Шура Рязанцева

Моя служба у лавах ЗСУ — це особиста помста окупантам, які вкрали у мене мій рідний Крим.

Шура Рязанцева народилась у родині військових, тому виховувалась у дусі патріотизму та готовнсті захищати свою землю. Попри це майже 15 років віддала саме роботі у сфері кіно та шоу-бізнесу як художниця костюмів.

Та у 2014 році її дім забрали російські загарбники, коли окупували Крим. Того ж року дівчина потрапила у ворожий полон.

А коли почалося повномасштабне вторгення, мрії Шури про створення костюмерної були стерті разом і з минулим цивільним життям. Дівчина стійко вирішила, що має помститися ворогу за все, що він заподіяв як їй, так і її рідній землі.

Тому 24 лютого Шура Рязанцева приєдналася до лав однієї зі стрілецьких рот ЗСУ. Відтоді життя захисниці змінилось назавжди. Зараз військова прагне продовжувати тримати оборону та дослужитись до звання сержантки, а можливо й більше. Та найбільша мрія Шури — це зайти в Крим на танках та перемогти нарешті ворога. Повна історія Шури за посиланням.

 

 

 

 

Василь Байдак

Зараз потрібне усвідомлення того, що ворог стає сильнішим, розумнішим.

Василь Байдак за два роки повномасштабної війни не лише не розгубив свого гумористичного таланту, але зібрав чимало коштів для українських захисників.

Почав волонтерити через відчуття, що має ресурс. Адже гуморист ніколи не підводив свою аудиторію, і вона виявилась напрочуд вдячною йому за це, тому й почала підтримувати усі збори, які організовував Василь.

Зараз Василь Байдак зібрав вже понад 20 мільйонів гривень. Та, окрім того, що постійно зазнає змін позначка його досягнень, змінився й сам гуморист. Ділиться, що повномасштабне вторгнення для нього, як і для багатьох, стало приводом підвищити розуміння ситуації навколо, яка вже з-під ніг вибиває свідомість.

Тепер, говорить, усе українське суспільство має минуле, яке можна вважати гарною базою, щоб не повторювати помилки минулого та не мати жодної співпраці з країною-агресоркою. А поки триває війна, Василь продовжує збирати кошти на ЗСУ, адже його найбільший мотиватор — це реальність і концентрація на ній. А відпочивати, зізнається, буде вже після перемоги. Ексклюзивне інтерв’ю Василя Байдака знайдеш за посиланням.

 

 

 

 

Віктор-Микола Гаврилюк

Гаряче юнацьке серце не може лишатись осторонь, коли навколо твориться історія. Як це можна пропустити?

Віктор-Микола Гаврилюк ніколи не міг лишатися осторонь найбільш захопливих подій. Тому ще в дитинстві, коли почув від сестер про існування Пласту, вирішив спробувати долучитись до організації. Це вчинок згодом подарував йому не лише цінний досвід чи виховання, але й чимало друзів та знайомих.

Тепер, коли Віктор-Микола після тяжкого поранення відновлюється у рідному Луцьку, продовжує долучатись до діяльності організації та виховувати нових пластунів. З вихованцями й зустрів повномасштабне вторгнення РФ. 24 лютого 2022 року займався їхньою евакуацією. А тоді, як і десять років тому, вирішив долучитись до лав захисників.

Згадує, що війна у 2014 році стала продовженням Майдану, на якому він був. Тоді багато учасників Революції Гідності продовжили свою боротьбу на фронті. Так вирішив вчинити й сам Віктор-Микола. Спершу намагався потрапити в Азов, але тоді через надто юну зовнішність його не хотіли брати саме на бойові посади. А він, каже, хотів воювати.

Тому захисник вирішив стати до лав добровольчого батальйону Гарпун. Також проходив стажування в Госпітальєрів, тож зрештою й став бойовим медиком. На фронті ж і прагнув зустріти вторгнення. Навіть приїхав у жовтні 2021 року до побратимів. Проте побачив певне затишшя й вирішив, що, мабуть, ще не час і в січні 2022 року повернувся додому.

Та вже після евакуації своїх вихованців, захисник повернувся до рідного міста, зібрав речі та знову відправився на війну. Тоді, згадує, довелось використовування свої знання не лише з медицини, але й виконувати часом завдання на інших посадах, зокрема й штурмовика. Адже інтенсивність боїв була та залишається екстремальною.

 

 

 

 

 

Богдан Шаніков

Дуже не хочу, щоб все було як у 2014 році…

Кавалер золотого хреста 22-річний Богдан Шаніков ще до 24 лютого 2022 року був звичайним хлопцем. Говорить, мав життя пересічного українця. Працював після навчання на заводі та збирався піти в армію. Але “сусіди” трохи випередили це бажання.

