Нині усі вони, майже як один, охоче розповідають про те, як їх надурили командири, й про своє початкове небажання воювати з українцями. Щоправда, ці одкровення лунають уже після потрапляння у полон. Костянтин — такий самий арештований нині окупант.
Його рідний дім майже за 10 тис. км звідси, у Владивостоці. Бідкається, що їх надурили ще у березні, коли потай везли воювати в Україну.
— Коли ми проїхали повз Воронеж, почали ставити запитання: “А чому нас обдурили?” Нам нічого не сказали.
— У чому обдурили?
— Нам сказали, що ми їдемо у Воронеж. А ми приїхали сюди.
Перший шок, зізнається полонений контрактник, він пережив у Волновасі, коли побачив, на що перетворила мирне українське місто російська безглузда лють.
Проїжджали Волноваху, коли вона вже була зруйнована. Багато хто був шокований, що таке може бути. Ми їхали колоною, проїжджаємо просто зруйнованим містом-примарою.
Хлопець присягається: він, як і більшість його поплічників, через шалені втрати відмовився воювати, та, каже, змусили стати у стрій.
Під час одного з боїв військовий зазнав поранення й опинився у полоні.
— Біля мене вибухнула граната, і я отримав близько 40 уламкових поранень. Постраждали руки, ноги в основному.
— Воно того варте?
— Ні. Воно того не вартувало. І життя загиблих з нашого боку, і України того не вартувало. Це беззмістовна війна.
Окупант розповідає: ще до потрапляння у полон кілька тижнів тому він зателефонував рідним. І, певнить, переконував їх уникати мобілізації у будь-який спосіб.
Я зателефонував мамі й сказав, що якщо когось намагатимуться сюди закликати, нехай “косять”. Я так чітко сказав. Воно того не варте.
Російські військові можуть каятись, плакати та переконувати, що не хотіли воювати. Але наша справа — допомагати Збройним силам України, щоб таких росіян, як Костянтин, було ще більше. А ось як спілкуватися з військовим, аби не заподіяти йому психологічної шкоди — читай у матеріалі.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми подіями.