Моя соло-подорож без плану: як спонтанно поїхати в Любляну і Трієст

Цей текст пишу не тільки про нові міста в моєму житті: Сентендре, Любляну і Трієст. Це, радше, маленька інструкція, як комфортно зʼїздити в три країни за тиждень. Проте найцінніше, вірю, це розповідь про мій формат: соло-мандрівка, зміна чіткого плану на план без плану, спонтанність у виборі житла, ресторанів і подальшого напрямку, концепція slow tourism і подорож в першій половині січня, коли вже свята відбули, і всі працюють.    

Поїхали зі мною!

Передісторія

Є маленька передісторія: спершу план був. Я забронювала квартиру в Любляні на 6 ночей. Виїхати з рідного Ужгорода мала в умовний вівторок, уранці, і того ж дня, через Будапешт, дістатися Любляни. Я думала, що постійно перебуватиму в Любляні, а звідти їздитиму в інші міста й місцини.

Але не склалося.

По-перше, зʼявилися термінові робочі завдання в одному з пʼяти моїх проєктів (у чотирьох була у відпустці). По-друге, не дуже мені подобалася ціна за квартиру. По-третє, тільки згодом я дізналася, що апартаменти розташовані в райончику “не дуже”, і до центру 40 хвилин пішки. Я не на авто і каршерінгом сама не користуюся.

А ще детальніше вивчила маршрут і зрозуміла, що поїздами/автобусами можна дістатися до Любляни вночі. Я так не ризикую щодо нових міст.

Тож скасувала бронь і думала, що вже нікуди не поїду.

Проте водночас: початок січня, чимале виснаження після грудневого марафону і всього осіннього. Тож вирішила просто віддатися спонтанності, мінімально планувати, майже нічого не бронювати і таки вирушити.

Старт. Будапешт і Сентендре

Отже, день 1. Я перетнула кордон Чоп-Захонь, пересіла на поїзд і поїхала до Будапешту. Із Захоні до столиці квитки для українців досі безкоштовні (січень 2025). Приїхала на вокзал Ньюгаті близько 13:00. Звідти на метро поїхала до мого готелю. Метро й міська електричка також досі безкоштовні для українців. Свій перший готель я забронювала завчасно, бо обрала біля аеропорту і близько автовокзалу, тож там міг бути попит.

Я бувала в Будапешті немало разів, тож цього разу мала два варіанти дозвілля: поніжитися в купальні Сечені або поїхати в Сентендре — маленьке марципанове (так, марципанове) містечко за 20 км від Будапешту.

Ще за кавою в Старбаксі біля Нюгаті визначилася, що поїду в Сентендре. Як дістатися: на червоній лінії метро до зупинки Batthyánytér, а звідти — 40 хвилин на міській електричці. До речі, вона така вінтажна, зі своїми маленькими “оксамитовими” кріслами. Курсує кожні 30 хвилин в обидва боки до 23:00.

Приїхала о 17:00, а за відчуттями — немов глибока ніч. Людей нема, густа тиша, мало вуличного освітлення, і це пʼятниця. Звісно, відвідати таке кольорове містечко варто планувати вдень, проте я їхала не за картинками, туристичними локаціями і фотками, а за емоціями спонтанної соло-мандрівки.

Тож прогулялася затишним центром з його казковими будиночками, марципановими вітринами (тут навіть є Музей марципана), різдвяною ілюмінацією, і залишилася на вечерю. За всю поїздку я жодного разу не шукала гастролокації в інтернеті, а інтуїтивно обирала за фасадом, атмосферою за вікном та назвою, і це працює.

Відразу скажу про мінус соло-мандрівки: вам неодмінно пропонуватимуть чи не найгірший столик. Але я не погоджувалася, і офіціанти таки поступалися гарним місцем біля вікна.

Повечеряла в Passata Pizza. Щиро рекомендую: нетуристичний вайб, дружня команда, столик біля вікна, за яким старе місто, дуже смачна й гарна піца з прошутто й буратою, прикрашена свіжим базиліком.

Що класно: важливо, що я приїхала в нетуристичний період. Початок січня, в закладах переважно місцеві, нема натовпів, ціни падають. І ти собі така спостерігаєш за життям аборигенів…

Близько 21:00 я вже була в Будепешті, а вранці продовжила свою мандрівку.

