“Якась дівчина від стресу почала народжувати просто в переході”. Блогерка Євгенія Климчук про вагітність і пологи під час війни

Війна змусила багатьох пожертвувати своїм спокоєм та нагородила ще більшою мужністю тих, хто не схилився перед її перешкодами. Особливо, якщо це мама, яка чекає на маля, попри всі випробування нашої реальності — війни.

Євгенії Климчук 25 років, вона родом з Житомира. У рідному місті вивчилася на філолога. Та останні 2 роки родина живе в Дунаївцях, бо чоловік Євгенії – військовий ЗСУ. Їх синочку Кірюшику вже 11 місяців, і він – дитина війни. Адже прийшов у цей світ в червні минулого року. Він поки не усвідомлює, які емоції пережила його мама 24 лютого. Але точно відчував, що мама з татом та кицька Лола на нього дуже-дуже чекають.

Ця історія — частина спільного проекту Вікон та СТБ до Дня матері. Спецпроект є присвятою незламним українським матусям, які під час повномасштабної війни народжують нових українців, щоб життя тривало. І стають щитом для своїх дітей.

Читай та дивись більше історій у спецпроект Мадонна. Життя триває.

Як зустріли повномасштабне вторгнення

Напередодні повномасштабного вторгнення у Євгенії була купа справ. П’ятий місяць вагітності, планове УЗД, під час якого лікарка визначила стать дитинки. Пара попросила не озвучувати, бо дуже хотіли влаштувати гендер-паті.

Ніколи не думала, що завагітнію під час війни, – зізнається вона. –  Зовсім не такі плани в житті мали ми з чоловіком. Але, якщо ви мене запитаєте, чи змінила б я рішення стосовно вагітності, якби знала, що буде велика війна – скажу вам так: Ніколи!

– Ми тоді ще зробили ставки, — посміхається Женя. – Чоловік сказав, що точно буде хлопчик, а я наполягала, що чекаємо на принцесу, бо так мені відчувалося. Ввечері вдома кортіло вже відкрити той конверт, я ледь стримувалася. Заспокоювала себе підготовкою до вечірки. 

Наступного ранку о п’ятій їх розбудив дзвінок сестри. Євгенія подумала, може комусь із родичів стало зле, напевно бабусі. Налякана сестра повідомила, що над її будинком літаки, а на горизонті видніється зарево від вибухів.

Чоловіка викликали на роботу, тож Євгенія залишилася вдома сама. Намагалася себе заспокоїти: “Не нервуй, ти ж вагітна, думай не лише за себе!”. Вирішила піти за продуктами, щоб зробити запас їжі – люди в магазині гребли все підряд.

Сіль та хліб розбирали моментально, останню буханку з полки Євгенія ледь-ледь встигла забрати собі. 

Невдовзі зателефонувала мама. 

— Вся у сльозах, і каже до мене “не знаю, що буде далі, відкривай конверт, щоб знати, кого ми чекаємо”. Як тоді пам’ятаю, поставила телефон і почала знімати на відео, як відкриваю, які емоції тоді відчувала. Почала теж плакати, бо ми мали це зробити разом з чоловіком і не за таких умов.

І тут дістаю листочок із написом “У вас буде хлопчик”. Я так зраділа!  Почала розмовляти з животиком, казала: “сину, не бійся нічого, твоя мама з тобою, тебе ніхто не образить”.

— А потім, щоб не дзвонити всім, просто відправила це відео рідним. Набрала лише до чоловіка, щоб сказати йому особисто. Але він мене майже не чув через поганий зв’язок.

Переїзд у безпечне місце

Через день приїхали батьки чоловіка та мама Євгенії з сестрою. Їхали колоною, дуже складно, адже на той момент вже були підірвані мости, тож довелося добиратися полями, лісами та селами. Як потім зізналася мама, її попереджали, що дорога надто небезпечна для життя.

Але вона сказала: “мені байдуже, я піду пішки, головне дійти до своєї дитини. Насправді, вони чудом доїхали. Та я була щаслива, що в той момент ми всі разом”, – згадує Євгенія. 

Того ж дня на сімейній раді було вирішено, що жінки мають їхати з країни заради безпеки своєї та ще ненародженого маляти. 

— Думаєте, мені легко було залишати чоловіка? Ні, у мене була істерика, але рідні наполягали, що це заради життя дитини. Це було найголовніше. 

Ту дорогу Євгенія пам’ятатиме все своє життя. 

— У нас була одна величезна сумка, така, знаєте, в клітинку, з якою раніше їздили на ринки торгувати. Ще портфель, маленька сумка і перевозка для Лоли, яку я навіть не уявляла, щоб покинути вдома. Вона ж як дитина мені, завжди поруч. Я несла Лолу, а мама з сестрою тягнули всі речі. Спочатку Хмельницький, потім Львів.