До лав ЗСУ чоловік долучився у березні 2022 року. Зізнається, хотів раніше потрапити на службу, але великі черги до військкоматів завадили. Тоді Богдан Шаніков потрапив у Дніпровську територіальну оборону й з серпня ніс службу на Вугледарському напрямку.

Говорить, попри те, що був помічником гранатометника, за потреби виконував будь-які необхідні функції. Так йому з побратимами вдалось успішно відбити десятки штурмів ворога.

Та один виявився досить тяжким і внаслідок ворожого обстрілу уламок снаряда пошкодив хребет захисника. Богдана частково паралізувало. Тепер чоловік бореться за власне майбутнє. А його побратими й досі згадують його подвиги не лише на полі бою, але й добрі вчинки у побуті, наприклад, принесену на позиції воду. Ексклюзивне інтерв’ю Богдана Шанікова читай за посиланням.

 

 

 

 

 

Богдан Грішенков

Все можливо після 24 лютого, на жаль.

Азовець Богдан Грішенков родом з Донецької області. Бачив, як війна починалась у 2014 році. Йому був 21 рік. Тому коли побачив, як 18-річні десантники звільняли міста, каже, совіть підштовхнула долучитись до лав захисників.

На службу збирався і 24 лютого 2022 року. Згадує, спочатку не повірив словам, що його змусили того дня піднятись з ліжка. Проте після того, як випив кави та поїхав на базу, почув звук вибухів. Тоді й усвідомив — почалась повномасштабна війна.

Того дня розпочалась оборона Маріуполя, яка тривала 86 днів. Хоча, за спогадами героя, відчуття часу тоді не просто змінилось — воно абсолютно зникло. Хвилини припинили свій лік лише тоді, коли за наказом довелось виходити в полон до ворога.

Та на цьому боротьба теж не зупинилась. Ворог спершу морив нестерпними умовами, переповненими бараками та недостачею їжі. Одного ж дня зібрав близько 200 осіб в одному місці, де вже в ніч з 28 на 29 липня сталась трагедія. Богдану вдалось не лише вижити в теракті в Оленівці, але й допомагати іншим пораненим попри увесь хаос, у якому люди кричали та горіли живцем.

Богдану пощастило повернутися додому. Однак ще щонайменше три тисячі українських захисників знаходиться у російському полоні та чекають на повернення в Україну. Ексклюзивне інтерв’ю Богдана Грішенкова дивись за посиланням.

 

 

 

 

 

Петро Гунько

Я бачу бійців, які з часом опускають руки та впадають в депресивні стани. Хочу допомагати їм бороти власні страхи, проблеми та спрямувати їх в правильному напрямі, щоб вони мали якийсь промінь надії.

Хоча Петро Гунько й почав свій військовий шлях ще у 15 років, коли почав навчатись у військовому ліцеї, за два роки до повномасштабної війни мав досить таки цивільну професію й обіймав державну посаду.

24 лютого 2022 року його сон порушили не вибухи, а дзвінок друга. Той сказав вставати швидко, бо проспить всю війну. І хоча Петро вже мав до того підозри, що може початися повномасштабне вторгнення РФ, все одно здивувався від цих слів.

Спершу, говорить, хотів вивезти рідних. Проте вони відмовились. Сказали, що нікуди з дому не поїдуть, тут могили їхніх батьків, тож залишаться в Україні. Тоді Петро ухвалив для себе рішення вступати до лав ЗСУ. Черги до військкоматів були кілометрові, пробитись в штат до підрозділів було практично неможливо. Чоловік згадує, те, що він з першого ж дня зміг стати на службу — справжнє везіння.

У лавах ТрО брав участь у стабілізаційних діях на Херсонщині. Пізніше вже в складі десантно-штурмових військ виконував з побратимами завдання на Запорізькому напрямку. Каже інтенсивність боїв була висока. Проте це не залежало від напрямку, адже така ситуація лишається й зараз по всій лінії фронту.

Згадує, на початку був звичайним стрільцем, потім перекваліфікувався на зв’язківця. Зараз після навчання в Київському національному університеті, Петро здобув не лише нову освіту, але й звання молодшого лейтенанта та роботу у підрозділі групи контролю бойового стресу, де займається психологічною допомогою та реабілітацією українських воїнів.

 

 

 

 

Кирило Дубровський

Напевно, якось з дитинства була присутня романтика військової служби.