Любляна

День 2. Я поснідала, дісталася на метро до автовокзалу Неплігет, звідки поїхала в Любляну. Дуже важливо, що ночувала в Будапешті, бо відновилася, тим паче, що виїзд о 9:20 ранку. Квиток на Flixbus забронювала за два дні до старту, в “не сезон” це оптимально.

Їхати 6,5 годин, прибула в Любляну о 15:50, здивувалася вокзалу, який неначе павільйон (так і є), довкола неохайно і депресивно, а прохачі просять гроші не “на булочку”, а на вбиральню. Проте з одного боку — білосніжні вершини, а з іншого — дуже близько центр.

У вихідні (я приїхала в суботу) майже всі кавʼярні, кафетерії зачиняються о 17:00 (принаймні в січні). Я зайшла у велелюдне Cacao, вщент заповнене місцевими. І гайда шукати готель на першу ніч. Попередньо міркувала, що буду тут три-чотири ночі, і на кожну обиратиму новий готель із вечірнім бронюванням. Так і цікавіше, бо щоразу новизна + до вечора скидають ціни (я пишу саме про “не сезон”).

І відразу спойлер: за 6 ночей (дві в Будапешті, три в Любляні і одна в Трієсті) в класних небанальних готелях у центрі міст я заплатила менше, ніж планувалося за квартиру на окраїні Любляни.

І якщо взагалі одним словом, то в соло-мандрівці вигідніше обирати готель. А ще цікавий нюанс, що в Любляні дійсно недешева оренда і там нема поняття “не сезон”.

У старому центрі Любляни багато старовинних готелів в історичних будинках із високими стелями та “львівськими двориками”. Я потрапила в бутік-готель Antiq Palace, де знайти свій номер, крізь білі коридори з вінтажними дзеркалами, — це справжній квест. І мені трапився двокімнатний з кухнею, проте зі знижкою десь на €50 (і так було в кожному готелі).

Набережні Любляни всіяні терасами, і вони вщент заповнені в січні. Я хвилин 30 блукала в пошуках “свого” ресторанчику, адже великий центр і заклади там більше для гамірних компаній. Я потрапила в Julija – з італійською душевністю й дуже смачною пастою. У Словенії, як і всюди в Європі, напрочуд щедрі порції, тож врахуйте це.

День 3. Прокинулася, поснідала. До речі, у Словенії та Італії всі сніданки були без гарячих страв. От вам і вайбові готелі. Залишила наплічник на рецепції і вийшла в недільне ранкове безлюдне місто. Майже 11:00, так тихо… місто досі прокидалося. Оскільки я обрала формат повільного інтуїтивного туризму, то пішла шукати кавʼярню, щоб почитати, і натрапила на Romantica з її французьким шармом.

Далі вибралася на Люблянський замок. Там велика територія, паркова зона, а довкола — міські краєвиди, оточені Юліанськими Альпами під ковдрами снігу. Погуляла кілька годин, а згодом опинилися в парку Tivoli, який, звісно, найгарніший в інші сезони.

Гастропауза: неймовірне морозиво в джелатерії Vigò. Там і “забукала” Art Hotel, біля старої частини міста, а також склала план на понеділок — поїздка на озеро Блед.

Читати на тему

Власний досвід: літня відпустка в Литві. Або чому хочу сюди повертатися

Не Греція чи Хорватія, а Литва. Як тобі ідея відпочити влітку в прибалтійській країні? Ділимося власним досвідом.

День 4. У понеділок вранці я поснідала, залишила речі в готелі і вирушила на озеро Блед, автобусом їхати годину. Всі дні моєї відпустки сяяло сонце, яке казково підсвітило Блед. Я приїхала о 9:30, а людей — одиниці. Ось ще один плюс, чому класно брати канікули і їхати в не сезон.

Спершу піднялася на Бледський замок (250 м н.р.м.). Звідти відкривається широка панорама, а на території є музейчик друкарства, експозиція, присвячена словенському культовому десерту Потіца, ресторанчик, винарня і кавʼярня. Але кавʼярня якраз тепер не працювала. Вхід: €18.