Пізніше шукали потяг на Перемишль. Купа людей, всі біжать, штовхаються, до вагонів кілометрова черга. Діти плачуть, тварини нервують, хтось покидав речі, які не влізли у потяг.

У підземному переході від стресу якась вагітна дівчина почала народжувати. Все відбувалося, наче у страшному сні.

І їм кажуть, що на сьогодні це останній потяг, наступний буде завтра. Сирена за сиреною виють. Вирішили забиратися в цей потяг будь-що. Вагітних із дітьми пропускали вперед, але в якийсь момент Євгенія зрозуміла, що не може пробитися через велику кількість тих, хто супроводжує інших пасажирів.

Мама благала, аби мене пропустили, але чомусь тим людям, які опинилися поруч із нами, було байдуже. В той момент мені стало страшно, що від стресу я просто тут втрачу дитину, — ділиться Євгенія

Їх помітив волонтер, який був біля вагона, і допоміг жінкам сісти у потяг. Майбутню матусю відправили всередину вагона, в тепло, а мамі з сестрою довелося всю дорогу їхати в холодному тамбурі. Попереду на них чекав перетин кордону тривалістю 14 годин. 

Читати на тему

Була єдина втіха — моя дитина. Історія Мар’яни Мамонової про вагітність у полоні, найстрашніші сни та материнство

Поки палали маріупольські будинки та розсипались на друзки життя людей, всередині бойової медикині росло маленьке майбутнє України.

Перебування в Польщі

— В Перемишлі поляки дуже тепло зустрічали українців. Бутерброди, гарячий чай, соки та солодке, сім карти в телефони й багато іншого. Ми їм дуже вдячні! Та наша дорога тривала далі, до знайомих у місто Ченстохово.

У Польщі Євгенія пробула не довше 3 місяців, і щодня повторювала, як сильно хоче додому. До чоловіка. 

— З нами було все добре. Ми були в безпеці, познайомилися з дуже хорошими людьми, які нам допомогли, надали житло, допомагали з продуктами та одягом. Ми їм дуже вдячні, що в такий час не залишили нас наодинці!

Але свого синочка Євгенія вирішила народжувати в Україні, не дивлячись ані на тривоги, ані на страхи. І хоч всі її відмовляли і просили народжувати у Польщі, на восьмому місяці вагітності вона повернулася додому. 

Дорога на рідну землю зайняла майже дві доби. Знов було різне: і довжелезні черги на кордоні, і очікування тривалістю цілий день, живіт тягнув униз. Але це було ніщо у порівнянні з тою миттю, коли вона знов обійняла коханого. 

Народження малюка

Народжувати синочка пара планувала в Житомирі. 

— Тоді пального взагалі не було, пам’ятаєте? Збирали усім світом – куми, друзі. Вистоювали черги на заправках, щоб залити бак. Нам допомагали усі! Чоловік завіз мене до мами у Житомир і повернувся на службу. Мав приїхати до нас 21 червня – день, на коли призначили кесарів розтин.

Ми з першого дня вагітності знали, що народжуватимемо разом. 

Та син, як справжній українець, вирішив по-своєму і зібрався у цей світ на кілька днів раніше. 

— Він — справжній малюк військового, — пишається Євгенія.  — Ліг вниз головою, як потрібно, і народився так швидко, що я сама не зрозуміла, як це сталося. Лікарі сказали, що він просто взяв і вискочив із животика. Напевно, дуже вже хотів з нами побачитись. А ми дуже хотіли побачити його. Бо наша дитина омріяна й така бажана. 

І нехай ми сьогодні живемо в страху за його життя, і не знаємо, що на нас чекає завтра, але син – це наш сенс життя. Завдяки йому ми знаходимо сили, не зважаючи ні нащо, — каже Єгенія Климчук.

— Син – це продовження нашого з чоловіком кохання. Вірю, що про війну, яка зараз триває, він буде читати тільки в книжках. Вірю в нашу Перемогу і світле майбутнє наших діток. Інакше ніяк!

Спілкувалась Олена Сандул.

Дивись важливий проект – присвяту мамам, які народили під час повномасштабної війни, — документальний фільм Мадонна. Життя триває — 14 травня, у неділю, о 23:10 на телеканалі СТБ!

А фотовиставка Мадонна. Життя триває – з 13 по 21 травня на другому поверсі ТРЦ Gulliver. Вхід вільний.

Спостереження за страшними кадрами війни вже давно стало буденністю для українців. Та, якщо це жінка, яка носить під серцем дитинку? Вікна розповідали про блогерку Тетяну Микитенко, що перенесла вагітність на тлі жахливої війни у серці Європи.