Як шукати зниклих безвісти під час війни: військові історії

Фото Pexels

Війна може помістити людину у статичне відчуття невизначеності. І найгірше, якщо такий стан підсилює інша трагедія: кохана людина, яка була в зоні бойових дій, зникла безвісти. Що робити у такому разі та куди звертатися, розповіли жінки, які так само розшукували власних чоловіків.

Лілія Лук’янюк шукає свого чоловіка ще від червня. Після 24 лютого його разом з побратимами перекинули на Луганський напрямок. Востаннє її Дмитро виходив на зв’язок 16 червня: написав SMS, що їх везуть до Лисичанська.

Згодом дружині бійця надійшов лист — повідомляли про те, що її Дмитро зник безвісти. А ще через певний час повернули особисті речі військового: наплічник з консервами, грошима, ключами від дому та телефоном. За спостереженнями жінки, речі всі були цілі, консерви — не вживані. У гаманці було 370 грн готівкою.

Я не повірю, що мій чоловік, знаючи, що він їде в місця, де, скоріше за все, не буде банкоматів і можливості розраховуватися карткою, взяв з собою так мало готівки.

З’ясувалося, що бригаду з її чоловіком відправили не до Лисичанська, а у Тошківку. Там були війська Вагнера, які мали чіткий наказ не вбивати, а брати у полон. Тож за неофіційними даними Дмитро таки перебуває у полоні. Але офіційно ніхто таких підтверджень не має, а Росія цього також не визнає.

Тому Дмитра немає в списках на обмін. Він і досі залишається в полоні росіян.

Сім’ї зниклих безвісти бійців 57-ї бригади зверталися в низку інстанцій: до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері центрального регіону, Офісу генерального прокурора, до командира в ВЧ-А72/95, до Міністерства оборони України, Державного бюро розслідувань та Червоного Хреста. Але поки що їм кажуть, що на окупованих територіях вони безсилі щось зробити чи когось відшукати.

Pexels

Інша жінка — Олена Фокова — колишня жителька Бучі. Разом із донькою вона покинула місто 25 лютого, і через Польщу дісталася до Франції. Її чоловік ніколи не був військовим, але росіяни взяли його у полон, точніше — у заручники.

Тоді війська РФ робили страшні речі: знущалися і з тварин, і з людей. В Олени було три кішки: лише одну з них вдалося врятувати, ще одна зникла, а третю росіяни розстріляли. Тоді ж убили й сім’ю близьких друзів Олени.

Через два місяці росіяни оприлюднили список полонених, серед яких Олена відшукала й свого коханого. Після звернень до Червоного Хреста в Женеві, Україні та Росії, розмови з Моніторинговою місією ООН з прав людини, з російськими правозахисниками, Національним бюро з пошуку зниклих та подання заяви до поліції — вона досі не знає, де її чоловік.

Їй радять лише чекати. Дістати хоча б якісь деталі — неможливо.

Олена Фокова — одна з сотень, чия близька людина зникла безвісти після окупації Бучі російською армією. Вона згадує Telegram-канал, в якому наразі близько тисячі родин. Це люди, які так само шукають своїх рідних. Навіть якщо цих людей вдасться повернути, на них чекатиме тривала реабілітація — і психологічна, і фізична. І це — ще один аспект, який наразі в Україні не налагоджено.

Читати на тему