Захисник на псевдо Лірик родом із Закарпаття. З дитинства звик слухати стройові пісні, адже його батько теж військовий. Коли Кирило був ще малим, тато брав його на службу. Звідти й пішли перші думки продовжити династію військових.

А події Майдану, анексію Криму, вихід захисників з Дебальцевого лише підкріпили бажання стати на оборону України. Так і зустрів захисник 24 лютого, оскільки незадовго до початку повномасштабної війни приїхав на ротацію у Павлопіль.

Пізніше йому з побратимами довелось тримати оборону Маріуполя, що став символом незламності українського народу та його воїнів. Коли бойовий комплект закінчувався, Лірик отримав наказ виходити з оточення.

Під час близького бою з ворогом, коли за наказом військовий намагався прорватись з оточеного міста, офіцер дістав поранення у спину під бронежилетом. Друга куля лишила слід на долі військового, поранивши обличчя. А свободу на кілька місяців забрали окупанти.

Лірик згадує, що в неволі було незрозуміло, чого чекати наступного дня: обміну чи розстрілу. Та все ж таки захисник повернувся в Україну. Зрозумів, що вдома, коли тато приїхав з поля бою, аби побачити його в госпіталі. Говорить, відчув, що нарешті вільний. Ексклюзив з Ліриком читай на сайті.

 

 

 

 

 

Євген на псевдо Штурман

Люди просто усвідомили всю загрозу для себе та бажання відстоювати те, що у них є. І це об’єднало суспільство проти одного ворога.

До повномасштабної війни Євген працював головним спеціалістом у міжнародному відділі Антимонопольного комітету. Його основна робота полягала у веденні проектів. Проте єдине, що не міг спланувати чоловік — це повномасштабна війна, хоч і відчував, що вона точно колись почнеться.

Напередодні повномасштабної війни Євген спокійно пішов грати з другом у баскетбол. Наступного дня його чекала співбесіда. Але так думав лише він. Насправді ж 24 лютого йому довелось вперше спробувати потрапити до лав захисників. Та без бойового досвіду йому було складно знайти місце навіть у територіальній обороні.

Спершу вирішив почати волонтерити. А за першої ж можливості став начальником групи планування в 102 батальйоні. Та військовому все одно не давало спокою відчуття, що він може більше. Тому пройшов навчання з роботи з БпЛА, а згодом долучився до 47 бригади.

Зізнається, коли був на Запорізькому напрямку, то ніяк не покидала думка, що його дім за 100 кілометрів. Тому ще з більшим завзяттям згодом почав займатись коригуванням артилерії та скидами. Говорить, що БпЛА в цій війні відкрили дуже багато можливостей як для артилерії, так і піхоти й танків.

Та ще більше його захоплює інше — зміни у суспільстві, які почались після 24 лютого, адже тоді війна зачепила більшу кількість людей. Тому й зараз сподівається, що українці зможуть побудувати реально сильну, міцну та незалежну країну. Повну історію Євгена читай за посиланням.

 

 

 

 

 

Марта Дем’янчук

Зрозуміла, що мене чекає “гарячий” день.

Марта Дем’янчук ще в 17 років почала захоплюватися тактичною медициною, а за останні кілька років побувала у багатьох гарячих точках: Горлівський напрямок на Донеччині, Житомирщина, Київщина, Світлодарська дуга, Бахмутський напрямок — околиці Соледара.

24 лютого Марта зустріла на добовому чергуванні на КПП у частині. Згадує, коли побачила перші новини про десантування російських військових на території України, зрозуміла, що роботи буде багато.

Уже за деякий час захисниця зі своїм підрозділом звільняли Київщину та Житомирщину. Та щасливим миттєвостям звільнення передують тяжкі бої, в ході яких стає чимало поранених. І Марта як бойова медикиня прагне врятувати кожного. Хоч, говорить, найстрашніше для неї в цій задачі — не довезти пораненого до стабпункту.

Коли ж сама дістала поранення у липні 2022 року, не надто за себе переживала. Більше переймалась, що побратим поряд міг загинути. Та все ж таки їм вдалось вижити. Читай повну історію Марти на сайті.

 

 

 

 

 

Юрій Богілло

З одного боку ти втратив доволі велику кількість побратимів. З іншого — ти шокований, що ще живий.

Молодший сержант ЗСУ та митець Юрій Богілло на псевдо Кір до російсько-української війни був дизайнером, займався розробкою промо-кампаній. Згодом перейшов до виробництва комп’ютерних ігор.

Проте він не зміг залишитись осторонь Революції Гідності. Після цього тричі долучався до лав ЗСУ, щоб боронити незалежність України, та незліченну кількість разів дивом виживав.