Каву з інстаграмним краєвидом на озерний острів можна замовити в кавʼярні Belvedere, яка теж тепер не працює. Але піднятися можна крізь лісок (внизу на табличці написано, що “йдете під свою відповідальність”). Я піднялася до кавʼярні, що мала моторошно-закинутий вигляд, сфотографувала острів і чимдуж побігла назад.

Ще гарний краєвид крізь панорамні вікна кавʼярні в Hotel Park. Там скуштувала словенський десерт  кремшніту — торт із заварним кремом та збитими вершками.

А далі обійшла все озеро, проте не думала, що це буде таааак довго. Загалом пройшла понад 20К кроків. До речі, навіть у січні можна поплавати на закритому кораблику або човні, а довкола — безліч акуратних лавиць.

Близько 18:00 повернулася в Любляну вже з бронюванням нового готелю Center Ljubljana ближче до вокзалу та планом на вівторок — максимально спонтанно вирішила поїхати в італійський Трієст.

Трієст

День 5. Ще в Ужгороді міркувала, що радше поїду в австрійський Грац, а вже на місці думалося про Інсбрук, Гальштат. Щодо Грацу не пасувала логістика і не надто вразили фото в інтернеті, а до двох інших австрійських міст треба їхати ніч. А ось до Трієсту — 1,5 години на автобусі Flixbus. Квитки забронювала напередодні + обрала зворотній з Трієсту в Будапешт.

Ось у чому крутість самостійної соло-мандрівки: спонтанність, імпровізація, постійна новизна, все робиш як хочеш, спілкуєшся з новими людьми, концентруєшся саме на подорожі, враженнях, а не на компанії, добре чуєш себе.

І ось приїхала я в Трієст, побачила автовокзал, що здивував більше за люблянський: наприклад, безхатченки облаштували в приміщенні домівки на ковдрах зі стінами із сумок. Камера схову тут розташована в продуктовому магазині: ось така оптимізація. Після тихої Любляни тут в рази більше кілогерців галасу. Довкола несуться мопеди, тож краще переходити тільки на зелене, бо вже за секунду з вузького провулку може вискочити мопед чи мотоцикл.

Перші три речі, що мене вразили. Що за годину від Любляни — кардинально інше місто з його розкішною Площею Єдності Італії, що омивається Трієстською затокою Адріатичного моря. Гранд Канал із білосніжними будинками довкола. А ще повсюди ці мініринки з фруктами, овочами та сиром…

Та й загалом одного дня для Трієсту замало, бо навіть весь центр не обійшла за день. До речі, про центр: після всіх мандрів я ще не бачила такого великого суцільного історичного центру. Наприклад, уздовж я прямувала 2 км з однієї частини центру в іншу, а ще ж безліч провулків, поворотів, закапелків…

Площа Трієсту — 84 км², вдвічі більше за мій Ужгород. Населення: 205 тисяч+. Проте за відчуттями місто мені видалося мегаполісом.

Отже, я здала речі на автовокзалі і пішла шукати італійську каву. Натрапила на справжню італійську місцину: Caffè Stella Polare 1865 року. Майже всі столики були зайняті пенсіонерами: ну, це так у стилі Італії та Німеччини. Красиві, стильні, парами або компаніями подруг, дехто з газетою. Я просто сиділа і спостерігала за ними, за їхнім спокоєм та шармом.

Замовила гарячий шоколад та еспресо. Якщо ви не знали, то в Італії є різниця в ціні від того, як ти обираєш: замовляєш на терасу (найдорожче), за столик у приміщенні (середня вартість) чи кавуєш біля барної стійки (найнижча ціна). Молодші гості вишикувались біля стійки, перекинулися кількома словами і швиденько пили свою каву та йшли далі. Тож у них “кава з собою” — це кава біля барної зони.

Зарядившись міцним еспресо, я пішла досліджувати масштабний центр. Ну чому так гарно? І чому така концентрація цієї краси?

Трієст — гамірний, адже багато транспорту, люди емоційні, а ще вітер потужний, тож, окрім шапки, я ще була в двох капюшонах від худі і пуховика.

Інтуїтивно знайшла місце для обіду: триповерховий ресторан-тратторію Caprese Trieste. Піца Капрезе — настільки перфекто, що я і не знаю, чи буває перфектніше. Гармонійно поєднується з Limoncello Spritz.

