Топили сніг, щоб не вмерти від зневоднення: лікарка з Маріуполя про пережите у блокаді

Історії виживання людей у блокадному Маріуполі вибивають землю з-під ніг навіть після всіх пережитих потрясінь. Місто біля Азову зазнало всього, що лише можна і не можна уявити: голод, діти, які помирали від зневоднення і холоду та нескінчене свавілля росіян. 

Лікарка-педіатр вищої категорії Лариса Бурикіна згадує, що, як могла, рятувала дітей і турбувалася про дорослих у захопленому росіянами Маріуполі. Разом із чоловіком ходили на роботу під ворожими обстрілами, а згодом вже й вдома рятували поранених людей. В місті не було ні води, ні світла, ні тепла.

Пані Лариса виїхала з Маріуполя з чоловіком наприкінці березня 22-го. Виїздили під обстрілами. Зелений коридор окупанти постійно обстрілювали. А її чоловік плакав, коли побачив український блокпост. 

Нині пані Лариса працює у Черкасах, у педіатричній амбулаторії, яку перемістили з окупованого міста. Для лікарки це не просто робота, а й моральна підтримка від того, що знову допомагає діткам і потрібна їм.

Як лікарка-педіатриня з Маріуполя допомагала дітям в окупації

Лариса пригадує, що росіяни не випускали жителів, навіть коли ті бажали залишити місто. 

— Розказували, що там зелений коридор, але розстрілювали машини. Ми зовсім не могли виїхати. До нас прибігали наші пацієнти, бо нас знали в районі, — розповідає жінка. 

Вона та її чоловік лікували поранених діток, коли в Маріуполі не залишалося нічого — ні води, ні їжі. В матерів, які годували грудьми, зникло все молоко, тож їм не було чим годувати немовлят, каже лікарка. 

Раніше до неї приходили фармпредставництва, які приносили з собою суміш — показати рекламні зразки суміші.  Однак Лариса забирала її, а під час блокади роздала тим, хто потребував. 

Транспорт вже не працював, але подружжя жило недалеко від лікарні. Попри все, продовжували ходити на роботу. Приймали всіх — і дорослих, і малечу. 

Діти у Маріуполі гинули від зневоднення, від холоду, бо це був лютий та початок березня, було дуже холодно. Коли випав сніг, то всі раділи, бо його збирали й топили, кип’ятили й замість води вживали.

Намагалися допомагати дітям, чим могли. Вдома у жінки завжди було багато ліків. Коли почались кишкові інфекції у зв’язку з антисанітарією, Лариса лікувала дітей. Виходило не завжди, адже займатися лікуванням без належних умов — задача непроста.

— А потім 16 березня, коли потрапила бомба у наш драмтеатр, ось після цього почали виїжджати з Маріуполя. Вздовж моря, по селах. Ну і ми на свій страх і ризик, бо онук маленький, і син з дружиною. 

Читати на тему

Без води, каналізації та зарплат: як виживають люди в Маріуполі

Проблеми Маріуполя після приходу “руского міра”: читай у матеріалі.

Об’єднувалися кількома машинами та виїжджали під обстрілами. Летіли снаряди, але маріупольці звикли до них з 2014 року. Найстрашніше було тоді, коли перша бомба впала на пологовий будинок, а потім на театр, де перебували, за різними оцінками, від 1,5 до 2 тисяч людей.

— Вночі дуже лячно, тому що ти чуєш літак, він наближається і потім скидає чотири бомби. Потім перерва 30-40 хвилин, а знову літак і чотири бомби. 

Спочатку всі думали, що триває обстріл українських позицій. Лише згодом зрозуміли, що зброя направлена на мирних жителів, а бомби скидають на житлові квартали.

— Оце було найстрашніше. Тому ми ухвалили рішення: під обстрілами, але якось вибиратися. Ну, дякувати Богу, виїхали, врятувалися. Дорога була важка, тому що пропускний пункт був під Запоріжжям, у Васильківці. 

Там мінне поле було. І черга велика з машинами, а вони не пропускають. І почався обстріл перехресний. І наші, і ті обстрілювали. Але потім ми почекали, вони почали нас пропускати.

Їхали на великій швидкості, адже машин багато і всі хотіли встигнути проїхати. Згодом вони побачили намет, біля якого стояв військовий. Поруч майорів прапор України. Плакали обидва — і Лариса, і її чоловік. 

— Ми не вірили, що вже ми на українській території, що нас тут не будуть нищити. І він нам махає рукою: “Скоріше, скоріше проїжджайте”. Отак ми вибралися. А потім опинились тут.

Подружжя радіє, що змогло повернутися до своєї професії та допомагати маленьким пацієнтам, бути потрібними й корисними. 

— Дуже вдячні Черкасам, що вони допомогли нам відкрити нашу амбулаторію, що у нас з’явилася матеріальна можливість. Бо ми залишилися без житла, без нічого. 

Але матеріальні потреби — лише один бік медаль. Більше тішить, що вони почали жити, як раніше, коли ще були у Маріуполі, зізнається жінка. 

На жаль, багато маріупольців були вимушені повернутися в окупацію. Ми розповідали, що спонукає їх на цей крок. 

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.