З синіми від побоїв ногами та бажанням з’їсти смаженої картоплі: розповідь одного з перших полонених захисників

Як це, зранку 24 лютого 2022 року потрапити у полон, і не бачити, що загарбники скоїли у твоєму місті? Про це знає житель Харківщини Володимир Йовенко. Майже два роки він пробув у неволі.

Не бачив доньчиного випускного, не знав, що найстарший син пішов у десантно-штурмові війська. У російських буцегарнях артилерист, батько семи дітей і дідусь п’яти онуків пробув від лютого 2022 року до січня 2024 року.

Що сталося з центром цієї прикордонної Дергачівської громади, він ще не бачив. Будівельники розбирають руїни будинку культури, куди навесні 2022 року влучили кілька ракет. Та Володимир тоді вже був у полоні.

Він, артилерист 92 бригади, 24 лютого висувався на позицію на Граді. Чоловік згадує, йому говорили, що він народився у сорочці. Адже окупанти переплутали його автівку зі своєю, тому й не стріляли про військовому.

Та попри це, Володимир став одним із перших українських полонених після повномасштабного вторгнення. За майже два роки змінив чотири російські буцигарні: Курськ, Нижній Новгород, знову Курськ, врешті Вязьма у Смоленській області. Сидів разом із захисниками Маріуполя.

Інформації ніхто не давав. Всі думали, що вже і Київ захоплений, і Харків теж.

Тим часом його родина спочатку була вимушена ховатись від обстрілів у підвалі, а потім — евакуюватися.

Хоч Володимир після обміну полоненими вже вдома в Дергачах після реабілітації, його ноги й досі сині від побоїв російських окупантів. Так полонених вчили російського гімну та віршів Пушкіна.

Але найтяжче, каже, були не побої, а невідомість: що з літнім самотнім татом, що з найменшим трирічним сином, який народився, коли Володі вже було 50 років.

Читати на тему

Схуд у полоні майже на 40 кг! Фото українського військового має побачити увесь світ

Розповідаємо історію військового, який за 20 місяців полону втратив майже 40 кг.

А ще — психологічний тиск. Говорили, що Україні вони не потрібні, ніхто не хоче їх обмінювати. Були й наполегливі пропозиції прийняти російське громадянство та стати до лав армії РФ.

За ці майже два роки це все довелось перенести. А скільки хлопців там ще залишилось?

Дружина Володимира згадує, що поки чоловік був у полоні, пережила все: нічні істерики, постійні заспокійливі. Та попри це, вона чекала та вірила.

Сам Володимир поки ще адаптується. Його кохана говорить, досі прокидається в ночі й не вірить, що він вдома. Проте чоловік намагається трохи знаходити приємні моменти як, наприклад, можливість нарешті з’їсти улюблену смажену картоплю та яєшню, яких так хотів скуштувати ці два роки.

Повернувся з полону дуже виснаженим та без зубів й інший український захисник. Читай, що розповіла мати звільненого оборонця Зміїного Олега Чернишова.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.