Говорить, це й не дивно, адже якщо його давній предок січовий козак нищив ворогів, то й він має це робити.

Напередодні 24 лютого був вдома та вже збирав речі на фронт, адже мав 25 лютого їхати на службу. Проте перші вибухи дали зрозуміти, що виїжджати на позиції доведеться трохи раніше.

Зізнається, на війні починаєш цінувати прості речі як наявність їжі чи можливість сходити в душ. Проте значно приємніше, коли розумієш, що твої побратими сьогодні живі, а ти продовжуєш справу своїх предків-козаків. Читай повне інтерв’ю Юрія на сайті.

 

 

 

 

 

Ярослав Отрок

Ця твердість переконань — це те, що теж дуже його виділяло з-поміж інших.

Сапер Азову Ярослав Отрок на псевдо Фірст хоч і був родом з відносно тихого регіону на час повномасштабної війни, своє життя віддав Маріуполю, на який ворог полював ще з далекого 2014 року.

На початку лютого 2022 року вже були розмови про те, що, можливо, буде повномасштабний наступ РФ. Тому військовослужбовці отримали наказ збиратися, готуватися. Тому Ярослав лишився на базі. 24 лютого вранці чоловік казав своїй коханій, що все буде добре.

Навіть після того, як повідомив про вихід за наказом у полон, дзвонив з неволі дівчині та намагався дізнатись, як вона та родина. Ярослав був впевнений, що він з побратимами недовго будуть у неволі й швидко повернуться додому.

Останній раз закохані говорили незадовго до теракту. Розмова швидко скінчилась. А потім настало 29 липня. Тоді Ярослав Отрок загинув у теракті в Оленівці.

Крім доброти, кохана захисника згадує, помітила впевненість Ярослава у своїх переконаннях. Говорить, вона змушувала інших теж вірити у всі його ідеали. Тому тепер його боротьба живе разом із діями коханої, яка бореться за звільнення з полону побратимів захисника. Читай повну історію Ярослава на сайті.

 

 

 

 

 

Павло Жариков

Воно якось причувалось, але щоб настільки масштабно, такого ніхто не чекав. Росіяни зі Щастям за три години зробили те саме, що за всю війну з Черніговом, Харковом.

Кінолог Павло Жариков з 2018 року разом зі своєю службовою собакою німецькою вівчаркою на прізвисько Делі служив у Маріуполі, а з 2020 року працював у Луганському прикордонному загоні в місті Щастя. Там і зустрів повномасштабне вторгнення.

Щоправда, згадує, бойові дії почались для нього ще з вечора 17 лютого, коли росіяни почали обстріл контрольного пункту в’їзду та виїзду в зоні проведення АТО.

Щастя розташоване за 15 км від тимчасово окупованого Луганська, тому військовослужбовці розуміли загрозу. Та попри підготовку й підкріплення додатковими загонами захисників, 24 лютого військові після масованих обстрілів побачили російську важку військову техніку. Довелось відступати на другу лінію оборони.

Павло згадує, що попри все найтяжчим було усвідомлення, що його службова собака лишилась на іншому кінці міста, де вже перебували окупанти. Пізніше йому вдалось домовитись з сусідами, щоб ті забрали його Делю. Проте зв’язок з ними 28 лютого зник.

Чоловіка згодом направили до Старобільська на підкріплення підрозділів ЗСУ. Потім — до Дніпра на перегрупування. Після цього загін Павла працював під Сєвєродонецьком, Лисичанськом та Кремінною. Захисник дістав поранення біля Ямполівки. Та увесь цей час він не полишав надії, що повернеться в Щастя та нарешті поверне ще одного члена сім’ї — свою собаку. Читай повну розповідь про Павла на сайті.

 

 

 

 

Віталій Гайдар

Якби я не пішов у військо, це мені б дуже боліло. Я б страждав від того і мучився.

З моменту, коли Віталію в дитинстві вперше подарували олівці, митець ніколи не полишав улюбленої справи. Усе змінило повномасштабне вторгнення РФ на територію України. Тоді чоловік пішов воювати. Долучився до 71-ї окремої єгерської бригади десантно-штурмових військ.

Згадує, до того, як опинився на фронті, жодного разу не писав свої картини нічим, окрім фарб. Проте творча натура вимагала повернення до мистецтва. тож коли волонтери вперше передали йому олівці, повернувся до малювання.

Тоді було непросто лише знайти час та можливість, аби усамітнитись і трохи поринути у творчість. Та все ж таки, коли Віталій залишався сам на сам із фарбами, наче потрапляв в інший світ, де немає війни, кровопролиття і де панує спокій. Тому на його картинах, немає ані натяку на негатив.

