Все, що лишалося — молитися: історія про (не)життя за окупації Бородянки

Нещодавно місто Бородянка, що на Київщині, звільнили з-під ворожої окупації. Відкривається правда про російське “звільнення” та перебування росіян у Бородянці.  

Сотні вбитих, закатованих та зґвалтованих, сотні похоронених заживо під завалами будинків та підвалів. 

Та страшнішими є історії тих, хто пережив це пекло окупації. Жителька Бородянки Валентина розповіла про свої 36 днів пекла, про життя під час окупації міста. 

Життя чи виживання

Найстрашніше, що було під час окупації — це повна безпорадність. Неможливо було ні на що вплинути. Все, що лишалося — молитися. 

• З третього дня війни не працює жоден магазин та аптека.
• П’ятий день війни — підірвали нафтобазу просто біля нашого будинку.
• Десятий день — вперше близько познайомилися зі смертю.
• 13-й день — зникло світло та інтернет, а далі й зв‘язок.
• 15-й день — окупанти прийшли до нас додому.

Валентина ділиться, що в якийсь момент питання, є в тебе що поїсти чи ні, стало другорядним. Люди не знали, що відповідати на нього рідним, яким вдавалося додзвонитися.

Фізично люди лишалися живими, проте вирувало страшне спустошення від того, що коїлося навколо. 

Не було жодного контролю над життям, а найгірше — коли ти не знаєш, що чекає наступної хвилини, коли смерть завітає і до твого будинку. 

Постійні обстріли та звуки вибухів, тисячі звірств та смертей і найстрашніше — візити російських солдатів — стали новою буденністю мирних жителів. 

Читати на тему

20 хвилин, щоб зібрати по частинах свого друга. Історія Миколи, який не втратив людяність у Бучі

Рідний дім чоловіка в Бучі, й зараз це багато про що говорить. Він заїкається, а сказати щось вдається лише тоді, коли палить цигарку.

Це все селило в серцях містян лише відчай, чого й добивалися росіяни. Валентина розповідає, що люди могли годинами шукати зв’язок, щоб почути голос рідних лише на кілька хвилин. 

Вони були відрізані від усього світу, адже не було як і де зарядити телефон. Це вдавалося зробити вкрай рідко, а всі новини дізнавалися з радіо. 

В окупації не покидало відчуття постійного приниження. 

Адже люди просто не могли нормально пересуватися, їх позбавили базових прав. Для того щоб дістатися до рідних чи друзів, їм доводилося переховуватися. 

Чекали, поки проїдуть колони важкої техніки, і молилися, щоб не помітили російські блокпости. Білі пов‘язки принципово одягати не хотіли.

Нові звички

У містян, які прожили без їжі, води та ліків під постійними обстрілами, посеред смерті та руйнувань встигли виробитися нові звички виживання.

Життя під час окупації Бородянки набуло нових правил.

Наприклад, після того, як використав щось необхідне, треба одразу покласти цю річ в екстрену валізку, бо не знаєш, в яку секунду доведеться тікати.

Треба постійно прислухатися до вибухів, як вдень, так і вночі.

Ховати телефони та їжу від тих, хто “звільняв місто”. Вони спокійно могли виламати паркан та двері, щоб завітати у гості й забрати те, що лишилося у людей. 

Слідкувати за тим, щоб, коли стемніло, не було світла від свічки або ліхтарика й тебе не помітили — для цього завішували вікна. 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Валентина (@valle.nntina)

Читати на тему

Вона тікала з тримісячною дитиною на руках з Бучі, а потім з Бородянки — болюча історія українки

Відверта і болюча розмова з 26-річною українкою, яка з трьохмісячною дитиною рятувалась від російських військ з Бучі, а потім і з Бородянки.

Багатьом пощастило значно менше, ніж Валентині. У містах, які звільнили від окупації, продовжують знаходити могили та тіла, встановлювати загиблих від російської навали. 

Для родичів тих людей, які загинули під час окупації та внаслідок бойових дій, відкрили нову гарячу лінію допомоги й підтримки.