Бути батьками — це завжди не просто, адже тоді ти відповідаєш не тільки за своє життя, а й стаєш центральною людиною в житті своєї дитини. А вже яке воно буде — щасливе чи не дуже, також залежатиме від тебе.
Сучасні батьки дуже свідомо ставляться до батьківства: читають літературу, відвідують лекції. Тобто роблять все для того, аби виростити сильну особистість, яка не травмована своїм дитинством. Але що ж стоїть за таким бажанням бути ідеальними батьками? Напевно, це кількість певних питань щодо свого виховання в дитинстві.
Коли хочеться сказати своїм батькам, що зі мною не можна було вчиняти так, як ви вчиняли, порадити прочитати книги, навести приклади з життя. Що коли ми хотіли, щоб нам хтось допоміг, підтримав чи зігрів, а замість цього ми отримували: “Ти сам винен, ще тебе жаліти буду”.
Та часто через образу на те, що могло б бути в нашому дитинстві, але його не було, ми не дозволяємо собі зрозуміти сам контекст, чого так сталося. Що було в житті батьків та вплинуло на наше виховання?
Насправді у дитинстві ми мали велику кількість маніпулятивних способів виховання. Найсильнішими з яких були — провина та сором. Фрази, яким батьки, здається, і не надавали великого сенсу на прикладі: “Як ти смієш?”,” Та я тебе народила та вигодувала, а ти так…”, все ж залишали великий слід у пам’яті своїх дітей.
Вони закладали токсичне відчуття провини та невдячності, а разом з ними й сором за те, що ти якийсь не такий.
Це можна пояснити іншою системою виховання — радянською. Тоді ж догляд за дитиною був важливішим за її емоції, останні вважались зовсім не важливим. Було цінніше, щоб дитина була забезпечена одягом, мала гроші на освіту та поживні продукти.
Нашим батькам здавалося, що цього досить, щоби дитина виросла вдячною, здоровою й узагалі щасливою.
Ситуація у вихованні мала змінитись, коли в 1946 році Бенджамін Спок видав книжку Дитина та догляд за нею, де запропонував підхід, що емоції дитини є не менш важливими, ніж догляд за нею. Та до України вона прийшла в 70-х роках, і дістати її було практично неможливо.
Недостатня кількість уваги від батьків може пізніше відобразитись на нашому психологічному стані. Основне почуття в якому — це емоційна самотність. Але відповідь може ховатись в тому, що так само почувались колись і наші батьки.
Ми могли почуватися емоційно покинутими людьми, бо наші батьки були такими. Люди зазвичай не можуть включитися емоційно, коли в них немає на це емоційного ресурсу.
Якщо згадати попередні покоління, то фізичне покарання там було нормою. Часто перша реакція батьків, яких карали – підняти руку, шарпнути, крикнути. Це називається рана привʼязаності в дорослих стосунках.
Ми будемо настільки незадоволені батьками, коли виростемо, як і наші батьки були незадоволені нами в дитинстві.
Коли батьки казали, що з нами щось не так, а ми потім усе життя ходимо з цією думкою і намагаємось зрозуміти не тільки себе, а й батьків. Та навіть почути слова підтримки, аби вони виправили це, сказали, що все гаразд, виходить не завжди. Тому що, якщо батьки не є уважними до себе, вони не зможуть дати тих визнання й поваги, які ми хотіли б.
Фото: Pexels
Емоції — це основа будь-яких стосунків, а починають вони зароджуватись ще з першого контакту з батьками. Тобто, якщо мама є холодною чи емоційно недоступною, але дитина все одно хоче уваги, емоції, тому починає провокувати їх, щоб отримати хоча б якусь реакцію від неї.
Це своєю чергою, як маніпуляція, але з двох сторін — батьків і дітей. Вони бувають різними, наприклад, захворіти, щоб отримати батьківську турботу або ж показувати успіхи в чомусь, за що ти отримуєш позитивні емоції та більше любові від них.
Якщо дітей хвалять тільки за оцінки, то вони можуть почати сильніше гризти граніт науки. Діти, які хочуть отримувати тільки хороші оцінки, це часто ті діти, яких тільки за це й хвалили. Тому виникає думка, що любов потрібно заслужити.
Такі діти в майбутньому хочуть втекти від реальності в постійній погоні за дипломами, визнанням, але всередині, насправді відчуття, що вони того не варті. Не варті того аби їх любили просто так.
Коли діти, позбавлені батьківської любові, виростають і будують свої стосунки, то намагаються знайти щось вже знайоме, бо воно здається безпечним.
Тобто ти шукаєш такі самі стосунки, де ти весь час намагаєшся заслужити любов із цією новою людиною. Та, щоб почуватися вільно та відкритися назустріч любові, потрібно зрозуміти, що я вартісна істота й людина.
Минулі покоління часто тримали всі емоції при собі. Через важке минуле: постійні війни, утиски радянським режимом, катастрофи — виникла колективна травма. І батьки, хотіли вони того чи ні, виховували нас під її впливом.
Наші батьки — це покоління, на долю яких випало дуже багато випробувань. Тобто, якщо змінити кут погляду, то ми починаємо бачити своїх батьків по-іншому та відриваємося від нашого болю.
Коли ми бачимо людей, які намагались нас виростити, як могли, то ми менше бачимо себе жертвами та починаємо проявляти більше емпатії.
Варто також звертати увагу і на вдячність та просто присвоїти собі цей період життя. Адже, якщо заперечувати все, що пов’язано з батьками і їх ставленням до тебе — це ніби заперечити власне дитинство.
Найпростіший метод — це намагатись зрозуміти. Провести терапію і з’ясувати, що саме було не так, та як цьому зарадити. Це необовʼязково має відбуватися в кабінеті психолога, можна пропрацьовувати й через самоусвідомлення, і запитувати себе, чи це те, що я хочу насправді.
Усвідомлення болітиме, бо коли знімаємо броню, під нею дуже чутливі та вразливі емоції.
Тож варто оточувати себе друзями, близькими, які зможуть підтримати у такі моменти. Або ж змінити фокус на дозвілля: спорт, йога, здорова та смачна їжа.
І на майбутнє пам’ятати, щоби бути хорошими батьками, теж потрібна підтримка. Насамперед — це підтримка та хороше ставлення до себе.
Для різного покоління характерна своя поведінка та погляди на життя. Раніше Вікна розбирали, які є види поколінь та що вплинуло на формування їх життєвих цінностей.