Мені досі сниться наша кухня… Історія Ірини, яка втратила рідний дім, але змогла знайти внутрішню опору

До повномасштабної війни героїня нашого матеріалу працювала лікаркою-терапевткою в Пологах на Запоріжжі, а потім пішла у декретну відпустку. Чоловік Ірини — ветеран АТО, він переїхав у місто після поранення і реабілітації.

З початком повномасштабного вторгнення родина виїхала у Запоріжжя, а потім — на Київщину. Перші тижні великої війни, коли вони перебували у Запоріжжі, Ірина волонтерила — готувала обіди для переселенців, шукала ліки для бійців.

У Вишневому, на Київщині, вона не змогла реінтегруватися. Саме тому прийшла на психологічну програму TakTion від ГО Так Штаб. Зараз вона працює з молодими мамами та дітьми, які стали вимушеними переселенцями, за форматом “рівний-рівному”. Історія Ірини — у нашому матеріалі.

Втратила рідний дім, але шукає сили в собі — історія Ірини з Пологів

• Чим ви займалися до повномасштабної війни? Що було основою вашого життя та побудови внутрішнього я?

— Раніше ми жили в місті Пологи Запорізької області. За місяць до початку повномасштабної війни я народила донечку, тому весь час займалася нею. У нас було спокійне, розмірене життя. Я мріяла опинитись у великому місті, але ніколи б не уявила, що це відбудеться саме так.

До речі, саме на восьму годину ранку 24 лютого в мене був запис до стоматолога. Загалом тиждень мав бути дуже насиченим.

• Яким для вас був переддень початку повномасштабної війни? Які емоції та думки вирували всередині?

— Неможливо було не думати про війну і не хвилюватись, бо це було головною темою всіх новин. Раніше я і не уявляла, що це може трапитись з нами. Постійно відкладала на потім збір тривожної валізи.

І коли з самого ранку почались дзвінки від рідних, було чути звуки вибухів – я просто мовчки сиділа якийсь час і не знала, що робити. Мене охоплював неймовірний страх, а сльози просто текли.

За декілька днів ми мали виїжджати. Тоді я взяла лише найнеобхідніше не знаючи, куди ми їдемо і на скільки. Скільки ще днів? Скільки тижнів? Неважливо. Я вірила, що це лише тимчасово, що ми швидко повернемося додому.

• Що ви відчули, подумали, коли дізналися, що ваш родинний будинок зруйновано?

— Це був такий біль, що зрозуміти його можуть лише ті, хто також це пройшов. Тоді ми втратили не просто своє майно, а нашу рідну домівку, де ми жили всі разом і виховували нашу дитину.

Це було як удар у серце. Коли я побачила розруху та зруйнований будинок, я відчула, що світ навколо мене розсипається. Всі мрії та надій з цим будинком зруйнувались в один момент.

Вистояла лише частина стіни, на ній — наше перше спільне фото з чоловіком. Це єдине, що лишилося в мене від дому.

• Як родина намагалася впоратись із втратою оселі?

— Це було дуже важко. Ми були у шоці та безнадії. Але фізично ми намагалися тримати себе в руках, треба було шукати нове місце для життя, бо це було необхідно. Ми просто мали щось робити і продовжувати жити.

• Чого найбільше не вистачає, після втрати рідного дому? Можливо якоїсь особливої речі, фотографій?

— Найбільше не вистачає тепла та безпеки. Звісно, дуже боляче втрачати місце, в якому було стільки затишку та спогадів про те, як ми разом облаштовували нашу оселю, як в нашому житті з’явилася донечка, її перші сміх і плач.

Мені досі сниться наша кухня — дуже особливе місце для мене. Ми щодня і без жодних виключень сиділи там за чаєм, обговорювали новини й плани. Банальна, але наша традиція.

• Коли саме з’явився страх тривог? Можливо, це був якийсь особливий випадок?

— Страх зʼявився відразу — з першими новинами та дзвінком від мами про початок війни. Кожен обстріл, кожна новина про наближення військ — все це постійно нагнітало настільки, що, здавалось, доходило до піка.

• Як на початку повномасштабної війни вдавалося впоратись з хвилюванням та чи працюють ці методики зараз?

— Ми намагалися шукати способи впоратись з тривогою та стресом, але це було дуже важко. Ситуація була настільки важка, що потрібна була “зовнішня” допомога, — так я знайшла TakTion.

Це допомогло, бо у моєму житті зʼявилися люди, які добре розуміють, як це — втратити дім. Ми тримаємося одна за одну, проходимо тренінги і спілкуємось з психологами. Це допомагає триматись і знижує тривогу.

Читати на тему

Відчувала, що подзвонила в пекло! Режисерка Юлія Гонтарук про дзвінки на Азовсталь та знімання військових після катувань у полоні

“Знаєте, є книжки — військові мемуари про повернення з облоги, а тут у мене була можливість поговорити з людиною, яка просто тут і зараз перебуває в епіцентрі подій, у повному оточенні.”

• Як вдається психологічно розвантажувати та підтримувати себе зараз?

— Через програму я почала медитувати. Раніше мені було страшно копатися в собі, щоб не знайти ще більше проблем, але зараз нарешті є сили почати їх розв’язувати. Крок за кроком.

• Яка думка зараз вас найбільше підтримує морально?

— Мене тримає на плаву та підтримує розуміння, що я не сама, що є люди, які готові допомогти мені у важкій ситуації. Відчуття цієї єдності тримало мене і на початку березня 2022, коли вся країна, здавалось, була одним цілим.

Це відчуття єдності підтримує і зараз. Мої проблеми — не унікальні. Людей, що втратили свої домівки — тисячі. І вони точно зможуть зрозуміти мене.

• Які методи приборкання тривоги та страхів ви використовуєте?

— На проекті я почала шукати свою внутрішню опору. Все життя до цього у мене завжди були поруч батьки, чоловік, квартира від бабусі — я не хвилювалася за майбутнє, бо в мене було те, на що я змогла спиратися, коли проблеми били по голові.

Коли ці опори втратили свою силу і моя родина була змушена тікати в безпечніші місця, я зрозуміла, що не можу на себе розраховувати.

Я ніколи на себе не розраховувала, і тепер я починаю це робити, навчаючись довіряти собі, виконуючи обіцянки, які я даю сама собі тощо.

У цьому дуже допомагає волонтерство, насправді. Коли ти стаєш опорою для інших, коли бачиш, що інші довіряють тобі, ти починаєш вірити в себе.

• Які конкретні аспекти підтримки та допомоги ви шукаєте в програмі?

Я прийшла з запитом знайти своє місце та знизити тривогу. Досі я погано орієнтуюсь у місті, боюсь їздити сама до Києва і почуваю себе чужою і самотньою. Мені хотілось знайти “своїх”, навчитись самопідтримки, подорослішати в якомусь сенсі.

• Як ви відчуваєте вплив програми на ваше соціальне та психологічне самопочуття?

— Я почала почувати себе сильнішою. Не буду брехати, що можу звернути гори. Але невеличкий курган тепер точно зможу.

Я знайшла свою спільноту, тому почуваю себе менш самотньою та більш впевненою у майбутньому, не дивлячись на всі труднощі, з якими зіткнулася.

Раніше ми розповідали історію Олександра Терена — про реабілітацію та інклюзію суспільства.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.