Чоловік й у часи війни намагається зберігати притаманний йому оптимізм та сподіватись, що незабаром все закінчиться й побратими будуть приїжджати до нього в гості. Повну історію Віталія Гайдара знайдеш на Вікнах.

 

 

 

 

Артур Тумбашян

Запропонував допомогу, і через деякий час до мене звернулися волонтери.

Артур Тумбашян — пластичний хірург із багаторічним стажем. Сам родом із Миколаєва. Кілька років працював на два міста. З початку повномасштабної війни довелося переїхати з дружиною та новонародженим сином до Одеси.

Аби зробити свій внесок у перемогу та допомогти людям, яких понівечило від ракетних атак, вирішив робити безкоштовні пластичні операції. Тому написав у своїх соцмережах, що може допомогти й вже незабаром до спеціаліста звернулись волонтери.

Одними з перших пацієнтів на благодійній основі стали постраждалі внаслідок ворожого удару по Сергіївці у липні 2022 року. Тоді окупанти вдарили ракетами по базі відпочинку та житлових будинках, поки мирні люди спали.

Постраждала тоді від ворожої атаки й пані Лариса. Жінка згадувала, що нічого не бачила, а її пошматованого обличчя боялась навіть онука. Тому вона стала першою пацієнткою хірурга. Артур Тумбашян вже провів необхідні операції жінці та іншим постраждалим і продовжує свою роботу. Та ділиться: не очікував такої уваги до своєї роботи. Повну розповідь про Артура знайдеш за посиланням.

 

 

 

 

 

Марина Сердіченко

Серце кличе, я не можу інакше… Інколи ти просто хочеш обійняти та сказати: “Тримайся, сину! Знаю, що важко, знаю, що дах їде. Я з тобою”.

Одеситка Марина Сердіченко багатодітна мати, директорка школи, волонтерка і вже понад півроку — капеланка. За її плечима вже більш як сотня поїздок на деокуповані території сходу та півдня України.

Згадує, духовне наставництво для неї почалось ще у 2014 році, коли почалась війна на Сході України й почали приїжджати вимушені переселенці. Тоді родина капеланки зустрічала їх в Одесі.

З повномасштабним вторгненням з’явилися інші виклики. Під час гуманітарних місій Марина почала бачитись з військовими. Згадує, стала розуміти, наскільки для них важлива духовна та психологічна підтримка. Тому пройшла навчання та отримала ліцензію капеланки.

Тепер, говорить, військові настільки вдячні за допомогу, особливо за психологічну, що починають віддавати свої речі, зривати шеврони. Марина у відповідь жартує, щоб хоч взуття їй не віддавати.

Проте така щира реакція лише вкотре нагадує, наскільки важлива її робота. Тому капеланка намагається щотижня їздити з командою до наших захисників і захисниць та завжди віднаходити для них правильні слова підтримки. Ексклюзивне інтерв’ю з Мариною читай на сайті.

 

 

 

 

 

Владислав Гела

Зрозумів, що потрібно дуже швидко ухвалювати рішення, адже кожна секунда може стати фатальною.

24-річний начальник караулу 14 пожежної частини ДСНС в Кременчуці та за сумісництвом чемпіон України у першій середній вазі Владислав Гела свого часу вирішив, що боротись однозначно варто завжди.

І хоч чоловік за рейтингом BoxRec в Україні посідає друге місце серед боксерів у першій середній вазі, зізнається: якби зараз постав вибір між боксом та службою, однозначно обрав би саме порятунок людських життів.

До повномасштабної війни його робота в основному складалась із порятунку котиків та виїздів на ліквідацію задимлення квартир через недотримання правил пожежної безпеки. Однак після 24 лютого 2022 року на Владислава чекало багато чого нового, зокрема швидке ухвалення рішень та додаткові засоби захисту.

Особливо нові навички знадобились рятувальнику під час ліквідації наслідків терористичного удару РФ по ТЦ Амстор 27 червня 2022 року. Тоді Владислав врятував жінку з-під завалів. Багато про події того трагічного дня рятувальник не говорить. Тільки додає, що після цих подій довелось проходити реабілітацію в Одесі.

А вже 20 січня 2024 року Владислав Гела виборов пояс чемпіона України та WBC Ukraine у благодійному чемпіонаті ЗСУ. Читай ексклюзивне інтерв’ю Владислава на Вікнах.

 

 

 

 

 

Інна Харчук

Ми боремося, щоб наше суспільство росло з правильними цінностями. Закладаємо їх у мистецтво та літературу.

