(Не) публікуй фото загиблих дітей: де фіксація злочину переходить межі етики

Людське горе втрати не можливо осягнути тим, хто цього не відчував. Однак зафіксована історія може наштовхнути нас на інші емоції: співчуття, сум, жаль, злість чи навіть агресія. У контексті війни ці відчуття можуть спонукати звичайних людей до дії, допомоги армії та постраждалим внаслідок трагедії.

Водночас ретрансляторами стають журналісти, інфлюенсери, медійні особи. З урахуванням сучасності, чи не кожен (-на) з нас може впливати на інформаційний простір іншої людини, використовуючи соціальні мережі як майданчик для поширення своїх думок та переконань.

Реакція на втрати — фіксування або травмування

Попри те, що з втратами ми стикаємося щодня, деякі трагедії впиваються у свідомість більше, ніж інші. Восени 2024 українці зупинилися у траурі. У Львові пройшов чин похорону з Євгенією Базилевич та її доньками. Ця сумна подія стала однією з головних для обʼєктивів камер ЗМІ, а згодом — поширилася у соціальних мережах тисяч українців.

Люди розділилися: частина наполягала на тому, що такі світлини трун та тіл всередині них зблизька, а там паче знімання згорьованого чоловіка, який єдиний вижив з усієї сімʼї — це порушення всіх червоних ліній й абсолютно недоречно, не кажучи й про етичну сторону питання.

Інші ж запевняли, що це — фіксація воєнних злочинів Росії. Чиї ж аргументи більш переконливі та правдиві?

Варто одразу зазначити, що знайти єдиноправильну відповідь дуже складно, але для початку треба відокремити дії ЗМІ від звичайних громадян, політиків, інфлюенсерів.

Редакція Вікна-новини вирішила розібратися та пояснити, чи варто публікувати та поширювати фото, відео та інші особисті дані загиблих і їхніх близьких.

Що про це кажуть журналістські стандарти та психологія людини, допомогли розібратися український журналіст та медіакритик, креативний директор Lviv Media Forum Отар Довженко, а також психотерапевтка Надія Мартинюк.

Публікувати фото загиблих людей: що говорить етика

Журналіст та медіакритик Отар Довженко у своєму Facebook оприлюднив думки про публікацію в ЗМІ фото загиблої сім’ї та пораненого і згорьованого чоловіка, який щойно втратив рідних. Ми звернулися по коментар до Отара Довженка, й отримали відповідь.

Він зауважив, що варто відокремити дії журналістів і медіа від дій усіх інших — чиновників, політиків, блогерів, довільних користувачів соцмереж, які з різною метою і з різними меседжами публікували фото цієї родини.

Адже медіа мають відповідальність перед аудиторією, вони зобовʼязані дотримувати журналістських стандартів.

Unsplash

— Хіба що дозволю собі одну репліку: якщо ви берете на себе місію вразити, зворушити чи переконати в чомусь “світ”, то почніть із пошуків каналів, контактів і форматів для діалогу зі світом, які працюватимуть.

А краще залиште це професійним людям зі сфери міжнародних комунікацій, які знають, як досягти результату і не нашкодити. Інакше ми без кінця будемо лякати та соромити одні одних, фантазуючи, що в такий спосіб колись “докричимося до світу”, — зауважив Отар Довженко.

— Які питання насамперед має поставити собі журналіст, перш ніж спілкуватись, фотографувати чи взагалі йти на контакт з людиною, яку спіткало горе?

— Є фахові, глибокі й точні рекомендації експертів, які я не буду переказувати, а натомість пораджу їх почитати:

• Роз’яснення КЖЕ щодо етичної поведінки журналіста в процесі проведення інтерв’ю з людьми, які пережили травму;
• Рекомендації КЖЕ щодо висвітлення загибелі людей під час війни;
• Рекомендація Незалежної медійної ради Як коректно інтерв’ювати постраждалих від війни.

Однозначно не можна пхати під носа мікрофон людині, яка щойно втратила рідних, і ставити їй якісь питання.

Що ж до фото, то у більш-менш звичайній ситуації (наприклад, якби вибухнув газ або розбилась машина) публікувати фотографії тіл загиблих і згорьованих рідних було б неприйнятно, — наголошує медіакритик.

Водночас він звертає увагу, що війна є незвичайною ситуацією, до того ж історія сімʼї Базилевич має велику суспільну вагу, вона стала важливою перш за все для українців.

Андрій Садовий

Рішення про публікацію фото ЗМІ ухвалювали самостійно. І це дійсно збіглося з поширенням таких знімків й іншими користувачами соціальних мереж. Однак за дії користувачів медіа відповідальності не несуть.

— Якщо медіа не маніпулювали, не намагались набрати переглядів за допомогою крикливих заголовків і шокових фото, а просто ухвалили рішення показати своїй аудиторії ці кадри, це рішення здається мені одним із правильних варіантів. Якщо вирішили не публікувати — теж правильно.