До речі, про сервіс. Можу помилятися, але в Трієсті він видався мені дуже стриманим, адже в Римі, Мілані, Бергамо та Комо мені запамʼяталася експресія.

Після обіду, блукаючи вузькими вуличками, знайшла собі готель CX Trieste Giulia, до якого прямувала 2 км, з одного кінця центру в інший. Панорамне вікно на девʼятому поверсі відкрило мені краєвид на пагорб і море. Вітер тут шаленіє, аж шибки тріщать, тому на дверях написано, що краще не залишати вікна відкритими, бо “вітер тут не шепоче, а реве”.

Уже традиційно подалася шукати заклад для вечері. Так ось: вівторок вечір, центр, і майже все вщент зайнято. Хоча тут дуже багато барів, і люди там веселяться ось так серед тижня. Зрештою, натрапила на ресторанчик кухні Близького Сходу Mille e Una Notte. І нарешті за всю подорож обрала не піцу/пасту, а якісний салат: багато овочів із гранатом та восьминогом.

Наступного дня пішки пішла на вокзал, оглянувши центр ранковий, а ще випила капучино на соєвому молоці всього за €1,9.

Далі — восьмигодинна поїздка до Будапешту на Flixbus, метро до вокзалу Ньюгаті, де я забронювала собі Fashion Hotel. Не дуже його раджу, бо мій номер виявився без вікна. До речі, я могла би відразу з Будапешту їхати в Україну, але не їжджу нічними поїздами в Європі, з досвіду знаю, що це небезпечно або, щонайменше, некомфортно. Навіть на денних поїздах бачила, як зухвало певні люди конфліктують з провідниками та іншими пасажирами.

Читати на тему

Власний досвід. 9 буденних речей і труднощів, які здивували в подорожі в Канаду

Наша фрилансерка ділиться власним досвідом мандрівки в Канаду. Розповідає про буденні речі, які дивують.

Отже, подорож завершилася, і ось кілька висновків.

Я на 100% переключилася. Бо, як не крути, компанія з рідного міста — це теж частина буденної рутини.

Я глибше осягала все довкола, адже фокус був на красу, а не на людей.

Я фотографувала значно менше, ніж зазвичай у мандрах, бо ж нікого не треба фотографувати. Чесно, мені навіть було ліньки просити інших сфоткати мене.

Імпровізована поїздка, постійна зміна готелів, переїзди — це мільйон емоцій і щодня безліч усіляких “вау!”.

План без плану — це прекрасно. Бо чому я маю сидіти в телефоні і щось постійно шукати?

Я мала цифровий детокс десь на 90%: нічого не читала і не запостила жодної сторис. Адже це соло-подорож, хай вона буде соло і в контексті Instagram.

Поїздки в січні органічно пасують для соло-туризму, адже людей менше, все стишується, тож класно інтровертам, амбівертам.

Я не ставила собі ціль осягнути всі туристичні локації: мені цінніше висипатися, піти в кавʼярню на неспішну каву з книгою та просто прямувати назустріч красі, бо її однаково не оминеш.

Я назвала би це его-туризмом. Ну, бо все так, як хочеш саме ти.

Чи було сумно? Ні, і кажу це щиро. Але розумію, що не кожна людина це осягне.

Спонтанність стає пригодою, і весь фокус уваги спрямовується на швидкі рішення, тож тут ніколи нудьгувати. Але вечірнє бронювання готелей (як це робила я) може не спрацювати так, як ви хочете. Якщо це сезон або ж ви хочете найбюджетніші варіанти, то тоді краще бронювати раніше.

Соло-формат і що “люди скажуть”? Ну, хай говорять. У Європі, США, Канаді це вже давно поширений стиль мандрів серед хлопців та дівчат. На Бледі зустріла двох соло-мандрівниць, вони самі собі робили контент, але я все ж наважилася попросити одну з них мене пофоткати.

Чи хотіла би ще соло? Неодмінно, проте підозрюю, що такий формат може викликати звикання.

Якось так. Дуже раджу бодай раз спробувати таку концепцію.

До речі, якось я їздила в Канаду в сабатікал, зробила собі освітню подорож і написала про власний досвід щодо освіти, роботи та бібліотеки в Торонто. 

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!