Українська художниця з Рівного Інна Харчук обрала собі професію ще у шкільні роки. У своїх картинах часто поєднувала чорно-білі образи людей та яскраві кольори навколо них. Часто в цих роботах прослідковуються українські мотиви.

Проте у перші дні повномасштабної війни, згадує, відчувала дуже сильний емоційний сплеск і не могла думати про щось інше, ніж про новини. Потім потрібно було рятувати свою доньку, тому спершу виїхала з нею до села, взявши із собою дитячі альбоми та фломастери. Там потроху й почала повертатися до життя та творчості.

А вже в резиденції на Кіпрі почала створювати перші роботи, які можна було побачити в Українському домі в межах виставки Ти як? Полотна можна назвати певним триптихом: ґрунт, коріння і плоди. Це був зворот до міркувань, чому так сталося, що ми зараз маємо та куди нам далі йти.

Пізніше мисткиня створювала картини навіть у часи блекаутів, які згодом виставлялись у Грузії та французькій Сорбоні. Інна згадує, що це стало можливим саме завдяки українцям, які намагаються просувати та показувати рідне мистецтво, хочуть знайомити світ з сучасними українськими митцями.

А разом з тим мисткиня тішиться, що українські художники можуть допомогти бійцям на фронті шляхом благодійності. Ексклюзивне інтерв’ю Інни Харчук знайдеш на сайті.

 

 

 

 

 

Владислав Горбань

Усе своє свідоме життя захищав незалежність держави.

Владислав Горбань народився у селищі Кириківка Сумської області. Після закінчення дев’ятого класу хлопець вступив до Державного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Після — обрав напрям армійської авіації.

Згодом чоловік став командиром вертолітної ланки вертолітної ескадрильї 18-ї окремої бригади армійської авіації імені Ігоря Сікорського. Також літав на гелікоптері Мі-8. Часто виконував завдання на території АТО в ООС.

Дружина Владислава ділиться, що її коханий був відважним, сміливим, постійно боровся за справедливість. Він ніколи нікого не образив, завжди був тактовним, а його харизматичність запам‘ятовувалася всім. На роботі офіцера цінували за відповідальність та компетентність.

24 лютого близько четвертої ранку подружжя розбудив дзвінок: Владиславу зателефонували з роботи. Зі слухавки пролунало: “Почалось, перша готовність”. Відтоді військовий був на захисті українського неба й аж до 6 березня 2022 року.

Того дня російські окупанти збили два гелікоптери ЗСУ на Миколаївщині. Шестеро захисників загинули, серед них був і Владислав Горбань. Посмертно капітана нагородили орденом Богдана Хмельницького II ступеня. Ексклюзивне інтерв’ю про Владислава Горбаня читай на сайті. 

 

 

 

 

 

Іван Тарн

24 лютого 2022 року у Європи відкрилися очі.

Іван Тарн родом з Тернополя. 21 рік свого життя Іван прожив за кордоном, більшість часу у Бельгії, куди мама вивезла його у чотири роки. За кордоном він мав різноплановий бізнес: від будівництва до бізнес-консультацій. Проте його увесь час тягнуло до рідного дому.

Він пам’ятає початок війни в Україні у 2014 році. Іван застав його в Європі. Каже: там у новинах це подавалося більше як локальний конфлікт. Проте це не зупинило чоловіка перед бажанням повернутись на Батьківщину.

Під час пандемії Іван возив в Україну апарати ШВЛ. А як розпочалась повномасштабна війна вирішив — приєднається до ЗСУ. Спершу три тижні збирав усе необхідне, паралельно займався волонтерством. А потім, з огляду на досвід служби у Французькому легіоні, приєднався до підрозділу спеціального призначення ГУР МО Артан, який застосовувався практично по всій лінії фронту.

Коли Іван перебував у Бахмуті, дістав тяжке поранення. Чоловік ніс ноші й наступив на протипіхотну міну. Відразу отримав травматичну ампутацію пальців на нозі.

Після завершення реабілітації Іван вирішив, що повернеться на службу. А після перемоги хоче присвятити час родині, адже не так давно захисник одружився. Історію Івана читай ексклюзивно на Вікнах.

 

 

 

 

 

Мстислав Чернов

І досі все здається як один страшний сон, від якого ми не можемо прокинутись.

Український відеограф, фотограф, журналіст та режисер Мстислав Чернов чимало працював у багатьох гарячих точках, фіксував протести на площі Таксим у Стамбулі, події Революції Гідності, під час яких був поранений. В об’єктив Мстислава Чернова потрапили події в Сирії, Іраку, міграційна криза у Європі, протести в Каталонії.