Читати на тему

Поширювати чи ні? Як на психіку українців впливають жорстокі кадри та де тут межі етики: розібрали з психологами

Психологи детально розповіли, на що розраховані жорстокі відео та як на них реагувати.

Документувати — не значить публікувати

— Де проходить межа між потребою фіксувати воєнні злочини росіян та банально емпатією до людського горя?

— Важливо розмежовувати документування воєнних злочинів і їхнє висвітлення. Медіа можуть документувати дії російських агресорів так, аби їхні матеріали могли бути доказами в міжнародних чи українських судах.

Це окрема робота, не пов’язана з публікацією: матеріали передаються правоохоронним органам чи організаціям, які спеціалізуються на документуванні російських злочинів.

Про що і як повідомляти в медіа — це щоденні рішення кожної редакції, які ухвалюються з огляду на тематику, знання про аудиторію, відчуття інформаційного контексту, місію медіа й інші мотиви та аргументи.

Одна з речей, яку більшість медіа знають і розуміють про аудиторію, така: людям притаманно звикати до найстрашніших новин. Зокрема й про загибель цивільних і військових через війну. А також поступово закриватись від контенту, який засмучує й травмує, і шукати легшу альтернативу.

Pixabay

Тому, якщо медіа щодня буде присвячувати значну частину свого контенту смертям, загиблим, руйнаціям тощо, це зовсім не означає, що аудиторія більше знатиме і споживатиме таких матеріалів, буде більш включеною в допомогу фронту і роботу на перемогу. Може бути, що й навпаки.

Тож якщо редакція вирішує дозувати такий контент, це не обов’язково значить, що вона “втомилась від війни” і збайдужіла до звірств окупантів.

Чи можна сфотографувати скалічене тіло вбитої дитини, якщо фотожурналіст з апаратом опинився на місці влучання ракети? Так.

Чи можна негайно опублікувати це фото в медіа, підписавши ім’я жертви? Ні.

Чи можна зняти на відео вбитих горем батьків дитини, яку вбила російська ракета? Так, хоча за звичайних обставин відповідь була б — ні.

Що робити з цим відео — тут уже треба слухатись свого серця, сумління і закону, який вимагає отримати згоду на публікацію, — виснував Отар Довженко.

Читати на тему

Воєнна етика: новий виклик. Як війна змінила наше сприйняття “тяжких” фото та чи нормально це

Як ставитися до фото горя та чи етично це: розбір у матеріалі.

Ми допомагаємо чи травмуємо: відповідь психотерапевтки

Деякі користувачі соціальних мереж зазначали, що маса фото трун з чину похорону ретравмувала їх. Водночас Надія Мартинюк каже, що удавати, ніби це не стосується кожного та кожну з нас — теж неправильно.

— Тому, хто не може дивитись на подібне, звичайно краще дозувати таку інформацію, особливо візуальний контент. Водночас це має бачити світ, і прокинутись нарешті.

Підтримати того, кому зараз ще важче — це людський обов’язок, це те, що робить нас людьми.

— Страшна трагедія, яка відбулася з цією родиною, сколихнула простір і активувала новий рівень емоцій у суспільстві — це гнів, розпач, горе, біль — і все це одночасно. Разом з тим — бажання помсти й за цих конкретно людей, і за всі ці нелюдські кроки зі сторони агресора. Так реагує наша мозкова система.

Люди приблизно однаково переживають втрати, різниться лише їхня глибина і передбачувані реакції: напад — тобто прагнення відплатити, заціпеніння — апатія, депресія, втрата розуму та близькі до цього розлади, як спроба захисту — бо біль несумісний з ресурсами психіки). А також втеча від реальності — залежності, спроби самогубства.

Pixabay

Наша лімбічна система мозку дуже логічна, вона відповідає за раціональні рішення. Завдяки її роботі людина обирає варіант виходу з травми, який зберігає їй життя. І неокортекс — частина мозку, яка притаманна і розвинена у людини сучасної — Homo sapiens, завдяки якій ми створюємо, вивчаємо нове, набуваємо нових змістів, мріємо, вона відповідає за наші цінності, — пояснює психотерапевтка.

За її словами, під час вивчення травм, які множить війна, вона знайшла одне практичне рішення, яке може допомогти людині.

Надзвичайно важливою є підтримка і допомога тій людині, яка переживає втрату.

— І за першої можливості варто залучати постраждалих до допомоги іншим — це допомагає воскресити змісти й цінності, зібрати себе і поступово перемикнутись на діяльність в благо задля продовження і збереження життя. А також прожити найскладніші моменти відновлення психіки, — пояснила Надія Мартинюк.

Раніше ми розповідали тобі, як війна впливає на психіку людини та як зберегти здоровий глузд у вирі жахливих подій.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.