Минулого тижня в український прокат вийшов один із наймасштабніших українських фільмів — Довбуш. Яким же вийшов цей український блокбастер від режисера Олеся Саніна? Кінокритик Кирило Пищиков вже подивився фільм та готовий поділитися своїми думками.
Сюжет розпочинається з того, що Олексу Довбуша (Сергій Стрельников) вважають загиблим на війні. Його наречена Марічка (Дарія Плахтій) та батьки вбиті горем, а брат головного героя Іван (Олексій Гнатковський) стає розбійником. Олекса, звісно, не загинув, а опинився в неволі через польського шляхтича Пшелуцького (Матеуш Костюкевич).
Врешті-решт, після декількох років у в’язниці, головному герою вдається втекти, проте в рідних горах на нього чекають сумні новини — Марічка знову вийшла заміж, землями все ще володіє княгиня Яблуновська, але тепер їй допомагає старий ворог Олекси — Пшелуцький. Звісно, в Олекси Довбуша починає зростати почуття несправедливості, що і виводить його на стежку війни.
Довбуш — кіно унікальне як мінімум тому, що чогось настільки масштабного в Україні за часи незалежності ніколи не знімали.
Тут і карколомний бюджет, і важлива історична епоха, і монументальний герой, і досвідчений режисер, і нестандартна оповідь — наче є все для успішного українського фільму. Однак, попри всі сильні сторони фільму, Довбушу не вистачає по-справжньому цілісної історії та висловлювання.
Розпочати тут потрібно, власне, саме з головного героя. І не будемо дивитися в історичні хроніки, спробуємо розібрати, що фільм нам розповідає про нього. Олекса Довбуш є воїном у польському війську, якого зраджує власний командир та ще й відправляє його за ґрати. У військо він потрапив через те, що на власному весіллі напав на нахабних поляків.
Олекса дуже любить Марічку. В дитинстві у нього влучила блискавка. А ще вони з братом в дитинстві зустріли опришка із заговореною барткою (гострою вузьконосою сокирою з довгим держаком — ред.), що рятує від смерті, яка дістається головному герою через його сміливість. І наостанок він дуже переживає через те, що пани знущаються з його земляків.
Останній пункт наче виправданий і тим, що самого Олексу зрадив його командир-поляк, і тим, що його батьків вбивають, щоб виманити головного героя. Проте все це не скасовує простого факту, який і тягне фільм Олеся Саніна вниз — Олекса Довбуш є пасивним протагоністом, бо всі його дії обумовлені не внутрішньою мотивацією, а зовнішніми обставинами. І для більшості історичних/пригодницьких/епічних фільмів внутрішня мотивація головного героя є ключовою складовою і показати її потрібно до того, як герой потрапляє у вир різноманітних подій.
скриншот з фільму Довбуш
Наприклад, у фільмі Зоряні Війни: Нова Надія молодий Люк Скайвокер хоче покинути піщану ферму на планеті Татуїн набагато раніше, ніж потрапляє у вир подій, а його тітку та дядька вбивають. Чи візьмемо фільм Пірати Карибського Моря: Прокляття Чорної Перлини. Головний герой цього фільму — молодий коваль Вілл Тернер, закоханий в головну героїню і доньку губернатора Елізабет Свонн, яка ще в дитинстві фактично його врятувала. Він, як і Довбуш, вмілий вояка (хоч і не бував у битвах), який багато тренується для потенційної сутички з ворогом.
Проте в цьому випадку його закоханість в Елізабет пояснена, як і його нелюбов до піратів — він ледве пережив сутичку з ними в дитинстві. А ще він досить гордий і по-справжньому пишається своєю ковальською роботою.
А що ми знаємо про Олексу Довбуша? Що він робив до того, як його забрали у польське військо? Чому він закоханий в Марічку? А чому Марічка закохана в нього? Все це незрозуміло, але і в Піратах Карибського Моря, і в Зоряних Війнах мотивація головних героїв зрозуміла як свої старі чоботи. І зрозуміла вона, тому що ці фільми йдуть за класичним шляхом героя Джозефе Кемпбелла, в якому одним з важливих пунктів є представлення героя.
Проте фільм Довбуш навіть не намагається якось розкрити свого титульного персонажа. І все це породжує парад сценарних проблем, з яких і складається фільм — замість того, щоб розкрити якість риси характеру Олекси, нам то тут, то там показують хаотичні флешбеки, де головного героя то блискавка вдарить в дитинстві, то опришок заповість свою бартку.
скриншот з фільму
Натомість брат Олекси, Іван, вийшов набагато об’ємнішим персонажем. Його, як і брата, теж ніяк не представляють у стрічці від початку, але з плином розповіді можна зрозуміти, хто він такий і чого бажає від життя.
Іван цинічний, безпринципний і досить суворий чоловік, що зневірився в ідеї визволення своїх співвітчизників і взагалі вважає їх недостойними свободи, називаючи рабами. Для нього немає різниці, які будуть пани, все одно він не співчуває “рабам, що визнають інших”. Натомість Івана цікавить проста річ — власна воля і достаток, а як цього досягнути, то вже не важливо згодиться і розбій, і пограбування.
У цьому аспекті конфлікт Олекси та Івана виходить набагато цікавішим за протистояння панам, тим паче, що місцева Гра престолів прописана контурно і за для галочки.
А з протистояння Івана та Олекси навіть можна витягнути навіть Каїна та Авеля, якщо є охота.
Але на цьому сценарні проблеми Довбуша не закінчуються — найслабша сторона цього фільму в тому, що його історія наче сама не може визначитися, про що вона. Це історія кохання? Чи історія визвольної боротьби? Чи, може, історія про суперництво братів? Або ж це політичний трилер?
Довбуш намагається всидіти на всіх стільцях водночас і падає з кожного.
І хоча з точки історії у фільмі все сумбурно і хаотично (але так і задумано), з продакшеном тут все добре. В першу чергу, хочеться похвалити дизайн костюмів та декорацій — це у фільмі виконано бездоганно. Як і операторська робота, яку в екшен-сценах, щоправда, псує рваний монтаж.
Але загалом Довбуш — це кіно, яке цікаво дивитися щонайменше через круті костюми, шикарні декорації та захопливі гірські пейзажі.
Єдиний технічний мінус — поганий звук. Герої тут і так говорять на місцевій говірці, тому іноді хочеться субтитрів, проте насправді субтитри тут потрібні не через це, а тому, що репліки досить важко почути за музикою.
Загалом Довбуш у чомусь є видатною есенцією сучасного українського кіно — з формою і подачею вже все досить пристойно, але історія все ще кульгає на обидві ноги. І все ж на це кіно варто звернути увагу, бо в найближчому майбутньому ми навряд чи побачимо настільки масштабне та амбітне українське кіно.
У 32 річницю незалежної України в прокат вийшов документальний фільм Володимира Тихого День Незалежності. Читай рецензію на нього за посиланням.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.