Відеограф ділиться, що його завжди цікавило розуміти світ навколо. А журналістика конфлікту дає йому можливість бути там, де відбуваються події. Так трапилось і напередодні початку повномасштабної війни. Мстислав Чернов згадує, що 23 лютого вже було зрозуміло, що війна близько. Тільки ніхто не знав, що вона почнеться завтра.

Разом зі своєю командою Мстислав Чернов рано-вранці 24 лютого заїхали у Маріуполь. Передова мовчала, стояла абсолютна тиша. А потім почали вибухати снаряди, російські загарбники почали свій повномасштабний наступ не лише на місто Марії, але й всю Україну.

Попри усі плани, команді Мстислава довелось мати такий самий побут, як і в 300 тисяч людей, які намагалися вижити в місті. Відеограф згадує, коли базувались в лікарні, операційні генератори ніколи не вимикалися, тому що постійно когось оперували, поранені були завжди. Так Мстислав став свідком багатьох страшних подій: від загибелі дітей та масових поховань до повільної й болючої смерті самого міста, яке помирало як жива людина.

Усі ці події відеографу вдалось не лише запам’ятати, але й зафільмувати та показати у документальній стрічці 20 днів у Маріуполі, яка тепер збирає усі можливі нагороди по всьому світу й претендує на Оскар.

Та що найголовніше — Мстислав зберіг зв’язок з багатьма своїми героями: тими хто втратив рідних, лікарями та хлопцями з ССО, які вивели команду з оточеної лікарні. Читай ексклюзивне інтерв’ю Мстислава Чернова на Вікнах.

 

 

 

 

 

Олексій Чечин

Найцінніше для мене те, що я вніс хоч якусь частинку в нашу перемогу та деокупацію.

У сім’ї Олексія Чечина, окрім нього, ще троє синів. Родина займається фермерством, тож і чоловік все своє життя провів у цьому середовищі, вивчав рідні землі у Широкій Балці на Херсонщині. Ці знання дуже стали у пригоді, коли російські окупанти зайшли в село.

До того моменту Олексій з братом встиг вивезти рідних на підконтрольну Україні територію. Тож тепер міг займатися тим, що вважав за необхідне — партизанською діяльністю. Так зібралося спершу 20 небайдужих хлопців. Згодом лишилось десять, оскільки половина стала до лав ЗСУ.

Оскільки Олексій добре знав місцевість, то з друзями вдавалось за допомогою дрона фіксувати всю необхідну інформацію про окупантів: позиції, розташування техніки. Потім усе передавали українським захисникам.

І попри те, що загарбники вісім разів затримували Олексія з товаришами, партизани завжди знаходили, що сказати ворогу, аби вибратись з його пастки. Та коли росіяни “розкололи” одного чоловіка, який багато розповів про їхню діяльність, Олексій з братом вирішили спробувати вирватись з окупації. Не дійшли до українських позицій всього один кілометр.

Тоді Олексію окупанти прострелили ногу. Проте чоловік не видав правди. Його тоді відправили до лікарні, а брат повернувся назад до села весь у синцях після чергового допиту. Після місяця на лікуванні повернувся додому й Олексій. А потім була деокупація і перша зустріч з рідними, зокрема з донечкою, яку не бачив з самого її народження.

За свою діяльність Олексій Чечин отримав орден За заслуги ІІІ ступеня. Та найбільшим досягненням чоловік і досі вважає зустріч з донькою. Розповідь про Олексія знайдеш за посиланням.

 

 

 

 

 

Алла Загайкевич

Зараз ми більше відчуваємо вагу часу, свого простору, внутрішнього стану.

Алла Загайкевич — українська композиторка, голова Асоціації електроакустичної музики України, лауреатка премії Women In Arts. The Resistance, колишня викладачка Національної музичної академії.

Композиторка є авторкою симфонічної та камерної музики, камерної опери, електроакустичних. Та найбільш ймовірно більшість українців могли чути її музику у фільмах Поводир чи Довбуш.

Алла Загайкевич активно виступала і досі підтримує перейменування Академії, яка поки зберігає ім’я російського композитора Петра Чайковського. Адже, говорить, академія отримала таку назву у часи сталінського терору. Тому досить логічно було б зараз її повернути до більш автентичної української течії.

Крім того, зараз як ніколи важливо просувати сучасну українську музику, оскільки знають у світі її поки дуже погано. А разом з нею відкриваються й нові шляхи для розмов про війну в Україні. Нагадувала своєю творчістю та інтерв’ю про бойові дії на рідній землі Алла Загайкевич і тоді, коли почалось повномасштабне вторгнення РФ.

