Як медикиня Оксана рятує військових на "нулі" та що пережила

Російсько-українська війна зруйнувала плани та змінила життя мільйонів українців. На жаль, не всі відверто та чесно розуміли масштаб вторгнення РФ у 2014 році, однак після початку повномасштабної війни у 2022 — вже не потрібно щось пояснювати.

Долі тих, до кого окупанти прийшли у 2014 році у дім, різняться. Оксана, про яку ми сьогодні розповімо, пішла на фронт через дітей. Вона розповідає УП.Життя: її так зачепило, що діти тікають з місця на місце — спочатку з Криму, а потім із Лисичанська у Луганській області, — що взяла документи та пішла до військкомату у перший рік війни.

Про її історію на війні та роботу медикинею на фронті розповідаємо далі.

Жінка на війні

Потрапити на фронт Оксані одразу не вдалося: у далекому 2014 році навколо жінок зі Сходу України було чимало стигм. Дехто навіть казав Оксані, буцімто вона йде до армії “замолювати гріхи” за чоловіка-сепаратиста.

Окремої мороки додавав крайній вік мобілізації — 40 років.

Тільки улітку її прийняли до лав 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Але у Дебальцеве медикиня не поїхала.

— Бригада тоді дислокувалася в Дебальцевому, і медичну роту відправили туди, — продовжує пані Оксана. — А мене залишили в ППД (пункт постійної дислокації) на Закарпатті. Коли я спитала, чому, командир відверто сказав: “Ти своїми наполегливими ходіннями по військкоматах викликала підозру, тому тебе перевіряє СБУ”, — розповідає жінка.

Зрештою, вона потрапила у Харків, де набралася досвіду операційної медсестри, а відтоді постійно перебуває на фронті.

Повномасштабне вторгнення застало бригаду та Оксану на Дніпропетровщині. А відтак розпочалися постійні передислокації гарячими напрямками.

Читати на тему

Складно навіть професіоналам: як бойова медикиня Естер працює на фронті

Про особливості військової медицини та роботи на фронті розповіла бойова медикиня Естер.

Співала колискові по дорозі в лікарню

За час бойового досвіду медикиня на псевдо Ксюха бачила багато. Однак досі згадує двох військових, яких дуже сильно контузило, а на фоні втрати побратимів просто на їхніх очах, у них розвинувся психоз.

— Машина маленька, в ній одне лежаче місце і два сидіння. Один хлопець на ліжку, один приліг на сидіння, а я між ними сиджу на підлозі. Хлопці вскакують, я заспокоюю їх словами, намагаюся гладити та в якийсь момент починаю співати колискову, наче немовлятам.

І вони заспокоюються! А як тільки замовкаю, знову вскакують і пориваються бігти. І я знову починаю наспівувати. Так ми на цьому “Аа-а!” й доїхали в лікарню.

Згодом один із хлопців казав, що у машині поруч з ним їхала мама.

За період повномасштабного вторгнення найбільша кількість поранених, за словами Оксани, була на Херсонському напрямку.

У кількох операційних працювали одразу шестеро хірургів, кожному пораненому робили ПХО (первинну хірургічну обробку), далі відкривали рани, діставали осколки чи кулі, ставили тампони.

Усім шістьом хірургам асистувала одна Оксана.

УП.Життя

Вона пригадує, що попри важкі поранення вмотивовані та сильні чоловіки рвалися у бій якнайшвидше.

— У бійця поранення ноги, а він просить: “Мотайте швидше, мені треба назад до хлопців, вони там без мене”. І навіть чути не хоче про шпиталь.

Пригадую одного хлопця, у якого уламком зрізало пів обличчя. Немає носа, губ, я роблю перев’язку, а він питає: “А я буду цілуватися?” “Будеш, Сонечко, але не сьогодні”.

Коли бригада була біля Бахмута, Оксана ні дня не спала більше, ніж три години. Але вистояли й там: на операційному столі не померла жодна людина.

Чому війна почалася зі стереотипів?

Коли на полі бою бувають затишшя, медики можуть надати допомогу місцевим. У такі періоди Оксана думає глибше, ніж зазвичай, про війну та її причини.

— Я із Лисичанська, і у 2014 році там було багато людей, котрі чекали Путіна. Хто в цьому винен? Ми самі — українці. Бо цей розподіл на Західну і Східну Україну з’явився давно, ще в радянський період.