важко повірити в те, що наші будуть обстрілювати. Нащо їм це робити?

Карцер в Оленівці та Росії

27 вересня Світлану перевезли до РФ в СІЗО, там, каже, був інформаційний вакуум. У камерах було спершу по три людини, потім — по дві. Це було морально важко. 

— Ми дивилися через вікно, і коли було небо чисте, захід сонця, то ми бачили синє небо і помаранчево-жовтий захід сонця. Як ви думаєте, що ми бачили? Звісно, свій прапор. Ми казали: “Дивіться, який захід сонця. Так це ж Україна! Все буде добре”, — ділиться військова Азову.

Розповідає, що в СІЗО їм інколи вмикали радянські фільми: В бій ідуть одні старики, Весілля в Малинівці, Королева бензоколонки. Також дозволяли читати. Коли Грація не читала, то мила стіни. За час перебування у РФ змінила п’ять камер, перемила там усе, адже росіяни змушували прибирати.

Розповідає про карцери в Оленівці та Росії. В Оленівці це було приміщення 2,5 м х 2,5 м, де перебували десятеро осіб. В Росії карцер був інший — камера на одного, 1,5 м х 3 м. Мала маленьке віконце під стелею, до якого не підійти, воно було огороджене решіткою. Вікно було зі щілинами, постійно дув вітер, а взимку було дуже холодно. Зранку будили, треба було відносити матрац й підіймати шконку, яка закривалася на ключ, щоб не можна було сидіти. 

— В камері були унітаз, умивальник, невеличкий столик зі стільцем. Але ти не маєш права сидіти взагалі. Тобто сидиш, поки немає наглядача поряд.

Щойно він підходить, мусиш стояти коло дверей і вітатися з ним, виконувати його забаганки: співати гімн Росії, російські пісні, присідати, мити підлогу тощо, — розповідає жінка.

Перебування в карцері було покаранням. В Оленівці Світлана потрапила туди, бо не так відповіла начальнику. А у РФ — через те, що ще з однією дівчиною на радіаторі вішали дві ниточки: блакитну та жовту.

— Ми вішали ті ниточки на радіатор, позначали так день тижня. От вони за кілька місяців знайшли ці ниточки. Сказали, що ми вишиваємо прапор України, ну і все — нас перевели в карцер на тиждень.

Читати на тему

Стояв нелюдський крик по всьому бараці: інтерв’ю Богдана Грішенкова, який вижив у теракті в Оленівці

Там просто був хаос, де люди кричать та горять, а ти нічого не можеш зробити. Яким медиком ти б не був, які б ти курси не проходив, але пальцями півголови назад не склеїш, — згадує Богдан.

Обмін та перші дні в Україні

Світлана каже, що чекали на обмін кожного дня, адже бувало, що серед ночі могли назвати прізвища й викликати з камери. З сусідкою Оленою вони вивчили імена близьких, щоб повідомити їм про одна одну, як повернуться додому. 

Нам видали наші речі, сказали нічого більше не брати. Ти не розумієш, що відбувається: тебе кудись збирають, а куди — ніхто не говорить. Деякі наглядачі сказали, що на обмін. 

Жінка каже, що це було повною несподіванкою, здавалося, що це сон. Навіть коли побачила напис “Вас вітає Україна”, не розуміла це правда чи росіяни так знущаються.

До Світлани відразу приїхали її діти, які відразу помітили, як схудла мати. Військова каже, що їй досі сняться обстріли та бомбардування, адже тривога залишається. Не може їздити в метро, адже звук потяга їй нагадує політ винищувача. Після реабілітації хоче повернутися на службу.

Багато українських військових з Азовсталі потрапили у російський полон. Ті, хто потрапив на обмін, розповідають про усі жахіття. Раніше ми розповідали історію парамедикині Тетяни Васильченко про російський полон.

Усі фото: Дмитро Стойков / Українська правда

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.