А тепер творить, аби пронести спільний досвід крізь покоління. Адже, говорить, у принципі, великою мірою “про війну” ми дізнаємося саме з творів мистецтв воєнного часу або з творів, де присутня війна. Ексклюзивне інтерв’ю з Аллою Загайкевич читай на сайті.

 

 

 

 

 

Антоніна Самойлова

Усі розуміють, що ми переможемо. Бо ми зуміли об’єднатися.

Антоніна Самойлова з родом Черкащини. Вона стала першою українкою, що двічі піднялася на Еверест та встановила там наш прапор.

Дівчина вперше почала підійматися в гори за рік після смерті матері. У тої був рак легень, тож на своїй першій горі Кіліманджаро, коли Антоніна відчувала брак кисню, згадувала маму й розуміла, як їй було складно дихати.

Ще на початку 2022 року Еверест для Антоніни був лише мрією. Коли розпочалася повномасштабна війна, альпіністка була за кордоном. Повернутись в Україну вона не могла, які і лишатись на місці, тому полетіла до Непалу. Там познайомилась з власником компанії, яка влаштовує сходження. Чоловік запевнив — Антоніна зможе підкорити Еверест.

Спершу альпіністка посміялась, а потім вирішила підготуватись та спробувати. Перед сходженням на гору люди запитували її, а чи дійсно в Україні триває війна. Тоді новин ставало менше.

Тож після сходження на Еверест, Антоніна вирішила виставити на аукціон прапор, який майорів на вершині світу, щоб зібрати кошти на ЗСУ. Крім цього, її оператор погодився те саме зробити з дроном. Саме для цього Антоніна повернулася в Україну. А один дрон зібрав кошти на більш ефективні для нашої армії дрони. Читай ексклюзивне інтерв’ю Антоніни Самойлової на Вікнах.

 

 

 

 

 

Сніжана Бурденюк

Коханий — у лавах ТРО. Батько — в ЗСУ. Вони — мій приклад для наслідування та стійкості. Тому живу життя тут і зараз, бо іншого не буде.

Чернівчанка Сніжана Бурденюк обожнює працювати зі школярами. До повномасштабної війни дівчина була менторкою в приватній школі в Києві.

24 лютого Сніжана, як і більшість українців, пам’ятає в деталях. У столиці вона жила на колівінгу. Той досвітній ранок розпочався з крику співмешканки, що летять бомби. Тому дівчина вирішила повертатись у рідне місто.

Після приїзду до Чернівців, Сніжана включилася в волонтерство на повну. Дівчина продовжила опікуватися дітьми. Проте вже кількома тисячами, адже очолює проект, який надає психоемоційну допомогу дітям із родин вимушених переселенців.

Говорить, що відчуває свою місію — дарувати дітям відчуття безпеки, а також дитинства, яке у них так намагаються забрати загарбники. Повну історію Сніжани читай на Вікнах.

 

 

 

 

 

Євген Замятин

Коли загострення, їду кудись в гарячі точки. А там як завжди… Якісь обстріли, від чогось тікати. Отримав великий прилив адреналіну, і можна далі працювати.

Волонтер Євген Замятин (прізвище героя змінено в цілях безпеки) розповідає, що його шлях у волонтерстві розпочався з Майдану. З 2014 року ремонтував автівки для військових на своїй СТО. Чоловік багато працював з дітьми з фізичними порушеннями. А від 27 лютого 2022 року волонтерство для нього стало способом життя.

Євген на початку повномасштабної війни провів одну з неймовірно ризикованих, але однозначно важливих операцій — вивіз з окупованого Чернігова 2500 людей.

За його словами, евакуацію з Чернігова почали проводити паралельно з евакуацією з Бучі та Ірпеня. Проривалися усюди, де могли. Для вивезення мирних людей з Чернігова чоловік домовився з одним комунальним підприємством про надання 12 автобусів.

Усі вони переховували у лісах три доби. А вночі — човнами, які надали місцеві, перевозили людей через Десну. Згадує, через повну таємність евакуації, йому навіть погрожували державною зрадою. Адже чоловік вийшов на зв’язок і більше не казав, де водії, і не видав позиції.

Та коли на вокзалі з’явились евакуйовані люди, то всі питання та претензії зникли. Загалом Євгену вдалось вивезти близько 3500-4000 людей з різних напрямків.

Чоловік і зараз допомагає українцям, навіть відкрив свою благодійну організацію Едельвейси. Хоча здебільшого возить допомогу військовим, бо багато мирних мешканців виїхали. Привозять і генератори, і різні медикаменти, турнікети, амуніцію, бронежилети, каски тощо. Також організація допомагає дитячому відділенню онкології в одній з лікарень Києва. Повну історію Євгена читай на сайті.